Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net у рамках офіційної партнерської угоди з BBC Україна

Дмитро Гнатюк: співав Сталіну і туарегам

BBC Україна, 17 квітня 2011, 16:48
0
40
Дмитро Гнатюк: співав Сталіну і туарегам
Дмитро Гнатюк мріє, щоб в українській опері було більше української мови

Легендарний співак, попри свій вік, ставить спектаклі в Національній опері і мріє про нові пісні.

Народний артист України Дмитро Гнатюк був гостем інтерактивної програми Бі-Бі-Сі. Український оперний співак, режисер і педагог був першим виконавцем хітів 1960-их - "Два кольори" та "Мій Київ".

Як режисер-постановник він створив понад 20-ти опер, зокрема "Князь Ігор" О. Бородіна (1975), "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського (1978), "Золотий обруч" Б. Лятошинського (1989), "Мазепа" П. Чайковського (1991), "Війна і мир" С. Прокоф'єва (2003). З 1988 р. він — головний режисер Національної опери України ім. Т.Шевченка.

Із Дмитром Гнатюком розмовляла Світлана Пиркало.

Бі-Бі-Сі: Ваш голос для багатьох – це голос Києва, навіть у київському метро лунають пісні у вашому виконанні. Що ви відчуваєте, коли чуєте пісню у метро, або деінде у своєму виконанні?

Дмитро Гнатюк: Мені дуже приємно слухати, і не тому що я закоханий в себе, просто я люблю гарні пісні, а поганих пісень я не співаю. Співаю пісні, які дуже близькі серцю, і це мені ніколи не зраджує.

Бі-Бі-Сі: Ви зараз вже відчуваєте себе киянином?

Дмитро Гнатюк: Звичайно, хоч сам я з Буковини, але у Київ приїхав, коли мені було 19 років.

Бі-Бі-Сі: І ви навіть якийсь час жили в альтанці, десь на Володимирській гірці, коли вступали в консерваторію, що це була за історія?

Дмитро Гнатюк: Це був чарівний час, я мріяв про Київ, хотів подивитися на Дніпро, на схили Дніпра… Це місто, яке мене завжди вабило. Я думав, що якщо мені вдасться побувати у Києві, то я обов’язково буду тут жити. Так і трапилось, я, звичайно, міг влаштувати своє життя далеко за межами Києва і України, навіть за межами СРСР. Але я настільки люблю Київ, він настільки близький моєму серцю, що я ніколи не зрадив би йому. Скільки я об’їздив місць, майже всю півкулю, але такого міста я не знаходив. Навіть якщо взяти Іспанію, Францію, Німеччину, там дуже гарні місця, але тут моє серце, я тут щасливий. Я тут живу зараз і працюю на повні груди.

Бі-Бі-Сі: Одна із найвідоміших ваших пісень – “Два кольори”, а як ви вперше проспівали цю пісню, чи були у вас з нею якісь проблеми? Бо як розповідав Бі-Бі-Сі автор тексту Дмитро Павличко, червоне і чорне назвали бандерівськими кольорами.

Дмитро Гнатюк: Це дійсно була надзвичайна проблема: і мене, і Павличка викликали у ЦК партії, казали, що це бандерівська пісня, і що її не можна співати. Але життя має два кольори – і червоне, і чорне. І коли люди розумно розбирались у цьому, то ніяких не було питань.

Ви знаєте, я декілька разів співав раніше нашим можновладцям, і питав: ну от скажіть, де тут цей колір чужої партії? Це пісня, це романтика… І особливо мені хотілося б відзначити композитора Білаша, він настільки образно її написав. Це насправді неповторні люди – Павличко, Білаш... І я щасливий, що доторкнувся до цієї пісні. Багато пісень є, а в ній можна показати і свій розум, і щире серце, і любов – все є у цій пісні. Вона дуже тепла, задушевна і людська. Немає людей, які б її не любили. Її або не слухали, або її люблять, тому вона є і залишиться в народі як народна пісня.

Бі-Бі-Сі: Були часи, коли ви були в партії, були депутатом Верховної Ради СРСР. Було таке, що ви співали Йосипу Сталіну і Мао Цзедуну. Як це все було, які емоції переживали під час цього?

Дмитро Гнатюк: Ви знаєте, це була колосальна випадковість. Я ще був студентом і дружив з керівником народного колективу, з Григорієм Верьовкою. Він був теж депутатом Верховної Ради, і часто запрошував мене, коли зустрічався із виборцями, щоб поспівати на цих зустрічах. Я його дуже шанував, тому співав з великою любов’ю. Це був 1949 рік, все було загадково і невідомо – чи стану я співаком чи ні. Але разом з тим, в мені жевріло ось те велике мистецтво в грудях, це мій голос – і він мені не зрадив. Все життя я змалку співав, і коли десь губився, то казали - йдіть шукайте там, де грають, а я страшенно любив троїстих музик, я міг годинами слухати, мені дуже подобалися народні пісні, близькі моєму серцю.

Бі-Бі-Сі: Під час того концерту Сталіну ви також, здається, співали народні пісні?

Дмитро Гнатюк: Так, я зараз згадую ті моменти, ніколи я такого страху не відчував насправді. Найголовніше, що я не знав, куди мене везуть.

Це було після ювілейного концерту, коли Сталіну було 70 років, і я якраз виступав з народним хором, заспівував невеличку пісню. Ми побачили, що у правій ложі окремо сиділи Йосип Сталін та Мао Цзедун, нас дуже тепло приймали. А після концерту підійшов якийсь працівник, і питає, хто у вас може заспівати пару українських пісень, і Верьовка вказав на мене. На наступний день мене привезли, я чекав і мене трясло від страху, бо я не знав, що буде, я тільки побачив, що я в Кремлі. Потім вийшов на сцену, піаніст зробив вступ, і я зрозумів, що це “Дивлюсь я на небо…” Я проспівав цю пісню, навіть не пам’ятаю як, але здається, від всього серця, це сподобалось і Сталіну, і публіці. Потім Сталін піднявся і запитав мене: “Где работаешь?”, я сказав, що студент консерваторії - “У кого учишься?” – Я відповів, що у Паторжинского. На що Сталін сказав: “Славный певец, поклон ему передай”, він говорив з акцентом.

Бі-Бі-Сі: Вам доводилося чути, що пісні, які ви співаєте, народні?

Дмитро Гнатюк: Так, бо їх весь народ співає. Навіть японці співають деякі пісні, наприклад, “Черемшину”, тому що я дав їм ноти. Там був такий японський квартет, вони були у нас на гастролях. І потім я поїхав в Японію, і теж їм дав українські народні пісні, вони співали, і це дуже приємно.

Бі-Бі-Сі: Ви взагалі багато де побували, навіть були в Африці, плавали на річці, ходили в якийсь гарем, це правда?

Дмитро Гнатюк: Я справді багато країн відвідав, особливо в Північній Африці. Це було під час керівництва Микити Хрущова. А він дуже хотів зблизитися з народами Африки. І він попросив мене, Людмилу Зикіну, ще деяких інших виконавців поїхати на гастролі. Ми відвідали 16 країн, і це були три місяці найтяжчих гастролей, які я мав у своєму житті. Тому що не було таких майданчиків як зараз, не було мікрофонів, а публіки було надзвичайно багато. Навіть один концерт ми давали на прохання президента Малі, ми виступили перед хворими проказою. Там була зроблена спеціальна сцена, і дуже суворо стежили, щоб вони близько не підходили до нас. Нам було, звичайно, жаль цих людей, але разом з тим це було неповторно, вони кричали французькою “мерсі боку”…

Там мене запросив один вождь, такого народу – туареги: у них європейський склад обличчя, але разом з тим вони такі дуже-дуже темні. Він запросив мене у свій начебто гарем, там був надзвичайний концерт – були дуже красиві жінки, їх було близько 150. Вони навіть хотіли зі мною поріднитися і подарувати мені дитинку. Але я сказав, що ми тільки починаємо гастролі, тому давайте це залишимо на кінець гастролей. Хоча до цього часу моя дружина Галина дуже жалкує, що я не привіз звідти дитину.

Запитання від слухача Бі-Бі-Сі: Ви велику частину свого життя присвятили театральному мистецтву, а нещодавно я почитав сумну статистику, що сьогодні українці відвідують театри втричі рідше, ніж в СРСР. З чим це пов’язано: з культурною деградацією, чи сам театр у нас не цікавий та архаїчний?

Дмитро Гнатюк: У кожного свої смаки, буває, що люди дуже люблять оперне мистецтво, в нас є такі, які відвідують кожну оперу, кожну прем’єру, не пропускають жодної вистави. Єдине, що українська мова дуже співуча, мені вона дуже імпонує. Навіть деякі опери на гастролях мене просили проспівати на своїй рідній мові, я співав і дуже подобалось. Це красива, об’ємна мова, у ній мало шиплячих, дуже легко співати.

Запитання від слухача Бі-Бі-Сі: Чому золотим голосам України не стає сили, щоб прорвати облогу неякісної музики, в яку ми всі потрапили?

Дмитро Гнатюк: Мені теж не раз бувало дуже дивно, я встаю вранці, і не можу почути хоч один гарний, природний голос. Все дуже змінилось, естрада, попса – я не знаю, кому це подобається. Я не маю нічого проти легкої музики, але разом з тим, повинна звучати і гарна музика, вокальна, мають бути гарні голоси, бо це приносить велике задоволення. Природний голос – це найкращий голос, особливо коли він має гарну школу, це взагалі велике задоволення. Вокальним мистецтвом можна розкрити образ, неначе портрет намалювати.

Допис від слухача Бі-Бі-Сі: Для мене як і для мільйонів українців ви є символом величі та джерельної чистоти нашої національної культури.

Дмитро Гнатюк: Мені це дуже приємно, і це дуже збагачує. Те, що я можу зараз ще співати, – це теж велика любов до мого народу, який слухає мої пісні, і це мене надихає на створення нової дуже гарної пісні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах