Опинившись між Росією та Австрією, Ігнацій Сцибор-Мархоцький створив свою державу в нинішній Хмельницької області. Поміщик звільнив селян, їздив на колісниці і поклонявся римській богині Церері, пише Ірина Пустиннікова у №51 журналу Корреспондент від 27 грудня 2013 року.
Колиска свободи в Україні міститься зовсім не на Майдані, а на кордоні Дунаєвецького та Новоушицького районів Хмельницької області – у краю, де туристи настільки ж нечасті, як і революції. Саме тут українські селяни вперше отримали волю: своїх кріпаків звільнив поміщик Ігнацій Сцибор-Мархоцький. Сучасники вважали його диваком і неодноразово тримали під арештом. І небезпідставно: Сцибор-Мархоцький ввів язичницькі свята, носив римську тогу, особисто проповідував у храмах, створював графоманські укази, романси та епітафії, встановлював пам'ятники значущим для нього особистостям.
Але коли після другого поділу Польщі в 1793 році його великий подільський маєток опинився в Російській імперії, на самому кордоні з Австро-Угорщиною, щось усередині поміщика збунтувалося. Проблему вибору між Сходом і Заходом, актуальну в Україні і понині, Сцибор-Мархоцький вирішив по-своєму: просто оголосив свої землі незалежною державою, встановивши прикордонні стовпи. А головне – дав селянам волю. Не у 1848 році, як в освіченій Австрії, і не в 1861-му, як у Росії, а ще в XVIII столітті – в 1795 році.
Спадкоємець мимоволі
Шляхтич Сцибор народився в Тарноруді в середині XVIII століття і досить скоро осиротів. Вихованням племінника зайнявся дядько, Войцех Мархоцький, – своїх дітей у нього не було, зате було 18 сіл, 9 тис. десятин подільського чорнозему, а також великі луки і ліси вздовж річок, що петляли між ярами. Все це мав успадкувати племінник – от тільки спільної мови з ним старий знайти не міг.
Стати священнослужителем Сцибор, який відучився в Золочеві та Львові, не побажав, і дядько віддав юнака на військову службу: мовляв, або пропаде, або після прусської муштри зрозуміє, що таке дисципліна. Сцибор пізніше писав: «Досягнувши повноліття, я люб'язно погодився на пропозицію мого дядька і пішов у солдати: не добровільно, не з охотою, а за бажанням дядька вирушив я в чужий край ... і там у нужді провів кілька років моєї справжньої неволі». Посварившись із комендантом кам'янецької фортеці, капітан Сцибор-Мархоцький перебрався до Варшави і дослужився до майора. На рідне Поділля майор повернувся з дружиною Євою Руффо, «римською патриціанкою».
У заповіті 1788 дядько писав: «Хоча мій племінник, Ігнацій Мархоцький, і ставився до мене завжди без поваги і вирізнявся паскудним характером, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство». Документ образив спадкоємця, він навіть подав протест до суду. Дядько, дізнавшись про це на смертному одрі, вирішив скласти контрпротест, та не встиг – помер. Величезний Миньковецький ключ перейшов до Сцибор-Мархоцького.
Реформи і порядок
Такого поміщика Поділля ще не знало. Землі графу дісталися прикордонні, між Габсбургами і Романовими – і від обох імперій Сцибор-Мархоцький у 1791 році відмежувався прикордонними стовпами з написом Кордон Миньковецької держави. Один такий стовп протримався аж до 1960-х років.
Сцибор-Мархоцький видав свою конституцію, а до Нового року, 1 січня 1795-го, подарував кріпакам волю
Та що там стовпи, вони – формальність. Головне – всередині. Сцибор-Мархоцький видав свою конституцію, а до Нового року, 1 січня 1795-го, подарував кріпакам волю. Велелюдне віче підписало документ: «Ми, жителі спадкових володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка , Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка , Притулія, Старик, Тимків, Побуйна , Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, розташовану в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись разом для створення і встановлення відомих законів, дійшли висновку, що найвище благо – це воля». Акт дарування свободи був надрукований і розісланий навколишніх поміщикам. Ті його знищували: програвати селян у карти було звичніше.
У Миньківцях запрацювали школа, аптека, суконна, паперова і каретна фабрики, виробництво анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, бібліотека на 2 тис. томів, одна з перших подільських друкарень. Перше видання Гамлета польською мовою – звідси. Щоправда, звідси ж і розлогі проповіді графа, не надто обдарованого літератора. Самоповтори його не бентежили: похвальне слово імператору Олександру І було повністю переписане з похвального слова його попередникові Павлу І.
У 1804 році був прийнятий Статут землеробів, що вводив замість панщини систему грошових виплат, а замість кріпацтва – міщанський статус селян
У 1804 році був прийнятий Статут землеробів, що вводив замість панщини систему грошових виплат, а замість кріпацтва – міщанський статус селян. У Миньківцях працював монетний двір, що карбував власні монети.
Крім церкви та костелу, в державі було безліч храмів, присвячених Вільгельму Теллю, Жан-Жаку Руссо. Такі культові споруди були створені за тодішньою магнатською модою, правда, найчастіше «храмами» називали звичайні альтанки в палацових парках. У Мархоцького все було серйозніше: наприклад, Миньковецька ратуша мімікрувала під Акрополь і розташовувалася на пагорбі Бельмонт.
На ринковій площі встановили точні ваги – щоб продавці не обважували в крамницях. У містечко запросили двох лікарів: гомеопата Стефані і алопата (прихильника традиційної медицини) де Герінга. На прийом до них приїжджало стільки пацієнтів , що знадобився навіть готель. Під час епідемії чуми Мархоцький закупив потрібні ліки і видав брошуру, що описує спосіб боротьби з хворобою.
Кожне село мало власний колегіальний суд першої інстанції. Суд другої інстанції розміщувався в ратуші. Власним законом граф заборонив називати селян холопами і хамами
Кожне село мало власний колегіальний суд першої інстанції. Суд другої інстанції розміщувався в ратуші. Власним законом граф заборонив називати селян холопами і хамами.
Змінився і похоронний ритуал. Члени заснованого поміщиком Похоронного братства вели діалог з учасниками похоронної процесії – було щось масонське в цій низці запитань і відповідей. Особливо полюбилося народу свято Церери, римської богині родючості, яке дивним чином збігалося з «ожинками», днем урожаю.
Редукс і його вороги
У 1811 році інспектувати частину своєї єпархії прибув з Кам'янця-Подільського єпископ Мацкевич. Сцибор-Мархоцький запросив його у свій маєток для вінчання дочки. Поміщик зустрічав гостя біля прикордонних стовпів, з жезлом в руці і одягнений в тогу. Після пишномовного вітання граф запропонував « верховному жерцеві» пересісти на тріумфальну колісницю. Споруду з троном під балдахіном везли чотири вола з позолоченими рогами, а одягнені амурами дівчатка кидали під копита квіти. Єпископу було не по собі, але довелося витримати весь цей карнавал.
Наступний контакт графа і єпископа був драматичнішим. Овдовілий Мархоцький закохався в юну сусідку і раптово з'ясував, що його власний син таємно обвінчався з красунею в місцевому костелі. Граф у люті забрав з костелу всі клейноди – символи влади. Священик поскаржився єпископу, той заборонив поміщику втручатися в церковні справи, нагадавши заразом і про язичницькі святкування, і про незаконні проповіді самого графа. Граф доводив, посилаючись на французьких просвітителів, що кожен християнин може проповідувати в подільських костелах, бо священики тут малограмотні. У єпископа урвався терпець: він домігся у губернатора заборони для Мархоцького проповідувати і шанувати античних богів. Та де там – щойно закінчилися жнива, у Миньковецькій державі знову славили Цереру.
Через війну 1812 року про дивака тимчасово забули. Після неї подільське дворянство було зобов'язане доправити до Варшави обоз з продовольством. Справу доручили Мархоцькому, він впорався з нею блискуче, а на знак подяки від генерала-губернатора Ланського випросив собі новий титул – Dux et Redux. У вільному перекладі з латині це означає приблизно таке – «капітан експедиції, яка повернулася додому». Дивовижний титул присвоїли, і до кінця своїх днів граф не приймав паперів, в яких його не зазначали.
Тим часом давній недруг Сцибора-Мархоцького, єпископ Мацкевич, нажалівся архієпископу Іоннікію на поганські ритуали і проповіді. Боротися з ними вирішили за допомогою загону барабанщиків, які перекривали б шумом промови Мархоцького. Першого разу барабанщиків споїли, але вдруге офіцер п'янку не допустив. Барабани стукали всю проповідь, що аніскільки не вплинуло на графа: він читав свою енцикліку до кінця, хай її ніхто і не чув.
Народна дуель
15 серпня 1816 року багатотисячний натовп збирався у полі для чергового вшанування Церери. Поліція спробувала припинити торжество, але селяни сказали, що йдуть на поле послухати панську промову – що ж тут богопротивного? Незабаром на поле прибула сотня козаків, графа заарештували і відправили до Кам'янця. Два тижні Редукс гуляв по губернського центру в тозі і з жезлом, здаючись міщанам не те юродивим, не те святим. Родичі змогли визволити немолодого бунтівника, але той залишився вірним собі – незабаром надів ризи і відслужив молебень.
Архієпископ поскаржився самому царю, до нього ж полетіла і графська чолобитна. Олександр I звільнив поміщика від судового рішення, а через рік Мархоцький випросив собі аудієнцію у монарха. Після довгої бесіди цар наказав відстати від старого, і більше ніяких перепон не було ні для свята Церери, ні для сатурналій.
Заважав жити Сцибору-Мархоцькому хіба що сусід, граф Стадницький, з яким ішов суд за землю
Заважав жити Сцибору-Мархоцькому хіба що сусід, граф Стадницький, з яким ішов суд за землю. Не позбавлений літературного таланту Стадницький писав їдкі памфлети на сусіда, а заразом доводив, що Сцибор і не дворянин взагалі. Дійшло до своєрідної дуелі на заїжджому дворі, з якої Стадницький ганебно втік, але опівночі того ж дня атакував Бельмонт. У ту хвилину запрацював костьольний дзвін: одна з дочок графа вдарила на сполох. Захищати господаря висипало все чоловіче населення Миньківців.
Війна зі Стадницьким ішла довго. Було і захоплення кількох сіл, й арешт Редукса, і нові скарги царю. У Петербург навіть було відправлене послання, підписане всіма селянами Міньковецької держави з проханням звільнити їхнього батька і благодійника. Ніколи ще селяни не просили чогось подібного. Графа звільнили, а в 1827 році він помер і був похований у фамільному склепі в Притулії. На жаль, могила Ігнація Сцибора-Мархоцького донині не збереглася.
Друге життя
Резиденцій поміщик спорудив для своєї сім'ї відразу чотири. Місцевість сприяла: глибокі балки вздовж річок на Поділлі неймовірно красиві. До наших днів дійшли руїни літньої резиденції в Отрокові, а також залишки паркових споруд і масштабний млин у Притулівці. У радянські роки млин перетворили на свинарник. Комплекс не був включений навіть до місцевого реєстру пам'яток архітектури, що парадоксальним чином його врятувало.
У 2008 році залишки колишньої розкоші придбав львівський бізнесмен і меценат Ігор Скальський. Його привабили не гористі пейзажі, не старі стіни і башточки, а аура колиски волі. Скромна архітектура резиденції сяє зовсім іншими барвами, коли дивишся на неї через призму біографії Редукса. Зараз у притулівському млині влаштована фотоекспозиція занедбаних пам'яток архітектури.
Пробує Скальський відродити і свято Церери: у серпні він влаштовує фестиваль Отроків – міжнародні лазерні шоу та рок-концерти. А в травні 2012 року в будиночку в центрі Миньківців дунаєвецький краєзнавець Володимир Захар'єв відкрив приватний музей Ігнація Сцибора-Мархоцького. При музеї працює Центр мархоцькознавства – так, є й такий. Екскурсії по музею безкоштовні.
Ігор Скальський, організатор фестивалю Отроків
Тема Ігнація Сцибора-Мархоцького сьогодні дуже важлива. Це була людина, яка хотіла змін і творила їх сама, не чекаючи волевиявлення можновладців. Прекрасний приклад нам сьогоднішнім. Я не бачу в ньому особливих дивацтв – вони всі логічно обґрунтовані. Безумовно, він читав Жан-Жака Руссо і Вольтера, але французьких просвітителів явно недостатньо для того масштабу змін, які ініціював граф у своїх володіннях. Мені здається, на нього багато в чому вплинули польська конституція 1791 року та приклад австрійського імператора-реформатора Йосифа ІІ. Мова йде не тільки про волю селянам – Сцибор-Мархоцький ввів у своїх володіннях самоврядування і суд присяжних, якого в Україні практично немає навіть зараз.
***
Цей матеріал опубліковано в № 51 журналу Корреспондент від 27 грудня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.