Головна
 

Корреспондент: Прислуги закону. На початку ХХ ст. Київ був найбільш кримінальним містом Російської імперії

23 травня 2013, 09:44
0
296
Корреспондент: Прислуги закону. На початку ХХ ст. Київ був найбільш кримінальним містом Російської імперії
Фото: Надано видавництвом Скай Хорс
Поліцейська облава на злочинців у Києві на початку XX ст.

На початку минулого століття Київ був найбільш криміногенним містом Російської імперії. Провина за це сумне лідерство лежала на місцевих поліцейських – низькооплачуваних служаках, які загрузли в хабарництві, пише Максим Бутченко у №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року.

Злодійський світ Одеси, прославлений у творах багатьох радянських письменників-одеситів, створив їй славу одного з кримінальних центрів Російської імперії. Хоча насправді за рівнем злочинності Одесі було далеко до міста, яке, здавалося б, мало уособлювати собою спокій і велич. Йдеться про Київ, духовний центр європейської Росії й одне з передових міст імперії. З кінця XIX століття він мав славу місця, де було небезпечно жити.

У 1897 році міністерство юстиції випустило Збірник статистичних відомостей, в якому правопорушення, скоєні протягом останніх трьох років, зіставлялися з чисельністю населення. У великому дослідженні наводилися невтішні для Києва результати – його проголосили кримінальною столицею царської Росії: на кожні 100 тис. жителів тут траплялося 649 злочинів. У Ростові-на-Дону, відомому злодійськими традиціями, який посів друге місце, цей показник дорівнював 595, а у Риги, що виявилася третім містом імперії за розмахом злочинності, – 467.

Ці негативні фактори можна було б нівелювати, якби в столиці Давньої Русі успішно працювала поліція. Але саме вона і виявилася тією слабкою ланкою, яка не витримала збільшення навантаження

За високими київськими цифрами стоять кілька причин: приєднання до міста нових районів – колишніх сіл Шулявка, Лук'янівка, Куренівка і наплив приїжджих працівників з усього південного заходу імперії. Ці негативні фактори можна було б нівелювати, якби в столиці Давньої Русі успішно працювала поліція. Але саме вона і виявилася тією слабкою ланкою, яка не витримала збільшення навантаження.

Система забезпечення порядку в Києві була загальноросійською: на вершині – міськуправління, йому підпорядковувалися поліцейські дільниці – у Києві їх було десять. Нижчу ступінь становили сотні кутків, на які розбивалися ділянки, де працювали дрібні поліцейські чини – куткові й городові.

У Києві цій стрункій системі не вистачало головного – грошей і людей. У кінці XIX століття із запланованих за штатом 579 правоохоронців за порядком тут стежили лише 394 городові. Такий некомплект був наслідком великого навантаження – городові за статутом повинні були постійно перебувати на своєму вуличному пості із сьомої ранку до сьомої вечора. Друга причина нечисленності поліції – мізерні зарплати: городовий отримував на місяць 19 руб., у той час як вантажники й сплавники на Дніпрі могли розраховувати на 20 руб. платні.

Як і в сучасній Україні, маленькі зарплати правоохоронців призвели до того, що серед них розквітла корупція, до якої виявилося особливо прихильним керівництво

Як і в сучасній Україні, маленькі зарплати правоохоронців призвели до того, що серед них розквітла корупція, до якої виявилося особливо прихильним керівництво. Там, де масово беруть мзду, злочинець почувається вільніше, а ось звичайні громадяни опиняються в подвійній небезпеці – мало того що для них підвищується ризик стати жертвою зловмисників, так вони ще й можуть постраждати від свавілля правоохоронців.

У дореволюційному Києві, як свідчать документи, поліцейські частенько силою вибивали зізнання з підозрюваних, прагнучи на папері підвищити статистику розкриття злочинів. Минуло понад століття, а ситуація майже не змінилася.

Вогнище злочинності

У кінці XIX століття невеликі сільські околиці Києва – Шулявка, Лук'янівка, Куренівка – перетворилися на міські квартали, населені "заробітчанами" з усього південного заходу України. Приплив "нових" киян, часто з темним минулим, спровокував в цих районах, та й у місті загалом, зростання числа злочинів на побутовому ґрунті.

Так, 5 жовтня 1899 року київський поліцмейстер у листі до генерал-губернатора регіону повідомив, що в місті все частіше стали відбуватися злодіяння із застосуванням холодної зброї. І назвав винних – майстрові, робітники, поденники.

Статистики, ознайомившись із ситуацією, констатували: у Києва найгірші показники в імперії щодо криміналу в цілому. Та й за окремими їхніми видами справи йшли погано

Статистики, ознайомившись із ситуацією, констатували: у Києва найгірші показники в імперії щодо криміналу в цілому. Та й за окремими їхніми видами справи йшли погано: так, на 100 тис. жителів у місті припадало 43 злочини проти особистості за середнього значення у європейській частині Росії у 33,8. Аналогічна цифра щодо крадіжок, 74, майже збігалася із середньою по країні – 75. Хіба що з убивствами справи були трохи краще: сім на кожні 100 тис. порівняно із десятьма середньоросійськими.

Поліцейські сили виявилися не готові до нових обставин. У Києві до 1904-го навіть не було пошукової служби, і тому не тільки охорона порядку, а й розшук лягли на плечі місцевих городових. А ці люди були далеко не суперменами.

За законом 1853 року поліцейські команди комплектувалися непридатними до стройової служби, а штат городових поповнювався винятково нижніми військовими чинами, звільненими у запас. Прийняті на службу правоохоронці зараховувалися в резервну команду, де проходили первісну підготовку протягом двох тижнів. Після цього вони повинні були здати іспит, а пройшовши його, приступали до головного випробування – безпосередньо служби.

Служба була нелегкою: за законом городовий мав бути доступний громадянам у будь-який час доби. У підсумку нижні поліцейські чини змушені були всі 12-годинні чергування в прямому сенсі слова простояти на ногах

Служба була нелегкою: за законом городовий мав бути доступний громадянам у будь-який час доби. У підсумку нижні поліцейські чини змушені були всі 12-годинні чергування в прямому сенсі слова простояти на ногах. За порушення цього правила карали жорстко: в архівах збереглося свідоцтво про семидобовий суворий арешт, якого зазнав городовий Старокиївської дільниці такий собі Бобішкін, який залишив свій пост на вулиці Фундуклеївській (сьогодні – Богдана Хмельницького) заради бесіди з власником розташованої поруч портерної.

Багатогодинне стояння ще й не приносило особливих грошей. Сім'ї багатьох городових і куткових, особливо якщо мова йшла про чесних слуг закону, жили в жебрацьких умовах

Багатогодинне стояння ще й не приносило особливих грошей. Сім'ї багатьох городових і куткових, особливо якщо мова йшла про чесних слуг закону, жили в жебрацьких умовах. У цьому зв'язку показовою є історія Михайла Пеньковського, окружного наглядача Либідської поліцейської дільниці. У лютому 1885 року, на наступний день після того як йому відмовили в проханні про відставку, Пеньковський застрелився. Начальство не захотіло відпускати цього досвідченого і сумлінного наглядача, а той уже не міг зводити кінці з кінцями.

"Позбавляю себе життя, тому що безчесно жити не дозволяє мені совість, а чесно жити не вистачає коштів", – написав у передсмертній записці самогубця.

Історики вказують і на ряд інших причин, які послабили здатність правоохоронних органів виконувати покладені на них завдання. Перша з них – це корупція у вищих ешелонах відомства.

Так, у 1898 році поліцмейстером Києва призначили В'ячеслава Ціхоцького, який раніше служив у Санкт-Петербурзі. Через два роки губернатор Федір Трепов вирішив провести ревізію діяльності глави міської поліції.

Підсумки перевірки шокували Трепова: підлеглі доповіли губернаторові, що поліцмейстер щедро витрачає казенні кошти на власні потреби. Наприклад, поліція заплатила зі свого бюджету 49 руб. (у ті часи корова коштувала 1 крб.) за освітлення його квартири електрикою. Ще 8 руб. з державних коштів витрачено на купівлю штор для особистого домашнього кабінету Ціхоцького.

Поліцмейстер брав мзду з євреїв за дозволи на проживання в Києві в обхід наявній тоді смуги осілості, а також необґрунтовано ввів кілька нових держпосад. У матеріалах розслідування зазначено, що Ціхоцький, отримуючи від держави не надто щедру платню, лише за два роки назбирав 100 тис. руб., на які придбав собі цілий маєток.

Найдивовижніше, що ця історія не мала для Ціхоцького особливих наслідків. Він ще шість років керував поліцією, після чого успішно подав у відставку, отримав державну пенсію, а кримінальну справу проти нього закрили.

"Корумпованість вищих ешелонів поліцейського апарату дала можливість правопорушникам ухилятися від відповідальності", – вважає Олена Самойленко, сучасний історик, кандидат юридичних наук.

Київські поліцейські-хабарники ще й вибивали свідчення із затриманих, змушуючи невинних брати на себе відповідальність за чужі злочини

Київські поліцейські-хабарники ще й вибивали свідчення із затриманих, змушуючи невинних брати на себе відповідальність за чужі злочини. Архівні документи свідчать про поширеність цього явища, показуючи, що часом справа закінчувалася трагічно.

Наприклад, збереглися свідчення про те, як такий собі городовий А. Кобза забив до смерті затриманого К. Іваніна у Подільській поліцейській дільниці, вибиваючи визнання провини. А 31 березня 1902 року 26 ув'язнених Київської губернської тюрми направили генерал-губернатору Михайлу Драгомирову лист, в якому повідомлялося про жахливі умови утримання та знущання. У посланні детально описувалися страждання, які відчував підозрюваний. Заарештованого приводили вночі під вартою в дільницю, накладали залізний обруч на шию і гумовою батогом били до напівсмерті.

"Людина готова віддати або підтвердити все, і безневинного страждальця не лякала майбутня каторга або в'язниця – лише б позбутися катувань", – йшлося в листі.

Дуже швидко до загального рівня "підтяглася" і створена в 1904 році київська розшукова служба. Вже через чотири роки ревізія виявила, що з особистих справ зникали облікові картки і фотографії злочинців, а також заяви заарештованих про те, що у них в поліції відбирали речі і гроші.

Кривоохоронні органи

Усі внутрішні проблеми поліції відбилися в підсумку на успішності її роботи. У 1908-1911 роках Департамент поліції провів у Києві низку ревізій і виявив, що рівень розкриття злочинів у місті виявився низьким – 47-53%. При цьому знайшлися відділки, де цей показник взагалі становив катастрофічні 14%.

Заради справедливості варто зазначити, що не всі порушення громадського порядку, які врахували в ході цих перевірок, мали дійсно кримінальний характер.

Наприклад, до числа правопорушень внесли вилов киянами з Дніпра підтопленої їжі – великих партій прострочених продуктів, які санітарні урядники за правилами того часу викидали в річку. Зокрема, в 1886-му поліція довго і безуспішно розслідувала дії деяких жителів київської Микільської слобідки, які привчилися діставати втоплені біля мосту банки з консервованими сардинами.

Ще одним прикладом "некримінальності" деяких злочинів може бути розслідування щодо гри в доміно, яка тоді зараховувалася до шахрайських занять. 22 червня 1887 року такого собі Омеляна Мельникова, власника одного з київських ресторанів, звинуватили в тому, що він допустив азартну гру в доміно в своєму закладі. У результаті розслідування і подальшого розгляду мировий суддя оштрафував порушника на 25 руб.

Криміногенна ситуація в Києві загалом була найгіршою в імперії. Царські чиновники розуміли, що проблему треба вирішувати, але на системну реформу органів не зважилися, вважаючи за краще діяти точково

Проте це були окремі випадки – криміногенна ситуація в Києві загалом була найгіршою в імперії. Царські чиновники, за словами Самойленко, розуміли, що проблему треба вирішувати, але на системну реформу органів не зважилися, вважаючи за краще діяти точково.

У 1906 році, наприклад, прийняли закон, який збільшив чисельність міської поліції до 837 осіб. Однак низькі зарплати і важка робота залишилися, а тому плинність кадрів серед правоохоронців збереглася на колишньому високому рівні.

У вересні 1912-го влада здійснила новий хід – на вулицях Києва з'явилися городові на велосипедах: керівництво сподівалося, що так вони зможуть швидше реагувати на правопорушення. Але рівень злочинності все одно не знижувався.

"Ні розширення штатів, ні нововведення не привели до поліпшення криміногенної обстановки в місті", – резюмує Самойленко.

***

Цей матеріал опубліковано в №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: криміналполіціяКиївРосійська імперія
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах