Думка: Паралельні світи

Войовнича політична реклама знову захлиснула країну. Головні політичні гравці настільки зайняті звинуваченнями один одного, що їм не до виборців, пише український журналіст Віктор Мороз у матеріалі, опублікованому в новому номері журналу Корреспондент.

Мене приголомшив випадок з останньої поїздки Віктора Ющенка у Донецьк. Рух президентського кортежу з аеропорту перекрили десять зневірених знайти справедливість у себе на батьківщині матерів, що останнім часом при загадкових обставинах утратили своїх синів. Вони намагалися знайти захист і правду в Президента. Принаймні вилити йому свій біль. Але глава держави не зупинився. Він поспішав на важливу зустріч з місцевим начальством.

Більш того, я припускаю - і майже упевнений! - що Президент про цей інцидент дотепер не знає. Його просто про це не проінформували. У іншому випадку він - безумовно, моральна людина - вийшов би з машини й обов’язково вислухала б донецьких матерів.

Проте, залишимо мораль осторонь. Це був би просто геніальний піар хід недолюблюваний на Сході країни політик. Ющенко за 15 хвилин випадкової зустрічі міг зробити для свого іміджу загальнонаціонального лідера більше, ніж уся його дуже невисокої якості інформаційно-аналітична команда за кілька років. Адже нещасливі і зневірені жінки звернулися за правдою не до його конкурента Віктора Януковича, а саме до Віктора Ющенка. Не скористатися цим досвідченому політикові було просто нерозумно.

Проте команда в черговий раз підставила Віктора Андрійовича. Точніше, він сам себе підставив, сформувавши подібну команду.

Хоча так само можна сказати і стосовно прем’єр-міністра Януковича, що відверто проігнорував подію національного масштабу на Львівщині.

Можна сперечатися про те, що конкретно дала би присутність керівника уряду при ліквідації наслідків залізничної катастрофи. Адже з деяким запізненням, але він усе-таки прислав і профільних міністрів, і віце-прем’єр-міністра. Але навіть кілька днів після аварії ці державні діячі не змогли налагодити підвіз до зони, зараженої фосфорними випарами, чистої питної води й активованого вугілля для нужденних людей. Про який же рівень організації роботи може йти мова?!

Але знов-таки, справа навіть не в тому. Добре, що почувши лихе, приїхав Президент, який останнім часом упевнено перехопив ініціативу у своїх конкурентів, і так-сяк усі разом організували належні заходи щодо ліквідації наслідків аварії.

Я про інше. Галичина ніколи не була благодатним електоральним полем Януковича. Окрім того, можна з упевненістю сказати, що тут живуть найрадикальніші критики прем’єра. Але в будь-якому випадку це громадяни його країни, живі люди і присутність глави уряду у важку для них хвилину стала б безсумнівним його проривом.

Запевняю вас, що на прем’єра після цього інакше подивилися б багато жителів України. Вони, можливо, не стали б його друзями і виборцями, але перестали бути його радикальними опонентами.

Можливо, наші лідери уже встигли стати непоганими господарями, судячи з результатів роботи економіки. Але, за великим рахунком, вони ще не стали ефективними політиками, здатними не тільки генерувати інтегральні концепції об’єднання країни, але і власними вчинками руйнувати стіну людської недовіри до себе, яку самі взагалі ж і звели. Вони прориваються на чужу територію, як у ворожу зону. Під неймовірною охороною і для чергового прочухана місцевих чиновників.

Але от чому найкраще навчилися вітчизняні лідери, це нещадно воювати один з одним. До повної знемоги, до повного абсурду. Але воюють не для того, щоб отримати додаткові голоси виборців свого супротивника. А для того, щоб свого супротивника знищити. До щенту. А потім... А потім ці голоси перейдуть не їм, а іншим. Ну і нехай, аби не цьому. Усі дуже по-українськи: як не з’їм, то понадкушую....

Аналітики практично в один голос прогнозують приблизно схожий з попереднім розклад сил у майбутньому парламенті. Проте лідери помаранчевих присягаються і вимагають страшних присяг від своїх колег, що вони ні в якому разі не стануть створювати коаліцію з регіоналами. Безсумнівно, спільність ідеологій і завдань сприяють взаєморозумінню й ефективному прийняттю рішень. Але для цього треба одержати більшість у парламенті. А для цього, відповідно, треба щось робити.

От якщо сьогоднішні політичні гравці хочуть, щоб їх уже по-справжньому зненавиділи навіть учорашні завзяті симпатики, вони повинні і далі забивати весь телевізійний ефір подібною телевізійною рекламною мурою.

Усе більше створюється враження, що їм наплювати на виборців. Вони вкотре запропонують країні якийсь фіговий листок замість конструктивної програми, будуть присягатися і їсти землю, що виконають усі свої обіцянки. Захоплені боротьбою зі своїми конкурентами, швидко про все забудуть. А своїм виборцям скажуть, що вороги українського народу просто перешкодили їм ощасливити простих громадян.

І народ знову повірить. Або зробить вигляд, що повірить. Адже політики самодостатні, вони дуже швидко стали такими. Давно відділившись від народу, вони живуть у своєму паралельному світі, у паралельному вимірі. І чудово можуть жити без виборців. Принаймні, найближчі п’ять років. До наступних виборів. І усі змушені будуть їх терпіти. Адже народ залежить від своєї еліти, яку давно вже переріс. Але еліта цього ще наразі не зрозуміла.

Схоже, що і народ не зрозумів, наскільки він переріс свою еліту. Інакше давно б уже висунув адекватних лідерів, які у свою чергу запропонували б новий національний проект з інтегральною ідеєю, що поєднає країну.