Корреспондент: Точка зору. Історія однієї мови

Через 18 років після початку русифікації в Білорусі президент Олександр Лукашенко завершує переможну ходу з нагоди перемоги над білоруською мовою, пише білоруська журналістка Тетяна Монтик у колонці, опублікованій у №22 журналу Корреспондент від 8 червня 2012 року.

У боротьбі зі своєю національною культурою за останні 18 років Білорусь зайшла далі, ніж в радянські часи. Адже в СРСР чисто радянський зміст дозволялося упаковувати в національну форму. У сучасній Білорусі не залишилося і цього.

На початку 1990-х, в період "національного відродження", на білоруську мову в країні переводилося викладання в школах і вузах, саме тоді почала розвиватися творчість білоруськомовних авторів і дослідження національних істориків. Вперше за довгі десятиліття білоруси отримали можливість переосмислити свою давню історію, емансипувалися від "старшого брата". В офіційному вживанні білоруська стала поступово витісняти російську мову, нею видавалися офіційні документи. Однак з 1994 року, ставши президентом, Олександр Лукашенко став зводити до мінімуму білоруську мову як на телебаченні і радіо, так і в оформленні міст, в рекламі, а також у системі освіти. Білоруська історія в її теперішньому офіційному тлумаченні бере початок в кращому випадку з третього поділу Речі Посполитої і в гіршому випадку – з "перемоги СРСР над німецько-фашистськими загарбниками".

З 1994 року, ставши президентом, Олександр Лукашенко став зводити до мінімуму білоруську мову як на телебаченні і радіо, так і в оформленні міст, в рекламі, а також у системі освіти

Почалося все із заміни у 1995 році історичного "бел-чырвона-белы сцяга" і герба "Пагоня" на старі, радянські, в ході так званого демократичного референдуму. Адже не дарма головним девізом колишнього голови радгоспу була реставрація Радянського Союзу, скасування ринкових реформ і проголошення російської мови другою державною. Слід визнати, що тоді його дійсно підтримали ті, кого налякав поспішний перехід на рідну мову, форсований Білоруським народним фронтом (БНФ), головним опонентом Лукашенка.

Зараз історичні біло-червоно-білі прапори Білорусі можна побачити тільки на мітингах опозиції. А серед протестних верств тутешньої молоді популярні флешмоби з вивішування заборонених прапорів на знакових місцях міста. Незважаючи на свою короткочасну дію, ці акції мають велике значення, вважає Сергій Казаков з Європейської Білорусі: "Наша мета – замінити всі "заходи над болотом" [так в народі прозвали червоно-зелені прапори Білоруської РСР] на нашу історичну символіку".

Дійсно, у всіх проявах національної культури, мови та недогматизованої історії білоруська влада вбачає зв'язок зі своїми політичними противниками. Напевно, тому за останні 18 років уряд послідовно гальмував процес білорусизації. Та й сам Батька ніколи не приховував свого зневажливого ставлення до мови титульної нації. Як відомо, Лукашенко сам добре не знає ані білоруської, ані російської мов, а розмовляє на так званій трасянці, білоруському варіанті суржику. "Вчити білоруську наш президент вважає занадто важким і непотрібним завданням", – вважає мінський політолог Валерій Карбалевич.

У всіх проявах національної культури, мови та недогматизованої історії білоруська влада вбачає зв'язок зі своїми політичними противниками. Напевно, тому за останні 18 років уряд послідовно гальмував процес білорусизації

Зараз в Білорусі за номінальної юридичної рівнозначності двох мов очевидно, що у всіх сферах життя панує російська, а з вуст високих чиновників культивується підхід, що білоруська мова – це тільки "наша спадщина", яку в кращому разі треба охороняти як музейний експонат. Цікаво, що і документи видаються тепер російською, хоч і заповнюють їх поки що на білоруськомовних бланках.

Яскравим прикладом політики русифікації стало поступове зведення нанівець білоруськомовної освіти. А у 2003 році як "лігво опозиції" був закритий мінський ліцей ім. Якуба Коласа. Європейський гуманітарний університет був змушений виїхати у вигнання в сусідній Вільнюс. Система освіти в країні – від дитсадка до вузу – не дає дітям можливість здобувати освіту рідною мовою. В країні сьогодні немає жодного вузу з навчанням білоруською. Не дивно, що батьки перестають віддавати дітей в білоруськомовні класи, які є при небагатьох школах, тому що вони вважаються неперспективними.

Білоруськомовна рок-музика сприймається владою як антидержавна. Існують навіть негласні списки музикантів, яким не дозволено займатися концертною діяльністю, а також мати доступ на радіо і на телебачення. Серед них – такі популярні гурти і музиканти, як Нейродюбель, Крамбамбуля, NRM, Ляпіс Трубецькой, Лявон Вольський і Зміцер Вайцюшкевич. Зате в Україні, а також у Польщі, Чехії, Литві та навіть у Росії ці виконавці збирають на концертах повні зали. Коли недавно посольство Литви в Білорусі оголосило про те, що видаватиме візи всім, хто придбав квитки на концерт Крамбамбулі у Вільнюсі, то охочих виявилося так багато, що довелося давати цілих три концерти замість запланованого одного.

Нерідко трапляється, що подібні обставини штовхають цвіт національної культури до еміграції. На думку більшості представників національної еліти Білорусі, найболючіше питання для країни – це проблема навіть не мови, а національної самоідентичності. Адже якщо людина не сприймає свій народ як цінність, то незабаром постане питання про існування не просто мови, а нації як такої.

Для нового покоління білорусів, які виросли за час правління Лукашенка, рідна мова вже не є частиною національної культури, швидше чимось архаїчним і
чужорідним. Такого не було навіть у СРСР

Для нового покоління білорусів, які виросли за час правління Лукашенка, рідна мова вже не є частиною національної культури, швидше чимось архаїчним і чужорідним. Такого не було навіть у СРСР.

Україна зараз перебуває на порозі мовних змін, які почалися в Білорусі в 1994 році. І українцям вирішувати, чи хочуть вони пройти той самий шлях.

***

Ця колонка опублікована у № 22 журналу Корреспондент від 8 червня 2012 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі,заборонено.

Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]