Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net у рамках офіційної партнерської угоди з BBC Україна

Чемерис: справжнє голодування має сенс

BBC Україна, 12 травня 2011, 22:03
0
13
Чемерис: справжнє голодування має сенс
Володимир Чемерис розповів про голодування як форму протесту в’язнів

Громадський діяч Володимир Чемерис розповів Бі-Бі-Сі про сенс голодування, навіть тоді, коли вимоги голодувальників не виконуються.

Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, оголошуючи наприкінці квітня про початок голодування, заявив, що «це все, що мені залишилося». Для нього це стало єдиною можливою формою протесту проти того, що він вважає порушенням своїх прав, при тому, що він залишається позбавленим волі навіть у лікарні, де перебуває нині.

Загалом, якщо самоспалення вважають крайньою формою публічного протесту, то саме голодування називають єдиною можливістю протестувати, коли ти за гратами. Чому це так, чому саме голодування привертає увагу громадськості, чи завжди ті, хто голодують, розраховують на виконання своїх вимог, розповів в інтерв’ю Бі-Бі-Сі Володимир Чемерис, правозахисник і громадський діяч, один із засновників руху «Україна без Кучми», іншим лідером якого був свого часу і Юрій Луценко. Він також розповів і про власний досвід голодування за гратами.

Володимир Чемерис: Насправді в історії людства було дуже багато голодувань. Вони мали різний ефект та різний результат. Найперше, що згадується, це, звичайно, голодування так званої «Белфастської десятки», - ірландців, які були ув’язнені у в’язниці Long Kesh. Вони всі померли тоді. Але вони навіть боролися за право взяти участь у голодуванні, і самі між собою визначали, хто є достойним померти. На уряд Тетчер тоді це не справило жодного враження, але так чи інакше саме по собі голодування мало моральний ефект. І можна сказати, що померши, вони перемогли морально. Але ми маємо і багато прикладів, коли людина використовує голодування не як останній аргумент у своєму житті, а як можливість Піару чи можливість отримати якісь невеличкі поступки особисто до себе.

Бі-Бі-Сі: А як тоді розрізнити справжнє і несправжнє голодування? За якими ознаками це видно?

Володимир Чемерис: Думаю, що це одразу видно. Це видно і за позицією самої людини, і за її попередньою біографією. А для в’язнів – це дійсно єдиний спосіб виявити протест, тому що інших шляхів у них насправді немає.

Бі-Бі-Сі: Ви згадали один із найвідоміших випадків голодування – у Британії. Але вся історія таких «гучних» голодувань свідчить про те, що ті, хто голодували, найчастіше не домоглися саме того, чого вони вимагали. Ви кажете, що все одно є якась моральна перемога. Виходить, що насправді ті, хто голодують, ставлять за мету не ті умови, що самі ж і озвучують, а просто прагнуть привернути увагу і здобути якусь моральну перевагу над тими, кого вони вважають порушниками своїх прав.

Володимир Чемерис: Здавалося, що коли Роберт Сендз починав своє голодування, він хотів домогтися цілком конкретних речей – йшлося про пом’якшення режиму для політичних в’язнів. Але уряд Тетчер виявився настільки твердолобим, що він помер. Проте ми бачили і інші випадки. Наприклад, студентське голодування тут, в Україні, на початку 90-х, коли цим голодуванням вдалося добитися принаймні однієї вимоги – відставки тодішнього прем’єр-міністра Масола. Загалом, дуже важко сказати, за якими критеріями треба оцінювати успішність голодування. Але тоді українське суспільство якось зрозуміло, це це по-справжньому. Ми бачили і інші випадки оголошення голодування, але люди якось залишалися до цього байдужими. І тоді це голодування якось благополучно припинялося. Тобто, напевне, суспільство має якісь свої внутрішні критерії для того, аби відрізнити такі речі.

Бі-Бі-Сі: Так само, як і з мітингами – чи проплачені вони чи справжні?

Володимир Чемерис: Це завжди видно за пасіонарністю учасників. Коли виходять із прапорами люди від Партії регіонів та БЮТ і обговорюють рецепти квашення огірків, то висновки очевидні. Але є і протести студентів минулого року, які домоглися скасування платних послуг. Всім було очевидно, що це пасіонарні люди, якій вийшли за ідею, і які справді хочуть домогтися певного результату.

Бі-Бі-Сі: За часів Радянського Союзу існувала практика примусового годування в’язнів не тільки у тюрмах, але і у психіатричних лікарнях у випадках, коли людина оголошувала голодування. Цю практику ніхто не забороняв і не скасовував. Чому її не застосовують до Луценка?

Володимир Чемерис: Я вам розповім про ближчий мені випадок мого власного голодування. У 1990 році, ще за часів Радянського Союзу мене засадили на 15 діб за організацію несанкціонованого мітингу на 23 лютого. Я оголосив голодування, причому «сухе». Не пройшло і 3 дні, як мої сокамерники постукали у двері, приїхала «швидка допомога» і зробила ін’єкцію глюкози у вену. Тобто, у моєму випадку, не було ніякого примусового годування, не довелося. Але, фактично, моє голодування було перерване. Підозрюю, що те саме відбувається і з Луценком. Це є перерване голодування, бо в організм надходять речовини, які підтримують його життєдіяльність.

Бі-Бі-Сі: А що взагалі відчуває людина, яка голодує – на психічному і фізіологічному рівні?

Володимир Чемерис: Розумієте, перший день хочеться їсти. А після того все як рукою знімає. Для мене найгіршим було, коли я вже сидів у «одиночці» в СІЗО, як вбити час, бо не давали ані паперу, ясно, що ніяких телевізорів, ніяких газет. Було тільки радіо, оцей «брехунець» радянський, у якому диктор раз на годину казав «Московскоє врємя 13 часов». Хотілося постійно курити, бо не знаєш, навіть куди свої руки подіти. Слава Богу, що наглядачі передавали цигарки, але я розумів, що у таком стані я всю пачку за годину викурю. Тому я змушував себе очікувати наступного оголошення диктора: «Московскоє врємя 14 часов».

Із Володимиром Чемерисом розмовляла Анастасія Зануда.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах