Головна
 

Корреспондент: Трудовий семестр. Як українські студенти на канікулах розбудовували інфраструктуру СРСР

16 березня 2012, 11:55
0
132
Корреспондент: Трудовий семестр. Як українські студенти на канікулах розбудовували інфраструктуру СРСР
Фото: ЦДКФФА імені Пшеничного
Студенти київських будзагонів, що від'їжджали на роботу у Тюменську область

30 років поспіль десятки тисяч українських студентів на літо перетворювалися на будівельників, які зводили школи, ферми і будинки по всьому CССР. Так країна отримувала інфраструктуру, а молодь – солідні гроші, пише Валентина Червоножка у №9 журналу Корреспондент від 9 березня 2012 року.

На початку липня 1962 року з київського вокзалу вирушили два незвичайні ешелони, всі пасажири яких були студентами – 1.370 осіб з 11 вузів. Вони називалися Першим київським студентським цілинним загоном і їхали на північ Казахстану. Там молоді потрібно було провести літо, але не на відпочинку, а напружено працюючи.

Це були перші кияни, які підтримали ідею вузівських будзагонів – справу, розпочату московськими студентами в 1959 році. Молодь їхала в казахстанські степи, на цілину, –зводити будинки, ферми та інші об'єкти. Все це було потрібно тисячам колгоспників, які з легкої руки радянського керівника Микити Хрущова з'їхалися на цілину з усього Союзу, розорювали дикий степ, а жили практично в полі.

Починаючи з тієї першої поїздки на цілину для десятків тисяч українських студентів кожне літо до кінця існування СРСР ставало третім,трудовим семестром.
Вони перетворювалися на будзагонівців – зі своїм управлінням, постачанням і
дисципліною

Починаючи з тієї першої поїздки на цілину для десятків тисяч українських студентів кожне літо до кінця існування СРСР ставало третім, трудовим семестром. Вони перетворювалися на будзагонівців – зі своїм управлінням, постачанням і дисципліною – і роз'їжджалися по будівництвах найглухіших куточків Радянського Союзу. Студенти потрапляли навіть за кордон – у Польщу та Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

За літо молодь заробляла добрі гроші – раз у десять більше, ніж тодішні інженери. За п'ять-шість поїздок учасник загону міг отримати суму, що дозволяла прицінюватися до автомобіля – найбільшої розкоші радянських часів.

Але й роботодавці не залишалися в програші – в СРСР був дефіцит робочих рук, особливо на селі. А студенти відрізнялися дисципліною, старанністю і бралися за найважчі роботи.

"Ми не шкодували себе, працювали не з примусу, знали, за що працюємо. Тому ніхто не рахувався ні з часом, ні з умовами праці", – згадує В'ячеслав Палехін, доцент фізичного факультету Харківського національного університету імені Каразіна, в минулому – активний учасник студбудзагонів. Разом з ними він об'їздив шосту частину світу – від Чукотки на сході і до НДР на заході.

Будзагони стали важливою складовою народного господарства. Тільки на цілині щорічно працювали до 50 тис. українських студентів. А загальна кількість будзагонівців, які працювали щоліта по всьому Союзу і країнах соцтабору, часом сягала 600-700 тис. осіб.

Вийшли в степ далекий

На початку 1950-х економіка Країни Рад ще не оговталася від війни. Гірше за все справи були в сільському господарстві, яке виявилося неспроможним повноцінно годувати багатомільйонний Союз. І в 1954 році ЦК КПРС прийняв постанову Про подальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель.

Додаткове зерно повинні були дати розорані степи Казахстану, Поволжя та Уралу. У ці глухі місця з усієї країни поїхали тисячі добровольців, які лише за кілька років перетворили цілину на гігантську ріллю.

У перші роки степ дійсно давав небачений урожай. Зібрати його своїми силами цілинникам було важко, і до справи залучали всіх охочих, в тому числі студентів.

"Студенти побачили, як вони потрібні цілині, – розповідає Володимир Клепіков, президент Асоціації інженерів-електриків України. – Тому що кожного разу директори радгоспів повторювали: нам потрібні житлові будинки, школи, тваринницькі приміщення".

Зважаючи на потреби країни в зайвих робочих руках для збирання врожаю та будівництва й виникли студзагони

Зважаючи на потреби країни в зайвих робочих руках для збирання врожаю і будівництва, на думку Клепікова, і виникли студзагони. Він і сам спочатку приїхав на цілину влітку 1958 року на "битву за врожай", а через п'ять років повернувся як командир загону Харківського політеху.

Піонерами в справі допомоги цілині стали студенти-фізики Московського держуніверситету. Пізніше до них приєдналися ленінградці і кияни.

У новій справі вузівська молодь демонструвала небачений ентузіазм. Конкурс на вакансію в першому загоні з Києва був як у вузі – по дві людини на місце. У результаті відібрали 1,2 тис. осіб, і ще 170 студентів потрапили в число цілинників обхідними шляхами. Всі вони мріяли не лише допомогти сільському господарству, а й набратися вражень, а також заробити.

Підготовка до поїздки, що розтягнулася на дев'ять місяців, за ступенем складності взагалі була схожа на самодіяльні збори в космос. "Ми все збирали самі по нитці, все везли із собою. На кожного студента припадало по 250-300 кг вантажу. У нас навіть були армійські запаси консервів п'яти-шестирічної давності", – згадує в розмові з Корреспондентом Віталій Сокол. У 1962 році він був командиром загону студентів Київського інституту інженерів цивільного повітряного флоту, а пізніше керував іншими студентськими будзагонами.

Майбутні цілинників вивчали у вільний від навчання час будівельну справу, техніку безпеки, осягали ази санітарії та гігієни.

Сувора романтика

Казахстан зустрів гостей не надто привітно. У цьому Сокол переконався, потрапивши зі своїм загоном в тургайські степи за 600 км від найближчої залізничної станції. Киянам довірили будувати тут приміщення для зимівлі овець.

"На місці не було ні води, ні їжі", – згадує колишній будзагоновець. Континентальний клімат тутешніх степів теж був незвичний: вдень температура піднімалася до +40 ° С, а вночі опускалася до +5 ° С. Втім, студенти не надавали цьому особливого значення – вони запаслися ковдрами, теплим одягом, а вечорами грілися біля вогнища.

Непокоїло інше: студенти приїхали заробити, але більше чекали роботи, ніж виконували її. З подібною проблемою зіткнулися чи не всі учасники першого українського цілинного загону, 1,3 тис. членів якого розкидали по 311 об'єктах у 17 радгоспах Кустанайської області.

Студенти тижнями чекали на цеглу або цемент – їх не було на чому підвозити: транспорт в першу чергу виділяли на збирання врожаю. Щоб не втрачати часу, будзагонівці влаштовувалися комбайнерами і підсобними робітниками

Студенти тижнями чекали на цеглу або цемент – їх не було на чому підвозити: транспорт в першу чергу виділяли на збирання врожаю. Щоб не втрачати часу, будзагонівці влаштовувалися комбайнерами і підсобними робітниками. "Працювали де тільки могли, – згадує Сокол. – Тому що треба було, приїхавши, щось заробити хоча б на дорогу назад". Сам він, наприклад, щоб повернутися до Києва, продав свій наручний годинник.

Втім, учасники першої поїздки не пошкодували про те літо. Вони привезли додому перший робочий досвід і масу вражень. Сокол згадує, що радгосп, у якому йому в 1962-му довелося працювати, був розташований у 180 км від космодрому Байконур, і студентам пощастило милуватися ефектними ракетними стартами. А ще колишній будзагонівець і через 50 років пам'ятає безкрайній степ і тисячні стада сайгаків – місцевих антилоп, які хвилями розбігалися при появі транспорту, що їхав по степу.

Жорсткі рамки

У наступному, 1963 році в будзагонах на цілину з України поїхали вже 3,1 тис. людей – до киян приєдналися студенти Харкова. Ще через рік когорта молодих будівельників поповнилася одеситами. А далі на будівництва поїхали студенти і з інших українських міст.

Спочатку потрапити в будзагін було складно. Брали лише тих, хто добре вчився (адже потрібно було достроково здати літню сесію), з досвідом роботи та служби в армії. Ще один критерій відбору – важке матеріальне становище: у багатьох післявоєнних студентів батьки загинули, а жити на 35 руб. стипендії без сторонньої допомоги було нелегко.

Кожен зі студентів перед такою поїздкою не тільки вчився будувати, а й прищеплювався. Цілина була неблагополучним районом: траплялися спалахи черевного тифу, сибірки, вірусного гепатиту, туберкульозу, різних кишкових інфекцій. Тому, наприклад, на місці пили лише кип'ячену воду. Крім того, до кожного загону прикріплювався хоча б один "лікар" – студент або аспірат медінституту.

Відбір і підготовка ріднили загони з армією. І правила життя студентів лише посилювали цю спорідненість. Рядові будзагонівці називали себе бійцями, керівництво – командирами й комісарами, які входили в штаби.Часто загін мав
назву і навіть форму

Відбір і підготовка ріднили загони з армією. І правила життя студентів лише посилювали цю спорідненість. Рядові будзагонівці називали себе бійцями, керівництво – командирами й комісарами, які входили в штаби. Часто загін мав назву і навіть форму. Його основу завжди складали хлопці – дівчата, що зустрічалися рідше, куховарили, штукатурили або  працювали медиками.

Будзагонівці дотримувалися суворого дисциплінарного статуту і не менш суворого сухого закону. В кінці кожного робочого дня командири підбивали підсумки та розподіляли обов'язки на завтра. Зароблене ділили порівну.

Усім цим студенти виділялися на тлі звичайних будівельників, також вони дивували оточення ентузіазмом і працездатністю.

З часом будзагони стали обростати традиціями. Як згадує в одній з книг Іван Паранюк, учасник і командир загону студентів КПІ, в останній день роботи тих, хто приїхав в будзагін вперше, посвячували в цілинники: вони повинні були випити горілки і поцілувати один з будівельних інструментів – кельму. Крім того, тоді ж будзагонівці рвали на шматки свій робочий одяг.

Все ширше й ширше

Бачачи, якого розмаху набуває студентський трудовий рух, керівництво країни вирішило його підтримати. У листопаді 1963 року союзний Радмін розпорядився: роботодавці зобов'язані забезпечити будзагонівцям гарні умови праці та проживання, відшкодовувати витрати на проїзд, виплачувати добові та зарплату за місцевими розцінками.

Цілинне керівництво і місцевих жителів ці новації не засмутили – вони чекали на помічників з розкритими обіймами. "Ставлення до нас було дуже поважне. Нас чекали і любили", – зазначає Палехін.

Студенти не тільки будували і допомагали збирати врожай – майже при кожному загоні вони організовували піонертабори для місцевих дітлахів, лікували людей,
читали лекції, готували концерти і допомагали боротися зі стихією

Що не дивно: студенти не тільки будували і допомагали збирати врожай – майже при кожному загоні вони організовували піонертабори для місцевих дітлахів, лікували людей, читали лекції, готували концерти і допомагали боротися зі стихією – частими в сухому степу ураганами і пожежами.

Щоправда, цілинні землі швидко виснажилися, але для студентів роботи не поменшало: на селі гостро не вистачало людей, здатних будувати ферми, школи та інше. "Студенти працювали в найбільш глухих точках, куди не хотіли їхати звичайні робітники, бо не було комфорту", ​​– згадує Сокол.

У пошуках нових місць роботи інститутська молодь постійно розширювала географію поїздок. Після Казахстану вона почала освоювати Тюменську область, де наприкінці 1950-х відкрили великі родовища нафти і газу, Камчатку, Чукотку, Далекий Схід, інші регіони Союзу і навіть соцкраїни.

"Заробітки були дуже хороші, – згадує будзагонівець. – Я практично
щороку привозив понад 1 тис. руб. за півтора-два місяці роботи". Середня зарплата інженера в країні тоді була 100-120 руб. на місяць

"Заробітки були дуже хороші, – згадує Палехін, який пройшов з будзагоном Казахстан, Тюмень, Чукотку, а також Польщу і НДР. – Я практично щороку привозив понад 1 тис. руб. за півтора-два місяці роботи". Середня зарплата інженера в країні тоді була 100-120 руб. на місяць.

Робота знаходилася і в Україні. Одним з найбільш масштабних проектів в країні, до якого доклали руки студенти, стало спорудження зрошувальної системи в херсонських степах.

А в 1986 році, після аварії на ЧАЕС, близько 7 тис. будзагонівців за літо побудували в Київській області майже сім сотень будинків та 1 тис. інших об'єктів для переселенців з 30-кілометрової зони.

Вузівські будзагони проіснували в Україні 28 років і канули в Лету лише в 1990-му, напередодні розпаду Союзу.

Сьогодні колишні учасники студентських загонів з ностальгією згадують бурхливу молодість і запевняють, що трудові семестри дали їм не тільки вміння будувати. "Це було чудовою школою організації, – каже Клепіков. – Я знаю, що тільки з мого загону великими керівниками став цілий ряд студентів".

***

Цей матеріал опубліковано в № 9 журналу Корреспондент від 9 березня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: студентибудівельні загонизаробіткиканікули
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах