Точка зору: Релігія і політика

Столична вулиця Січневого повстання, недоперейменована на честь Івана Мазепи, біліє саморобними оголошеннями. Стовпи, зупинки громадського транспорту та інші рекламоносії закликають киян і гостей Києва підтримати черговий похід-молебень проти "аґресивного блоку НАТО". Я бачив ці акції не раз - дивовижне видовище. Юрба має декілька категорій: бородаті члени православних братств, "вірні козаки" й екзальтовані політизовані бабусі. З вуст люду правовірного чути не стільки молитви, скільки політичні прокляття.

Громадянам з іконами та портретами маршала Жукова й імператора Миколи ІІ, на жаль, невтямки, що собор єпископів Української православної церкви однозначно засудив повсякчасні спроби перетворити церкву на політичний інструмент, бо це шкодить її рятівній місії. Голова УПЦ, що канонічно єдина з Московською патріархією, мітрополит Володимир (Сабодан) підкреслив, що політизація - "дуже небезпечне явище, яке уводить людей від православ'я". Та й то правда: невже панотцям і православному "активу" більше нема чого робити, як за Бушем з корогвами ганятися?

Я теж православний. І хочу, щоб почули і мій голос. Мені видається огидним, що політикани втягують церкву в гео- і просто політичні дискусії, роблять її інструментом для озвучування "темників" московських "друзів України" на кшталт Костянтина Затуліна й Кирила Фролова. За цими друзями видно сутани співробітників Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московської патріархії - фактично PR-кампанії, які працює проти України.

У листівці читаю: "НАТО - далека й ворожа православним людям організація". Маячня. Навіть коментувати ніяково. Православна Греція вступила в буцімто згубний для себе Альянс ще в лютому 1952 року, під час першої хвилі розширення блоку. І, наскільки мені відомо, не збирається звідти виходити. За вихід уболівають хіба що ліваки-терористи з Революційної організації 17 листопада, яким байдуже, з якими гаслами підривати й убивати військових і урядовців.

Чотири роки тому, 29 березня 2004-го, у НАТО вступили болгари й румуни. Наші православні брати. Національним консенсусом. І приємно пригадувати, що шановані в цих країнах православні церкви не гальмували процес євроінтеґрації. На черзі ще одна православна слов'янська країна - Македонія. Здається, єдина її проблема - це вимога греків, одновірців і сусідів, щоб молода країна й далі носила справді макабричне ім'я - Колишня Югославська Республіка Македонія. "Ми чітко визначили нашу позицію. Немає рішення з [цього] питання, немає входження в НАТО", - заявила Греція. Тверда позиція Афін зумовлена страхом сепаратизму, адже на території самої Греції є однойменна провінція. І православ'я, як бачимо, тут зовсім ні до чого.

Наші російські брати теж демонструють дивовижну непослідовність. Країна Путіна та без п'яти хвилин Медведєва мала б давно розірвати стосунки з православними "зрадниками", а надто - з невдячними "братушками"-болгарами. Природно, що цього не відбувається. Навпаки, проводять спільні російсько-натівські миротворчі операції та навчання. Багато експертів вважають можливий шлях Росії в НАТО менш проблемним, ніж наш. Якщо буде сигнал із Кремля та як наслідок - місячник пропаґанди зусиллями Першого каналу, народ радісно скаже: "НАТО - так!".

Тим часом іде шантаж у ногу з рекетом. Кишинеу та Тбілісі дали зрозуміти - відмова вступати в НАТО є кроком до повернення сепаратистських "республік" ПМР, Абхазії та Південної Осетії в правове поле цих країн. Звідки така зневага до волі народу? Адже президент Саакашвілі спирається на рішення 77% грузинів, які висловилися на загальнонаціональному референдумі за вступ країни в Північноатлантичний блок.

Росія як правонаступниця СРСР має комплекс покинутої нареченої. Як відомо, у 1949 і 1954 р. Радянський Союз заявляв про бажання подати заявку в НАТО, але тоді її не прийняли. Уже за Хрущова "злісні натівці" сформулювали умови для вступу: надання суверенітету Австрії, вивід військ і дальше об'єднання Німеччини, повернення Японії спірних територій на Далекому Сході, неухильне виконання уставу ООН і т.д..

Сьогодні, знаючи суть комуністичного режиму, можемо сказати: і слава Богу, що Совєтський Союз не став членом європейської родини майже шістдесят років тому. Адже тоді українці не мали б шансу стати справжніми європейцями.

Ця колонка опублікована в №13 журналу Корреспондент від 5 квітня 2008 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opіnіon@kppublіcatіons.