Засновник гуманітарної місії допомоги мирному населенню Донбасу Милосердя без кордонів, протоієрей УПЦ (МП) Захарія (Керстюк) розповів Корреспонденту про війну, напророчену за три роки до її початку, пише Руслан Іванов у №34 видання від 29 серпня 2014 року.
Отцю Захарії, засновнику гуманітарної місії Милосердя без кордонів, за родом діяльності довелося випробувати всяке – спостерігати страшні наслідки військових конфліктів у різних точках планети, бувати під обстрілами і навіть пережити газову атаку.
Приміром, коли у вересні 2011 року 29 українців потрапили в лівійський полон, православний священик став сполучною ланкою між ними та їхніми родичами.
Проте отець Захарій визнає, що з гуманітарною катастрофою такого масштабу, як він спостерігає на Донбасі, йому ще не доводилося стикатися.
«Жителі мирних регіонів не підозрюють, що у звільнених від терористів містах людям просто нічого їсти, а допомоги їм чекати немає звідки, – розповідає пастир. – Багатьом здається, що якщо місто відбили у сепаратистів, то життя там швидко налагоджується і все йде своїм звичаєм».
Отець Захарія розповів Корреспонденту про справжні масштаби лиха в Донецькій і Луганській областях, про бійню, що там триває, і людях, які гостро потребують допомоги, – не тільки на сході України, а й скрізь, де йде війна.
- Працюючи в гарячих точках в інших країнах, ви могли припустити, що схожу місію доведеться виконувати в Україні?
- Знаєте, на початку 2011-го в Лівії була дружня вечеря з дипломатами, представниками ООН, різних міжнародних організацій. У той час тільки починалися події в Тунісі [перший з низки революційних переворотів, названих Арабською весною]. Ще ні Єгипту, ні Лівії, ні Сирії не було. Дипломати обговорювали питання про туніські заворушення і стверджували, що далі підуть інші країни. Багато хто дивувався: ви що, адже тут такий серйозний режим, [Муаммар] Каддафі все тримає в руках. А вони продовжували прогнози: після Лівії буде Сирія. А після Сирії – Україна.
На початку 2011-го дипломати обговорювали питання про туніські заворушення і стверджували, що далі підуть інші країни. Після Лівії буде Сирія. А після Сирії – Україна
- І хто ж спрогнозував такий розвиток подій?
- Я не буду говорити, хто саме. Але говорив дуже відомий західний дипломат. Тоді я пропустив це повз вуха. І тільки минулого року, коли в Сирії ми перетнулися з одним з учасників тієї вечері, він мені нагадав, що вже минули події в Лівії, тепер все відбувається в Сирії, на черзі – Україна. А це було у вересні 2013 року – тоді ніщо не віщувало війни. Виявляється, хтось може спокійно це прогнозувати.
Фото з особистого архіву отця Захарії
Гуманітарна місія розподіляє продукти у першу чергу серед дітей, жінок і старих людей
- Війна в Україні відрізняється від інших конфліктів, які ви бачили?
- Тут кілька факторів. По-перше, у нас іде неоголошена війна всередині країни. Приміром, якщо наступає зовнішній ворог, то весь народ консолідуються проти ворожих військ і допомагає армії вибити їх зі своєї території. А у нас де-юре навіть воєнний стан не оголошений. Тоді що це – громадянська війна? А якщо ні, то проти кого ми воюємо?
По-друге, держава, громадські організації, волонтери допомагають переважно армії. Знали б ви, скільки разів ми стикалися з агресією людей, які казали: «Що ви робите! Ви [допомагаючи переважно мирному населенню Донбасу] годуєте сепаратистів, терористів»... Я відповідаю: в особі жінок, дітей і старих? Виникає питання: всі, хто перебуває в зоні АТО, – наші вороги? От ви як вважаєте – хто перебуває в зоні АТО?
- Там різні люди. У тому числі і місцеві жителі.
- А я вам скажу: скільки туди їздив, бачив тисячі мирних жителів – голодних, замучених, утомлених. Людей, які бачили смерть і пізнали страх. Практично в кожній сім'ї щось сталося – хтось загинув, у когось будинок постраждав, хтось роботи позбувся.
В цьому плані наша війна чимось схожа на війну в Сирії. Там частина території біля турецького кордону захоплена, і через неї проходять військова техніка, найманці – люди, яких називають ісламістами, повстанцями. Періодично вони займають міста, просуваючись вглиб країни, потім армія їх вибиває. Але є дві важливі відмінності.
По-перше, світова громадськість не визнає цей факт [проникнення незаконних збройних формувань іззовні] у Сирії, тоді як визнає його в Україні. А це свідчить уже про подвійні стандарти у світовій політиці. По-друге, коли в Сирії звільняють міста, відразу ж налагоджують [урядові] постачання продовольства мирному населенню. Звільнене місто віддають на піклування іншій області або агломерації.
А що відбувається у нас? Навіть маючи гроші, люди нічого не можуть купити, тому що великі постачальники продовольство туди не довозять. А дрібні торговці і кіоски не в змозі всіх прогодувати.
За оцінками нашої місії, Слов'янськ забезпечений продуктами на 30%, Лисичанськ – на 10%. І чим далі вглиб АТО, тим складніша ситуація
За оцінками нашої місії, Слов'янськ забезпечений продуктами на 30%, Лисичанськ – на 10%. І чим далі вглиб АТО, тим складніша ситуація. Притому що вона взагалі кардинально не змінюється. Слов'янськ звільнили більше півтора місяців тому, а городяни продовжують голодувати. Коли ми їхали колоною з чотирьох великих машин, вони вибігали і лягали під колеса, просили дати їм води та їжі.
- Ті, кому ви допомагаєте, запитують у вас, який патріархат УПЦ ви представляєте?
- Як не дивно, майже ніхто не питає. Повірте, людям, які голодують, все одно, хто їм приносить їжу – Київський патріархат, Московський, католики чи ще хтось.
Наша місія спрямована на надання гуманітарної допомоги всім нужденним у постраждалих містах. В одній з поїздок до мене підійшов чоловік, сказав, що належить до іншої релігії, але вдруге, отримуючи від нас продукти, захотів похреститися. І тоді я сказав: закінчиться війна, в мирний час помолишся й обдумаєш. Не потрібно в такі моменти приймати рішення, яке може прийти в пориві голоду, страху чи подяки.
Коли ми бачили солдатів, які голодують на блокпостах, ми і з ними ділилися харчами – а це хлопці з Тернополя, Львова. І на площах, де збираються по 10-15 тис. осіб, ми не ділимо людей за релігійним принципом. Кожен отримує порівну – спочатку діти, потім старі й жінки.
Фото з особистого архіву отця Захарії
Свій бронежилет священик віддав бійцям на одному з блокпостів української армії
- Ви їздите в зону АТО як волонтер або все таки як священик?
- Милосердя без кордонів – організація поза політикою і релігією. На самому початку багато відомих людей казали мені: «Твої починання хороші, але ми не хочемо працювати під егідою Московського патріархату». У більшості завдяки поданню наших ЗМІ, УПЦ (МП) асоціюється мало не з представником однієї зі сторін конфлікту, агресором. Хоча ми – українська церква, я – українець, який виріс у Чернівцях, живе в Києві і займається проблемами Донбасу. І всі наші священики – такі самі українці.
Ми опинилися перед вибором – залишитися наодинці зі своїми проблемами [без підтримки громадськості] або якось вийти з цієї ситуації. У підсумку вирішили створити організацію, яка буде поза політикою, поза релігією. І навколо цієї організації об'єдналося дуже багато людей.
- Серед них чимало відомих особистостей. Як ви їх залучили до своєї місії?
- Переважно це мої друзі, і всім їм я дуже вдячний. Повірте, не кожна людина вийде під супермаркет, стоятиме з простягнутою рукою і проситиме допомогу мирному населенню. А потім ще тебе і звинуватять у тому, що ти годуєш сепаратистів.
Серед тих, хто допомагає, [актори] Володимир Горянський та Ольга Сумська, [колишня модель, глава благодійного фонду] Влада Литовченко, [силач] Василь Вірастюк. А [шоумен і телеведучий] Сергій Притула самостійно зібрав допомогу і мирному населенню, й українській армії вже на десятки мільйонів гривень.
- Незважаючи на те, що ця місія поза релігією, ви все таки священик. Чи доводилося проводити богослужіння в зоні АТО?
- Під час першої поїздки в Слов'янськ ми відслужили літургію, але потім нам поставили умову, щоб ми о восьмій ранку прибували в зону АТО й о восьмій вечора її залишали. Це виправдано, тому що там неспокійно, а ми відповідаємо за людей. За цей час потрібно встигнути дістатися до пункту призначення, розвантажитися, роздати допомогу і залишити зону АТО. Все на нервах, не спимо по 40-50 год, і кожна поїздка – це великі психологічні і фізичні навантаження. Тому останнім часом ми не проводимо релігійних обрядів.
Фото з особистого архіву отця Захарії
Допомагають збирати продукти отцю Захарії також багато відомих українців
- Невже, бачачи одяг священика, до вас ніхто не підходить, щоб отримати пораду або втіху?
Останнього разу в Лисичанську нас зустрічала група маленьких дітей з плакатиками, на яких було написано, що вони такі самі українці, як і інші
- Коли люди підходять, то переважно плачуть і дякують. А ще питають, як їм тепер бути і за що вони страждають. Вони показують мені українські паспорти і кажуть, що такі самі громадяни України, як і ми з вами. Останнього разу в Лисичанську нас зустрічала група маленьких дітей з плакатиками, на яких було написано, що вони такі самі українці, як і інші.
- Що вам найбільше запам'яталося з ваших поїздок на схід України?
- Одна мама, яка принесла на руках трьох дітей, а ще троє стояли поруч. Вона боялася підійти за продуктами, бо голодна юрба – це страшно. Я взяв продукти, памперси, дитяче харчування, віддав їй. Діти заплакали від радості, і вона просила передати всім, хто допомагав і збирав це продовольство, що сльози радості дітей зони АТО зарахуються всім добрим людям на небесах.
- За аналогією з іншими військовими конфліктами, які вам довелося бачити, чи можна якось виправити ситуацію в Україні?
- У Пакистані я спостерігав найгуманнішу війну, яку мені коли-небудь доводилося бачити. Там багато сторін, що ворогують, – ісламських течій та організацій. Чого вартий тільки Талібан! Між собою вони перебувають в уповільненому стані війни, але при цьому населення, майже 200 млн осіб, примудряється співіснувати мирно. Там іде боротьба за кожне людське життя.
В Україні все можна вирішити, але всьому виною амбіції. Я от думаю: це війна за народ чи війна за території? У будь-якому конфлікті за бажання завжди можна домовитися. Навіть найбільш поганий мир кращий за найбільш хорошу війну.
- З'явися у вас можливість бути почутим усіма сторонами конфлікту, що б ви сказали?
- Не в нашій владі переконати всі сторони припинити цю війну. Але ми можемо мінімізувати страждання простих мирних жителів. Якщо був якийсь відсоток людей, які махали російськими прапорами і ходили на референдуми, це не означає, що так робив увесь Донбас.
Тому давайте будемо допомагати армії і мирному населенню хоча б у співвідношенні 70/30. Хоча б 30% з тих десятків мільйонів, які виділяють на армію і збирають волонтери, хай іде на допомогу мирному населенню сходу. Інакше потім ми пройдемо точку неповернення, і ці люди нас запитають: якщо ми єдині, чому ви нас залишили в біді? І ось тоді ми вже не зможемо примиритися.
***
Цей матеріал опубліковано в №34 журналу Корреспондент від 29 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.