Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net у рамках офіційної партнерської угоди з BBC Україна

Мамо, чому я песиміст? Пояснення науковців - BBC Україна

BBC Україна, 16 липня 2013, 09:32
0
20
Мамо, чому я песиміст? Пояснення науковців - BBC Україна
Серед різних факторів, які впливають на роботу генів, велика роль належить… материнській любові

Чому дехто із нас – оптиміст, а дехто – песиміст? Як пояснити ці особливості нашої психіки з точки зору науки і чи можна їх змінити, запитує Майкл Мослі.

Деббі і Труді – однояйцеві близнючки.

Зовні вони надзвичайно схожі, але Труді – весела й оптимістична, а Деббі страждає на депресію.

Причиною цього, найімовірніше, є певні життєві обставини.

Вивчаючи таких однояйцевих близнюків як Деббі і Труді, професор Тім Спектор із лондонської Лікарні Святого Томаса намагається відповісти на фундаментальне запитання: як формується особистість людини? Чому деякі люди більш позитивно ставлять до життя, ніж інші?

Спектор зміг визначити кілька генів, які в однієї близнючки увімкнуті, а в іншої – ні.

Дослідження демонструють, що за половину відмінностей між людьми відповідальна генетика. Але під впливом зовнішніх факторів активність конкретних генів то посилюється, то послаблюється. Цей процес відомий як епігенетика.

У випадку Деббі науковець знайшов зміни лише у п'яти генах гіпокампу – одного із відділів мозку. Цього було достатньо, щоб викликати у жінки депресію.

Спектор, котрий називає себе оптимістом, сподівається, що ці дослідження дозволять знайти кращі методи лікування депресії і тривожних розладів:

"Ми звикли думати: гени не зміниш. Але тепер ми знаємо, що гени можна вмикати чи вимикати. Іншими словами, ми відновлюємо над ними контроль".

Серед різних факторів, які впливають на роботу генів, велика роль належить… материнській любові.

Професор Майкл Міні з канадського Університету Мак-Ґілла працює над тим, як порахувати глюкокортикоїдні рецептори в мозку людини.

Якщо у людини багато таких активних рецепторів – вона вміє добре протистояти стресу. Але крім того, це показник, що про дитину у перші роки її життя добре піклувалися і що її матір не була тривожною.

Я – один із небагатьох людей в світі, у кого перевірили кількість глюкокортикоїдних рецепторів. Отримавши результати, мамі я вирішив про них не казати.

Схоже на те, що я належу швидше до песимістів, ніж оптимістів. Чи можна це якось змінити? Із цим запитанням я звернувся до психолога та нейробіолога Елейн Фокс з Університету Ессекса.

Професор Фокс досліджує те, як впливають на нас наші "афективні установки", тобто те, як ми дивимося на світ. Вона застосовує метод анкетування, а крім того – шукає певні типові явища у роботі мозку своїх піддослідних.

Спершу мені виміряли електричну активність обох півкуль мозку за допомогою електроенцефалографа. З’ясувалося, що моя права лобна доля активніша, ніж ліва. Як пояснила професор Фокс, це типово для тривожних і песимістичних людей.

Далі я виконав один тест. Дослідники показали мені на комп’ютері низку облич і попросили натискати на кнопку щоразу, як за цими зображеннями загориться певна комбінація вогників. Мене попросили стежити лише за вогниками і не звертати уваги на обличчя.

Після експерименту Фокс пояснила мені його суть: "Інколи поруч із вогниками з’являлося сердите обличчя, інколи – задоволене. У першому випадку ви натискали на кнопку швидше. Причина цього – сердиті обличчя привертали вашу увагу, хоча ви цього навіть не усвідомлювали".

Тести підтвердили: я дивлюся на життя негативно. Щоб якось зарадити цьому, Елейн порадила мені короткий курс МКУ (модифікації когнітивного ухилу) і медитацію.

Якщо живеш у постійному передчутті чогось неприємного, це збільшує рівень стресу і тривоги. Причому погіршується не лише настрій, а й здоров'я.

У 1975 році психологи опитали 1000 мешканців міста Оксфорд, що у штаті Огайо. В анкетах були запитання про роботу, здоров'я, сім'ю і ставлення до старості.

Через десять років професорк Бекка Леві із Єльського університету простежила подальшу долю цих людей. Проаналізувавши списки померлих, вона з’ясувала, що оптимісти жили у середньому на сім із половиною років довше, ніж песимісти!

Професор взяла до уваги інші можливі пояснення цього факту, наприклад те, що песимізм частини опитаних міг бути зумовлений хворобою, але наслідки все одно лишилися вражаючими.

Аналогічні результати отримала й Дебора Деннер з Університету штату Кентуккі. Вона разом із колегами дослідила щоденники 180 юних черниць, написані у 1930-тих роках, і розділила їх на песимістичні та оптимістичні.

Черниці – хороший матеріал для досліджень, бо вони живуть в однакових умовах, їдять однакові продукти і мають схожий життєвий досвід.

Так от, з’ясувалося, що жінки, які у 20 років висловлювали найбільш позитивні емоції щодо життя, жили на 10 років довше за песимісток.

Що ж до мене, то після семи тижнів медитації та МКУ я відчув себе значно спокійніше і повернувся в лабораторію професора Фокс, щоб перевірити результат. Тестування було обнадійливим.

Виглядає на те, що навіть у поважному віці світогляд ще можна змінити. Отож радійте – навіть якщо ви запеклий песиміст.

Джерело: BBC Україна

ТЕГИ: вченігениоптимістипесимісти
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах