Сповістити про артобстріл заздалегідь неможливо. Тому жителі Донецька покладаються на долю. А ще на соціальні мережі.
Мій будинок у Донецьку стоїть на вул. Червонопрапорній, а «прилітає» постійно поруч – на Червону, Грекова, Маршала Жукова, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року. Нещодавно влучили й у Червонопрапорну, але виявилося, що від мене все-таки неблизько – у двох кварталах. Хоча спочатку, коли побачив назву вулиці у зведеннях, щось нервово кольнуло всередині. Придивився, номер постраждалого будинку двозначний, а біля мого будинку – тризначний. Втім, все одно я там зараз не живу. Небезпечно.
Обстріли району селища Жовтневий – щільні, такі, як минулого літа, – почалися порівняно недавно, приблизно два тижні тому. Або, можливо, місяць. До цього здавалося, що практика артилерійських ударів, які знищують житлові квартали, залишилася в минулому і до неї вже не повернуться. Справді, яка від неї користь? Тільки лють і смерть, а так більше ніякого сенсу і немає. Але, мабуть, сторона, що стріляє, міркує інакше.
Ні, звичайно, абсолютного перемир'я не було ніколи, час від часу щось обов'язково траплялося. На лінії фронту, там, де дві протиборчі сили дивляться одна на одну через приціли, обстріли і сутички траплялися щодня після перемир'я, але у свідомості це чомусь не викликало тривоги. Зрозуміло ж, що війну ніхто не скасував, їй просто прибрали гучність, немов звук на телевізорі. Війні заборонили кричати, а решта залишилося без змін. І те, що люди в камуфляжі стріляють один проти одного, взагалі нормально – це їхня професія. Важливо, щоб мирні не страждали. І здавалося, що так і відбувається.
Певний час майже не «падало» в міських кварталах, можна було без страху вирушити у своїх справах по місту і не побоюватися випадкового обстрілу. Адже начебто домовилися. І, здається, до пори до часу дотримувалися.
Правда, скептики засмучувалися, що по обидва боки від лінії протистояння кількість зброї не зменшується, а тільки збільшується. Що вся важка артилерія, всі ці Гради і Смерчі зовсім не відведені за обумовлені лінії, а всього лише приховані до певного часу, і тому, враховуючи постійне зростання арсеналу, час Ч настане ось-ось.
Він і настав.
Перший гучний ексцес трапився на початку травня. Як і слід було очікувати, постраждав район Путилівки, що сусідить з найзнаменитішим місцем Донецька – колишнім аеропортом. Снаряди вдарили в житлові будинки вночі, проломили стіни, зруйнували магазин. Здається, тоді минулося без жертв, що зрозуміло: більша частина жителів давно залишила той район від гріха подалі. Тому осколками цегли і штукатуркою з пролому, що утворився в порожній квартирі, засипало порожнє дитяче ліжечко. Бог відвів.
Як і слід було очікувати, обстріл привів до сплеску активності авторів аматорських «балістичних експертиз», які, як завжди, не зуміли уникнути спокуси обілити "своїх" і покласти всю повноту відповідальності на «чужих». Після їхніх суперечок настала відносна тиша, в яку, втім, вірили вже все менше і менше.
Через певний час лідирувати в новинних зведеннях настала черга Горлівки. До неї від Донецька лише 40 км, а от ситуація там завжди була на порядок гірше. Місто регулярно опиняється під артилерійським вогнем, жити в ньому стає все більш нестерпно.
«Мій будинок розташований на пагорбі, тому мені відразу видно, коли починається обстріл», – каже житель Горлівки Микола, людина рідкісної професії – майстер зі світла. До війни його запрошували на зйомки рекламних кліпів або «корпоративного відео». Зараз таких замовлень немає: гармати гуркочуть – музи, як водиться, мовчать. «Раніше, поки не звикли, після початку обстрілу народ масово біг у підвали, – продовжує Микола. – Тільки й чуєш: гуркіт пострілів і шум ніг на сходовому майданчику – люди біжать вниз. А тепер втомилися. Лише виходять на балкони і криють матом всіх, хто стріляє: «За ... ли!». Гуркіт вибухів і мат. Гуркіт – і мат».
Страх теж вимагає зусиль. І в якийсь момент боятися просто втомлюються. До того ж від біди не завжди встигаєш втекти
Така безпечність може коштувати дорого. Це розуміють всі. Але виявляється, що страх теж вимагає зусиль. І в якийсь момент боятися просто втомлюються. До того ж від біди не завжди встигаєш втекти.
На початку червня в Донецьку три дні поспіль вили сирени повітряної тривоги. Перший раз – у пам'ять про день, коли почалися бойові дії в аеропорту, на третій день – на згадку про загиблих від нещодавнього обстрілу, до слова, в тій самій Горлівці. Між цими подіями систему оповіщення ще для чогось перевіряли, хоча й так було зрозуміло: працює справно.
«А донеччан попереджають сиренами про загрозу?» – часто запитують жителів міста. Не попереджають. Сповістити заздалегідь про артилерійський обстріл неможливо – снаряд летить лічені миті, за цей час засікти його, дати команду ввімкнути систему тривоги і встигнути втекти, щоб сховатися, неможливо. Тому покладаються на долю. А ще на соціальні мережі.
В інтернеті ближче до вечора, в той час, коли обстріли Донецька чомусь особливо посилюються, починається перекличка – відписуються про «вхідні» і «вихідні», напрямки, звідки чутно канонаду. Не завжди мова йде про артилерію, часом пишуть і про автоматні або кулеметні черги. У порівнянні з минулим літом рідше повідомляють про Град, а от інші зведення часом на колишньому рівні. У такому спілкуванні не надто багато практичного сенсу, прагнення поділитися звісткою про почуте – скоріше спосіб психологічного захисту. Подолання страху залишитися один на один з можливою бідою. Напишеш: «Текстильник, чутні сильні бахи з боку Петрівки», побачиш лайки під постом – уже легше, можна жити.
Петрівці і Текстильнику, які дивляться на Мар'їнку та Курахове, особливо сильно дісталося під час останніх подій у тому напрямку. Тоді вигоріла значна частина ринку Сокіл, що розташований у цьому районі, через пошкодження припинив мовлення розташований там-таки радіотелевізійний передавальний центр, виявилися знеструмленими ряд водорозподільних вузлів, внаслідок чого третина міста на певний час залишилася без води. Правда, досить швидко аварії були ліквідовані та водопостачання відновили. Так зазвичай і відбувається. Звикли. Але дратує. І навіть злить.
Донецьк умовно можна розділити на відносно безпечні і зовсім екстремальні райони. А ще є селище Жовтневе, що впритул примикає до руїн аеропорту. До того ж і до Пісок звідси рукою подати – в мирний час пішки ходили, через поле 20 хвилин. Зараз охочих повторити мирний маршрут небагато: не пристрелять, так підірвешся на міні. Потрібно розуміти – навіть не межа, лінія фронту. Але в самому Жовтневому люди живуть. Їх мало, але вони є.
Що тримає людей у тих краях – питання винятково з галузі екзистенціальної філософії. Напевно, вже давно треба було попрощатися з думкою, що найближчим часом той район може вважатися придатним для життя і варто було вирушити шукати щастя в іншому місці, але не в усіх це виходить.
Важко махнути рукою на все нажите, навіть коли тобі від 20 до 40, але наскільки складніше зробити те саме, коли вік за 60. Коли інше місто здається страшніше, ніж інший світ, а тут, на рідній вулиці, поки ще все своє, знайоме і близьке до зрадницького пощипування в носі. І це все кидати? Чому? Бо можуть влучити? Але ж не влучили до цього часу! Може, і далі не влучать? ..
У Сергія на вул. Грекова свій будинок. Свій – це означає побудований своїми руками від фундаменту до даху. І таких будинків там багато – сучасні технології будівництва дозволяли досить економно звести власне затишне житло. Абсолютно цілих будинків в районі майже не залишилося. Сьогодні і житло Сергія поранено – дві стіни пробиті наскрізь одним осколком, а другий гострою скалкою стирчить у даху. «Витягати не можна, – усміхається господар. – Дах потече. Потім витягну, коли з'являться гроші на ремонт. Нічого страшного. Це все можна полагодити».
Для Сергія його будинок – як власна дитина, він водить гостей по кімнатах двоповерхового помешкання, розповідаючи про те, як хитро і продумано там усе влаштовано і зроблено. Так батьки вихваляються досягненнями своїх нащадків – кубками, медалями та грамотами. «Цей будинок для мене все, – каже Сергій. – Я його не кину. Якщо що, помру разом з ним». Сказав – і доторкнувся до одвірка, немов бажаючи заспокоїти своє житло, що злякано здригнулося від чергового близького пострілу.
***
Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.