ДУМКА: Дорогу подолає лише той, хто йде

Відкриття меморіалу українським жертвам у польському селі Павлокома - ще один крок вперед на величезному шляху українсько-польського примирення, пише Андрій Павлишин у журналі Кореспондент.

Коли в суботу 13 травня президенти Польщі й України урочисто відкрили меморіал у невеликому польському селі Павлокома, багато хто полегшено зітхнув. Зроблено черговий крок на дуже важкому шляху подолання взаємних історичних ресентиментів між двома сусідніми країнами, які зараз активно співпрацюють як геополітичні партнери.

Проте, співробітництво це народилося не вчора. Проукраїнську політику польська опозиція, яка прийшла до влади в 1989 році, розпочала проводити оразу ж, керуючись старим принципом Юзефа Пілсудського. Цей принцип був глибоко впроваджений у свідомість поляків, завдяки більше, як півстолітній публіцистичній активності паризького польськомовного журналу Культура і його редактора Єжи Гедройца: "Без незалежної України не може бути незалежної Польщі". Наш західний сусід першим визнав незалежну українську державу, першим створив загальне військове формування - українсько-польський батальйон, активно просував Україну в різних європейських ініціативах. Українці і поляки пліч-о-пліч діяли в багатьох миротворчих ініціативах, у тому числі в колишній Югославії й в іракській провінції Васит.

Причому, польська східна політика зберігала наступність поза залежністю від політичних переконань конкретних урядів і президентів. Лівий президент Олександр Квасьнєвський підтримував контакти з президентом Леонідом Кучмою навіть після масового дипломатичного афронту його західних колег, які довідалися про трагічну долю Георгія Гонгадзе.

Проте каменем спотикання залишалися проблеми, що я охарактеризував рідко вживаним у нас поняттям "історичний ресентимент". Це словосполучення часто використовується в Європі, насамперед, коли мова йде про ідеологічні переваги вкрай правих партій. Їхні прихильники, тому й екстремісти, що прагнуть до абсолютного вирішення національно-територіальних проблем. Але це неможливо на континенті, що пережив дві світові війни і сотні воєн трохи менших, де етнічне протистояння виключає категоричні розмежування. Хіба що займаються ними такі "майстри" масового терору, як Гітлер або Сталін.

Півстолітнє табу на ретельні і чесні документальні дослідження про проблеми польсько-українського кордону, переслідування будь-яких суспільних ініціатив, здатних пом"якшити і перебороти демонів кривавого минулого, - усе це заважало процесам, що давно відбуваються, скажімо, на німецько-французькому кордоні, який  більш масштабно постраждав від конфліктів ХХ століття.

Ще один важливий фактор - усе ще живі учасники і жертви протистояння. Вони були свідками загибелі рідних і близьких, власними очима бачили пекельні сцени жорстокої селянської війни за Волинь, Галичину, території за Саном, населені переважно українцями. Ці люди жили в часи "обміну" територіями в дусі сталінської Ялти і масових депортацій українців і поляків, лицемірно названих евфемізмом "взаємний обмін населенням". Вони ніколи не простять убивцям, ніколи не забудуть пейзажів малої батьківщини, ніколи не підкоряться з відчуттям несправедливості. Саме тому вони стежать за дотриманням взаємності і симетрії в діях влади, гаряче відстоюють свою правоту в дискусіях. Їх можна зрозуміти.

З іншого боку, виросли нові покоління, що прагнуть жити в об"єднаній Європі, торгувати, співпрацювати, політично взаємодіяти перед викликами сучасності. Розуміння цього привело мене і безліч моїх однодумців із громадських організацій по обві сторони кордону до усвідомлення нової реальності. Наша дорога була довгою, складною конфліктною і ми все ще йдемо.

Каменями спотикання на цьому шляху стали, насамперед, польські військові поховання на Личаковському кладовищі у Львові і десятки закинутих, недоглянутих, непозначених могил українських жертв Другої світової у Польщі, з яких найбільш проблемним залишалося кладовище у Павлокомі, невеликого села біля Перемишля.

Пліч-о-пліч: Українські і польські військові разом несуть почесну варта в меморіалі українським жертвам у Павлокомі (Михайло Марків)

У червні 2005 року був підписаний так званий протокол Зінченко-Бара, завдяки якому стало можливим урочисте відкриття меморіалу на Личакові, а майже через рік - у Павлокомі. Правда, очікувалося, що друге відбудеться уже восени, але цьому перешкодили виборчі кампанії, спочатку в Польщі, а потім і в Україні.

Українській громадськості хотілося, щоб рівень участі був найвищим, а президенти увесь час були зайняті дуже схожими турботами - формуванням коаліцій більшості. Для польського президента це було важливо хоча б уже тому, що він міг зустріти дуже твердий політичний опір участі в павлокомській церемонії з боку правоконсервативної Ліги польських родин. Але ця партія ввійшла в коаліцію, і її лідери змушені були заспокоїтися.

Оскільки мова йде про тисячі жертв, то особливо значима роль у всьому процесі приділялася католицьким церквам латинського і грецького обрядів. Їхні ієрархи прийшли до взаєморозуміння вже давно, і зараз показують чудовий приклад християнської смиренності і братолюбства, що дуже важливо для налагодження діалогу між віруючими жертвами конфлікту більше, ніж півстолітньої давнини.

Попереду ще багато труднощів, насамперед, коли мова йде про кордони, про недискримінацію тих, хто  перетинає її з боку державних служб, про інституціональну підтримку суспільних ініціатив і організацій національних меншостей. Та й у протоколі Зінченко-Бара залишилися нереалізованими ще близько 80 позицій. Роботи вистачить для всіх. Бажання є.

---

Цю статтю було опубліковано у журналі Кореспондент №19 від 20 травня 2006 року.

Відгуки і коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kppublications.com

Передрук статтей, опублікованих у журналі Кореспондент, заборонено.