Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net у рамках офіційної партнерської угоди з BBC Україна

ВВС Україна: Забуті діти України. Як живуть "соціальні" сироти

BBC Україна, 18 червня 2012, 18:14
0
10
ВВС Україна: Забуті діти України. Як живуть  соціальні  сироти
Льоша не має рук і ніг, але цілком собі радить з пересуванням

Документальний фільм на BBC Four показує, що для вихованців українського інтернату їхній діагноз і брак уваги перетворюється на вирок.

Група журналістів на замовлення Бі-Бі-Сі працювала в Україні, де протягом півроку спостерігала за життям вихованців інтернату. Підсумком цих спостережень став фільм Забуті діти України - про так званих "соціальних" сиріт, які при живих батьках опинилися під опікою держави.

Таких дітей в Україні приблизно в десять разів більше, ніж в Англії. Скільки саме, сказати дуже складно, оскільки стаціонарні установи, де перебувають діти, належать до різних відомств і називатися можуть теж по-різному. Але, навіть за найскромнішими оцінками, мова йде про декілька десятків тисяч.

Багатьох британців шокує навіть думка про те, що батьки можуть на законних підставах відмовитися від дітей. Згідно з українським законодавством, батьки, звісно, зобов'язані забрати дитину з пологового будинку, але в той же час Сімейний кодекс дозволяє залишити дитину, якщо на те є "серйозні причини".

Першою з них є наявність "істотних відхилень у фізичному або психічному розвитку".

Ставлення до інвалідності має глибокі витоки з радянських часів і змінюється нелегко.

Батьківський підпис - і дитина відправляється "по етапу" з одного "стаціонарного закладу" в інший. У більшості випадків це - великі дитячі будинки та інтернати, які в багатьох європейських країнах давно замінені будинками сімейного типу, але в Україні і в багатьох інших посткомуністичних країнах продовжують залишатися оплотом державної системи опіки.

Протягом півроку ми спостерігали за життям одного з таких інтернатів на півдні Україні.

Чужі тут не ходять

Така можливість сама по собі - рідкість, оскільки отримати необмежений доступ до цих установ, тобто побачити життя ізсередини, а не тільки те, що вам хоче показати начальство, вкрай складно. Ще складніше, ніж потрапити в тюрми, розповідали мені українські експерти.

І справа не тільки в тому, що більшість таких установ за сформованою ще в радянські часи традицією містяться далеко від великих населених пунктів.

Система незалежного моніторингу, тобто необмеженого доступу, яку Україна обіцяла створити, ратифікувавши у 2006 році факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих видів поводження, все ще залишається перспективою.

Міністерство соціальної політики, втім, звертає увагу на те, що в минулому році при інтернатах були створені громадські ради, які повинні стежити за дотриманням прав дітей.

На думку харківського соціолога Андрія Черноусова, це крок у потрібному напрямку, і тепер саме громадськість повинна проявити активність. Але, як говорить відоме прислів'я, "диявол криється в деталях".

Мені потрапив до рук список однієї з таких громадських рад, причому, як мені сказали, з числа дійсно активних, а не тих, що існують виключно на папері. П'ятеро з десяти членів цієї ради є штатними співробітниками інтернату на чолі з директором. Важко уявити, що їх нагляд може бути дійсно незалежним.

"Неофіційний хоспіс"

Коли ми вперше приїхали до України минулого літа, у нас було доручення від декількох благодійних організацій: не просто знайти сирітські будинки, які потребують допомоги, але знайти такі будинки, де буде впевненість у тому, що допомога дійде до дітей.

Судячи з прохання благодійників, вони вже мали сумний досвід спілкування з деякими українськими інтернатами.

Один із об'єктів, які ми намітили, - це будинок для 126 дітей-інвалідів так званих третьої і четвертої категорій, тобто "найважчих", з різноманітним набором відхилень і у фізичному, і в психічному розвитку.

Хоч як дивно, ця установа не вважається медичним закладом. Кілька років тому, до приходу нинішнього директора, тут узагалі не було лікаря.

Нас багато разів відмовляли туди їхати, причому з кращих спонукань: "Чи не логічніше допомагати тим, кому можна допомогти? У цих дітей немає майбутнього. Це - хоспіс, хоча і неофіційний".

Якби ми прислухалися до цих порад, ми позбавили б себе зустрічі з дивовижними прикладами людської стійкості й уміння радіти життю.

В цьому інтернаті ми зустріли десятирічного Льошу. У нього немає ні рук, ні ніг, зате йому не позичати бойового духу і кмітливості: використовуючи потужні м'язи шиї, він швидко рухається в просторі, навіть вгору і вниз по сходах, майже не поступаючись у швидкості тим, у кого є руки і ноги.

Льоша навчився сам застеляти постіль, а також винайшов спосіб їсти без сторонньої допомоги. Будучи сиротою при живих батьках, як і переважна більшість дітей цього інтернату (а батьків немає лише у чотирьох із них), - Льоша все ж може вважати, що в чомусь йому пощастило.

"Маленький будиночок"

У першу чергу, йому пощастило в тому, що Микола Вікторович, директор Льошиного інтернату, - ентузіаст своєї справи і просто добра людина, якраз поставив собі за мету створити краще майбутнє хоча б для частини "своїх" підопічних.

Контингент, який перебуває під його опікою, разюче різноманітний у сенсі здібностей, віку і проблем зі здоров'ям: тут і прикуті до ліжка малюки, і досить дорослі, з очевидною потребою в постійному нагляді психіатра. У когось - церебральний параліч, хтось потребує штучного годування, ще хтось - німий.

На всіх - один лікар: пенсіонерка Ольга Миколаївна, яку відшукав і запросив особисто директор. На одну нянечку припадає як мінімум дев'ятеро дітей. Це - теж досягнення директора, бо колись було і по дев'ятнадцять дітей.

За такої ситуації складно не жити за правилом "середньої температури по палаті", але Микола Вікторович за підтримки спонсорів вирішив виділити із загальної маси таких хлопчаків як Льоша, щоб допомогти їм розвинути нереалізований потенціал.

Ми бачили один із перших в Україні таких експериментів: як на території інтернату побудували так званий "маленький будиночок", зі справжньою класною кімнатою і майже сімейною кухнею, і туди переїхали дев'ять вихованців.

Ми були свідками того, як ці хлопчаки за кілька місяців не лише досягли успіхів у письмі, читанні і рахуванні, але деякі тепер вправно дають собі раду з комп'ютером, і майже всі захоплюються створенням дивовижних квітів і дерев з бісеру.

Що ж далі?

Микола Вікторович має намір тримати хлопчаків у "маленькому будиночку" якомога довше, але вічно тут вони залишатися не зможуть.

Досягнення 18 років - критичний момент у житті вихованця стаціонарного закладу: за правилами, хоча на практиці вони й порушуються, довше в дитячому інтернаті він залишатися не може, а подітися йому, як правило, нікуди.

Подорожуючи дорогами різних областей України, ми бачили, як будуються об'єкти Євро-2012: Україно витратила на підготовку більше 10 мільярдів доларів. Ми бачили, як масово виростають з-під землі бані нових і нових церков. Але ознаки розквіту так званого "соціального будівництва" на очі нам не потрапляли.

Іншими словами, пряма дорога після дитячого закладу - до установи для дорослих, і багато сиріт потрапляють до психоневрологічних або геріатричних інтернатів, де для них створюють "молодіжні групи".

"Життя під кришкою труни"

Якщо ви читали шведського письменника Стіга Ларссона, вам дещо в нашому фільмі про українських сиріт здасться знайомим: як держава може визнати людину недієздатною навіть за наявності об'єктивних свідчень про протилежне.

Наприклад, ще один герой фільму Борис дізнався про те, що він офіційно "недієздатний", через кілька років після того, як це офіційне визнання мало місце. Провівши все життя в стаціонарних установах, він на той час, у віці близько 30 років, перебував в інтернаті для людей похилого віку.

Атмосферу там Борис описав так: "Це було схоже на життя під кришкою труни".

Проте йому пощастило: зовсім недавно - одним із перших в Україні - він зумів повернути собі статус дієздатної людини. Судові розгляди тривали близько 10 місяців.

Процес скасування подібних рішень через суд, за свідченням правозахисниці Тетяни Макарової, настільки складний, що без сторонньої допомоги вихованцю інтернату навряд чи під силу зібрати всі документи і пройти всі судові інстанції.

Бориса наші камери знімали в будинку тих, кого він називає своїми матір'ю та бабусею - опікуна (тепер уже колишнього) Зінаїди та її матері.

Тоді, все ще офіційно "недієздатний", він спритно порався з великим господарством сільського будинку, готував розсаду помідорів і огірків ("Все екологічно чисте!"), з гордістю демонстрував нагороди у змаганнях з дресирування собак, вивчав Енциклопедію етикету і планував ремонт місцевої церкви!

У якому саме просторі він не орієнтувався, і як державні органи дійшли такого висновку, нам так і не вдалося зрозуміти.

Ольга Бетко брала участь у роботі над фільмом "Забуті діти України" як один із продюсерів.

Джерело: ВВС Україна

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах