Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net у рамках офіційної партнерської угоди з BBC Україна

ВВС: Шахи і штучний інтелект XVIII століття

BBC Україна, 26 березня 2013, 20:53
0
9
ВВС: Шахи і штучний інтелект XVIII століття
Фото: Rex Features
У XVIII столітті існував "автомат", який начебто обігрував людину в шахи

У XVIII столітті існував автомат, який міг обіграти людину в шахи. І хоча врешті-решт з’ясувалося, що це не перший зразок штучного інтелекту, а витончена містифікація, ця машина була по-своєму геніальною, пише американський оглядач Адам Гопнік.

Останнім часом я багато думав про Турка. Знаю, звучить дуже по-старосвітському. "Що ви думаєте про турків?" – міг запитати якийсь поважний британський чиновник свого колегу в 1860-х роках, маючи на увазі Оттоманську Порту, російські плани на неї і таке інше.

Але Турок, про якого думаю я, одночасно і старший, і молодший: йдеться про знаменитий шаховий автомат XVIII століття, який нещодавно блискуче реконструювали у Каліфорнії. А думаю я про нього, бо… – власне, є кілька причин, які випливають одна із одної: починаючи від шахового турніру претендентів, який проходить у Лондоні цього тижня, і закінчуючи від'їздом до коледжу мого 18-річного сина.

Для тих, хто нічого не знає про Турка, коротко про нього розкажу. Охочих дізнатися більше можу відіслати до чудової книги Тома Стендеджа.

Турок вперше з'явився у Відні в 1770 році. Виглядав він так: зверху на чималій тумбочці лежала шахова дошка, за якою сиділа дерев’яна фігура вусаня у турецькому одязі.

Оператор на ім'я Йоганн Мельцель показував Турка за гроші. Зібравши аудиторію, він відчиняв дверцята тумбочки і демонстрував її нутрощі – разючий годинниковий механізм. Потім зачиняв їх і запрошував будь-кого зіграти з машиною в шахи. Автомат – робот, як назвали би його ми, – уважно стежив за ходом супротивника, міркував, а потім піднімав механічну руку і… хай незграбно, але робив хід у відповідь.

Турок став сенсацією.

Перед тим, як згоріти в Нью-Йорку в 1850-х роках, він переграв з усіма – від Бенджаміна Франкліна до Наполеона (принаймні, так стверджують). Штучний інтелект постав перед людьми XVIII століття у фесці, цокаючи, як крокодил, що ганявся за капітаном Гаком.

Поспішу повідомити: це був обман, точніше, майстерний фокус. Після того як Мельцель демонстрував машину, до неї на дошці із добре змащеними коліщатками безшумно в’їжджала людина. Глядачі, обмануті годинниковою машинерією, не помічали, що в камері було достатньо місця для шахіста, хоча тому і доводилося сидіти зігнувшись.

Тепер щодо того, чому мене так зацікавила ця історія. На те є кілька причин. По-перше, дивна сліпота людського розуму. Сучасники Турка повинні були б розуміти: справжня шахова машина не виникла б на порожньому місці, у неї мало би бути багато предтеч. Для того, щоб з’явився механічний Турок, який вміє грати у шахи, спершу мав з’явитися механічний Грек, який вміє грати у шашки.

Кінець XVIII століття справді був епохою автоматів. Існували програмовані ткацькі верстати і механічні птахи. Але вони повторювали один і той самий візерунок чи пісню знову і знову. І те, що шахова гра – цілком інший вид творчої діяльності, для людей XVIII століття було так само незрозумілим, як є очевидним для нас.

Людей одурило те, що вони, як завжди, прагнули красивої й елегантної розгадки, в той час як правильною була цинічна й потворна.

Прадід сучасної інформатики Чарльз Беббідж теж бачив Турка. І хоча він зрозумів, що це, швидше за все, трюкацтво, але при цьому задумався: як збудувати машину, котра насправді уміла би грати в шахи? І його "різницева машина" – перший комп'ютер – з’явилася саме завдяки його вірі в красиву розгадку.

Це наша властивість: нам хочеться, щоб загадка розв’язувалась не лише правильно, але й красиво. Коли нам трапляється таємниця, ми віримо, що вона повна внутрішньої краси. Побачивши неприступну вежу, ми автоматично припускаємо, що в ній – принцеса.

Без сумніву, є багато речей – походження Всесвіту, природа свідомості, можливість подорожей у часі – які здаються неясними нам, але стануть очевидними у майбутньому. Але я певен, що їхні механізми також виявляться незграбними і потворними; не стільки духовними, скільки технічними. Наша свідомість, так би мовити, має свої дошки на коліщатках і схованих шахістів.

Вразила мене й інша річ. Хоча дехто шукав красивої розгадки, в той час як потрібно було шукати цинічну, багато людей, наприклад Едгар Аллан По, здогадались, що Турок – це просто коробка з шахістом всередині.

Але цих людей збила з пантелику особа гравця. Де винахідник знайшов карликового генія шахів, мізкували вони. Чи, може, в машині сидить дитина?

Навіть якщо повірити в те, що гравець – дорослий, ким міг бути цей таємничий майстер?

Насправді всередині Турка сиділи звичайні шахісти, майстерні, але не геніальні. Вони постійно змінювалися, і були досить бідними, щоб погодитися провести тиждень чи місяць у задушливому закапелку. Мельцель підхоплював їх прямо по дорозі, так само, як Чак Беррі наймав собі музикантів.

Отже, справжня геніальність винахідника полягала не в тому, щоб збудувати шаховий автомат. Просто він перший помітив, що в сучасному світі – більше майстрів, ніж здається, що талант легко доступний і часто готовий працювати задешево.

Я думаю, річ в перекосі, який нам чомусь дуже важко розгледіти. Ми переоцінюємо унікумів і недооцінюємо майстрів. Людям важко було розгадати загадку Турка почасти тому, що вони неправильно оцінювали вільний простір кабіни, але й тому, що уявили собі бозна-що про шахіста.

Ми завжди переоцінюємо різницю між чимось досконалим і просто дуже хорошим. Футболіст, невмілий удар якого ми освистуємо, насправді грає краще, ніж будь-хто, кого ми знаємо.

Ті нечисленні люди, котрі, як Мельцель, все ж розуміють, що на ринку праці багато майстрів, які лише трохи поступаються жменьці найкращих, добряче на цьому наживаються. Найкращі спортивні менеджери – це ті, хто знає, що таланту завжди можна знайти заміну. Вершини успіху досягає той, хто може посадити Бекхема на лаву запасних, а не той, хто на нього молиться.

А як щодо жменьки найкращих – справжніх, беззаперечних зірок? Унікальними їх робить не стільки гола віртуозність, скільки якась дивна своєрідність, індивідуальність.

Боб Ділан починав як кепський музикант, а потім провів 10 тисяч годин в репетиціях. Це не зробило його кращим виконавцем. Це зробило його Бобом Діланом. Але треба додати, що генії, як нагадують нам приклади Боббі Фішера чи Майкла Джексона, часто нещасні, так, ніби простір, необхідний для душі, зайнято в них годинниковим механізмом.

Наші діти це відчувають, коли намагаються досягнути майстерності в чомусь.

Мій син, який у дитинстві непогано грав у шахи, нині захопився гітарою. Нещодавно він пішов зі мною на вечірку, де грав маленький джазовий ансамбль. На прохання замовників музиканти вдягнулися в стилі 20-х років. Мій син показав на гітариста, змушеного в смішних гетрах бренькати недолугі акорди заради заробітку, і сказав: "Тату, ця людина грає набагато краще, ніж будь-хто, з ким я виступав".

Це сумна загадка майстерності, яку ми намагаємося пояснити дітям. Робити складні речі – дуже важко; навчитися робити складні речі – дуже важливо; а після того, як ви навчитеся – будете постійно зустрічати тих, хто робить ці речі краще. І втішати вас буде лише те, що абсолютні майстри в душі часто нещасні. Мені здається, це мудрий підхід.

Джерело: ВВС Україна

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах