Думка: Коктейль по-українськи

Старт передвиборної кампанії демонструє: українські партії підмінюють конкуренцію програм та ідеологій конкуренцією компромату і політичної реклами. Причому програмна складова партійної роботи у вітчизняних реаліях — лише формальність. Українські партії здебільшого роблять ставку на медійну презентацію, розкручених лідерів, "різнобарвний" піар. Проте шукати відповідь у тому, що українські партії "погані", було б усе-таки помилковим. Відповідь знаходиться здебільшого в площині об’єктивних причин.

В Україні час ідеологічних партій йде в минуле. Останніми ідеологічними "динозаврами" можна вважати, з одного боку, КПУ, з іншого боку — ослабілі пострухівські партії формату УНП. Але ці флангові партії — спадщина пізньо- і пострадянської системи координат, коли політика будувалася по лінії конфлікту комуністичного/антикомуністичного. Впродовж останніх десяти років відбувається повільне відмирання чисто ідеологічних, "класичних" партій. Причому така ж тенденція простежується в більшості цивілізованих країн.

Однак в Україні істотну роль у цьому зіграли суб’єктивні фактори, і впродовж усіх років незалежності саме вони і були визначальними. Якось прем’єр Четвертої республіки у Франції соціаліст Гі Молле сказав про французьких комуністів: "Вони не ліві, вони східні". Так і українські ліві ніколи не були класичними лівими — у першу чергу вони були "східними".

"Лівий" в Україні завжди асоціювався з проросійським і в основному мав підтримку на сході країни. У свою чергу "правий" за замовчуванням був антиросійським або прозахідним і мав електоральну платформу на заході і можливо — у центрі.

Свого часу у Соцпартії Олександра Мороза був непоганий шанс зайняти лівоцентристську нішу і при цьому бути не однозначно "східним", а навіть у чомусь "західним". Проте цей шанс проґавили у зв’язку з однозначним коаліційним поворотом СПУ убік "східних" еліт.

Були (хоча й меншою мірою) шанси й у БЮТ, але тут ситуація ускладнюється однозначною прозахідністю зовнішньополітичних орієнтацій блоку, що ставить серйозний бар’єр на шляху до трансформації в партію лівого типу.

Чому партії (і не тільки в Україні) відмовляються від чітких ідеологій? Через низку причин людям уже нецікаві ідеології та негнучкі догми, їм цікаві конкретні дії, сценарії, певною мірою — цінності. Під впливом ЗМІ та насамперед ТВ, українці сприймають політику як драму, де панують емоційні категорії та переживання. От чому вітчизняна політика має так багато спільного із шоу, от чому вона настільки театральна і драматична.

Ідеологічні партії стають нішовими, а, як показує практика, "нішовий" електорат в Україні обмежується 3-6%. Саме тому партії, що претендують на масовість, роблять ставку на програмні "коктейлі", різноманітні ідеологічні "мікси", ціннісні гібриди.

Сьогодні вже не тільки ліві займаються соціалкою і не тільки праві обмежують соціальне навантаження на бізнес. Уся справа в моделі: ліберальна вона, ліберально-консервативна, соціал-демократична або ж патерналістська. Кожну з них може взяти на озброєння партія будь-якого ідеологічного спрямування.

Це стає загальноприйнятої у світі практикою. Наприклад, у США вже досить довгий час у процесі кампаній республіканці стають "трішки демократами" і навпаки. Тому і ставка в передвиборних кампаніях робиться на точкові технології, що дають кількісний результат тут і негайно.

Довгостроковий тренд — партії будуються за принципом "catch all" (хапай усіх), тому на озброєння беруться будь-які гасла і посилання, здатні дати суттєвий електоральний результат. І немає нічого дивного в тому, що основне завдання партій — знайти найкоротший шлях до серця виборця, минаючи раціональні програмні "рефлекси" електорату

Наприклад, блок Наша Україна — Народна самооборона пропонують ідентифікувати як ліберальну силу. Але Наша Україна як проект, що претендує на статус масової та великої партії,

має мати "широкосмуговий" ідейний формат. Це — лібералізм в економіці, консерватизм у культурно-ціннісному вимірі, націо- та загальнодемократичність у політичному плані, проєвропейськість — у геополітичному, соціальність у соціальній сфері. Звідси і необхідність змішування, готування ідеологічного коктейлю, програмна "всеїдність" масових українських партій.

Інша справа, що не все політ силам вдається з формуванню партій "хапай усіх". Зокрема, відкриваються дефекти конструкції в претендуючих на catch all українських партій. Так, основний електорат Партії регіонів зосереджений на сході й орієнтований на Росію, а економічний і політичний інтерес — на Заході, тобто в Європі. Партія представляє бідних виборців, хоча є клубом найбільшого в країні бізнесу. А БЮТ прагне стати лівою, хоча є зараз, мабуть, найбільш прозахідною силою в країні і має підтримку в традиційно правих "національно-патріотичних" регіонах.

І ще одна проблема передвиборного українського партбудівництва: по-перше, українські партії, на відміну від своїх західних "братів", практично не є суб’єктами масового інтересу, незважаючи на масову підтримку. Зате багато в чому вони — суб’єкти інтересу адміністративного. Іншими словами вони набагато більше включені і спираються на доступ до адміністративної влади (незалежно від того, при владі партія чи в опозиції), ніж на громадянське суспільство. Причому від останнього вони істотно ізольовані.

По-друге, партії являють собою напівзакриті "підприємницькі клуби". А тому вони не "всмоктують" і реалізують інтерес мас, а займаються медійною самопрезинтацією. Тобто працюють як крупнобюджетні "агентства з інформуванню населення" про свою діяльність — адже основний акцент робиться на тому, "що робимо ми