Думка: Судоми соціалізму

"З’їздив я до Швеції... І знаєш що, синок? Соціялізм-то не в нас, соціялізм-то - він у Швеції!" Ця репліка кінематографічного Микити Сергійовича Хрущова з фільму Сірі вовки якнайкраще передає потрясіння людини, що зіткнулася з "капіталістичним соціалізмом", побачила, що можна й жити непогано, й бути захищеним. Фраза "навіщо ж ми революцію робили?", традиційно повторювана кожним партійним товаришем, який відвідував Стокгольм, Париж або Бонн, стала в соціалістичні часи головним лейтмотивом будь-якої екскурсії. 

Тим часом, більшовикам варто було здійснювати свою революцію - не стільки заради Російської імперії, яка назавжди стала прикладом "рівномірного розподілу убозтва", скільки заради Заходу, який зрозумів, що "нерівномірний розподіл багатства" може призвести до трагічних наслідків. Соціал-демократи почали боротьбу за права найманих робочих задовго до більшовизму, але тільки після появи в Кремлі Леніна, Троцького й Сталіна вони перетворилися на респектабельних політиків, прем’єрів, міністрів і завсідників аристократичних салонів. Хто повірить сьогодні, що бездоганний Тоні Блер, надутий Герхард Шредер, елегантна Сеголен Руаяль - із робітничих партій? А, тим часом, такими соціалістичних лідерів зробили соціальні гарантії. Не те щоб багатим стало бути негоже, ганебним виявилося інше - жити поряд із бідними. І держава почала робити все можливе, щоб забезпечити найнятому робітникові гідне життя. Іноді навіть більш гідне, ніж життя людини, найнятої шкідливим приватним підприємцем. 

Із часом стало ясно, що модель припиняє працювати - податки одні йдуть на забезпечення прав інших, економіка починає буксувати, в тих, хто платить дуже багато державі, немає стимулу працювати краще, як і в тих, кому держава забезпечує безбідну ранню старість або особливі можливості під час трудової діяльності. Чарівні слова "шведська модель" або "скандинавський соціалізм" більше нікого не гріють. Блер вигадав "нових лейбористів" - старим захисникам робітників перестали вірити... Те, що реформа західної системи соціального забезпечення назріла вже давно, пояснювати непотрібно. Але кожна спроба що-небудь змінити примушує пролетаря дістати з бруківки забуту каменюку. В результаті - паралізована Франція, паралізована Німеччина, затори, потяги, що зупинилися. А у Фінляндії - страйк медсестер, бажання яких держава просто не в силах задовольнити. А в Ізраїлі - ще одній класичній державі "капіталістичного соціалізму" - страйкують викладачі... Здається, Захід з’їхав із глузду.

Та все ж не варто згущувати фарби. І в Німеччині, й у Фінляндії, і в Ізраїлі спроби змінити ситуацію в соціальній сфері робляться постійно - зрозуміло, зі змінним успіхом. Тому я не сумніваюся, що німецькі потяги підуть за розкладом, фінські медсестри зроблять усі необхідні уколи, а ізраїльські педагоги знову почнуть учити зраділе від нежданих канікул юнацтво... Але чи вдасться змінити ситуацію у Франції, сьогодні не знає ніхто. Соціальні реформи в цій країні відкладалися з року в рік - і не дивно: їх проведення коштувало кар’єри не одному сильному політикові. Приклад із нещодавнього минулого - останній прем’єр Жака Ширака, Домінік де Вільпен. Студентські протести поставили крапку на президентських амбіціях цього перспективного політика. Французькі праві остаточно зупинилися на Саркозі... 

І ось тут і починається найцікавіше - змагання соціалізму й популізму. Ніколя Саркозі - не з тих, хто любить прораховувати наслідки своїх дій. Для нього важливий, перш за все, ефектний жест, можливість покрасуватися перед натовпом, виглядати - а не бути - ефективним. Соціальна реформа потрібна? Поза сумнівом. Зміна в пенсійному законодавстві підтримується більшістю виборців монсеньйора Ніколя? Очевидно. Так уперед, маленький капрал! 

Те, що в результаті цієї кавалерійської атаки Франція зупиниться, а велика частина виборців Саркозі опиниться в заторах і хаосі непрацюючого метрополітену, а завтра - можливо ще й у задусі завмерлих аеропортів, - зовсім не проблема для президента. Він легко добирається до Єлисейського палацу, метро вже дуже давно не користується, й літак його, швидше за все, злетить. Зате яка телевізійна картинка, яка рішучість кожного жесту й слова! За одне це варто зупинити Францію. А те, що завтра владі доведеться домовитися зі страйкуючими, вихолостити реформу й надовго відмовитися від проведення реальних соціальних перетворень у країні - це вже дрібниці протоколу... 

---------------------------------------------------------------------------

Ця колонка опублікована в журналі Корреспондент №45 від 24 листопада 2007 року. 

Відгуки та коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kppublications.com 

Передрук колонок, опублікованих у журналі Корреспондент, заборонений.