Точка зору: Не миттям, так Катинню

Київська прем'єра історичної драми Анджея Вайди Катинь пройшла в майже святковій атмосфері. Вийшло як завжди - українську еліту цікавить форма, а не зміст. Так, стрічка була номінована на Оскар, так, це непогано, коли голова держави ходить на кінопрем’єри, так, польський режисер, який зняв Людина з заліза, заслужив високу нагороду - ніяк не менше, ніж колишні орденоносці Фідель Кастро або Муаммар Каддафі.

Головне - це сама Катинь, її осмислення, очищення пам'яті від неправди й лукавства колишніх років, однаково - від комуністичної пропаганди й антикомуністичних міфів. Що ж ми побачили за ці дні? Безглузді прямі включення з-під кінотеатру й переказ прес-релізів. Ніяких теледискусій, круглих столів, документальних виставок. Навіть розгорнутих публікацій, присвячених прем'єрі, не було. Навмисно пройшовся по книгарнях: у продажі немає жодної перекладеної на український або, хай йому грець, на російську, книги про Катинь. І це при тому, що в Польщі видано десятки, якщо не сотні, досліджень у будь-якому форматі: від альбомів і коміксів до величезних талмудів і збірок документів. Наберіть слово Katyn в Google - 2,5 млн посилань, і Катинь російською - ще 700 тис лінків. Це те, що написано й зроблено до нас. І для нас.

Не знаю, хто й що радить у галузі історичного просвітництва Вікторові Ющенку, але те, що компетентні державні органи, академічні установи й окремих фахівців, наших й іноземних, повинні були залучити в процес "занурення" українців у тему Катині – очевидно. Це ж не просто кінострічка, це, вибачте за брутальне порівняння, "темник" - уже не для поляків, а для мільйонів українців, - як ставитися до нещадної тоталітарної машини, що проїхалася "червоним колесом" по світу. Мало хто знає, що в тій самій смоленській глухомані гинули й українці. Серед них Андрій Шептицький, рідний племінник і майже тезко голови католиків митрополита Андрея Шептицького.

Звісно, я не вважаю, що абсолютна згода в суспільстві можлива й потрібна, проте впевнений, що українці зобов'язані знайти компромісний підхід до оцінки минулого. Як недавнього (УНР і Донецько-Криворізька Республіка, Голодомор, ОУН і УПА, "радянська окупація"), так і давно минулих днів (Мазепа, Конотопська битва). Так жити не можна, коли свідомість нації політики роздирають на частини: якщо ти за Шухевича - ти ворог, якщо ти за Ковпака - теж ворог.

Поляки показують приклад того, як потрібно домовлятися. Ще недавно тема Катині для побратимів соціалістичного табору була табуйованою. Ну, не могли комуністичні урядовці визнати факт цинічного вбивства цвіту польської армії. Як каже Вайда, це була дружба, замішана на крові. З іншого боку, чи багато було сміливців у нашій країні, які намагалися розповісти правду про загибель легендарних маршалів, комбригів і комкорів Червоної армії в 37-му?

Процес суспільного примирення, заснований на єдності історичних оцінок, у Польщі ще не скінчений. Час від часу країну стрясають люстраційні й шпигунські скандали, але це вже відлуння... Найважливіше  - і правий, умовно кажучи, Качиньский, і лівий Квасьнєвський єдині в тому, що Катинь, повстання у Варшавському ґетто й Солідарність - це ті стовпи, на яких тримається національна ідея сучасної Польщі.

У нас своїх Катиней, на жаль, більше, ніж ми думаємо. Навіщо далеко ходити, коли на околицях Києва є Биківня - лісовий масив, де в 1930-х рр. працівники НКВД знищили більше 100 тис людей. Де кіно про Биківню? Документальне, художнє? Щорічне відвідування місця розстрілів стало для чиновників і політиків обов'язковим ритуалом. Аякже, поставити свічку й забути про трагедію рівно на рік. Де література про трагедію, рівну Катині? Утім, погарячкував - днями тримав том зі списками розстріляних у сосновому биківнянському лісі. Коштує книжка, якщо не помиляюся, 140 грн. Тираж, як завжди, не більше тисячі. При цьому мільйони бюджетних грошей ідуть на нікому не потрібні цеглини "соціально значущих видань".

Міжнародне товариство Меморіал розмістило в Інтернеті текст під назвою «Про національні образи минулого». Одна цитата, майже зірвана з вуст "Культивування образу власного народу як "жертви", зведення рівня людських втрат до рангу національного надбання органічно пов'язані з відчуженням відповідальності, з персоніфікацією образа "ката" в сусіді... Але знімання з себе всякої відповідальності й покладання її на сусіда - погана основа  і для взаємного розуміння народів, і для власного національного відродження".

Наступного дня  після прем'єри зустрічаю знайомого, нині - працівника міністерства культури. На питання "Що робиш?" звучить відповідь: "А ми влаштовуємо виставки про Голодомор по всьому світі, на це йдуть величезні гроші". Відчуйте різницю. Польський геній і патріот Анджей Вайда одним фільмом спорудив пам'ятник своєму батькові, офіцерові польської армії Якубу Вайді, який безвісти зник у 40-му на просторах "архіпелагу ГУЛАГ", і тисячам його земляків. Ми ж поки що нездатні запропонувати світу що-небудь, крім бездушного офіціозу. До того ж, у риториці сталінських часів. Просто шкідництво якесь.

****

Ця колонка опублікована в №16 журналу Корреспондент від 26 квітня 2008 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opіnіon@kppublіcatіons.