Головна
 

Open Democracy: Чергова іміджева проблема Києва

13 жовтня 2010, 14:33
0
2

Яскравий образ демократії - в помаранчевому кольорі - викликав у багатьох європейців потужний емоційний настрій на прийняття України в ЄС. Але цей настрій, швидше за все, зміниться. Україні сьогодні кинуто небезпечний антидемократичний виклик, пише Андреас Умланд для британського аналітичного порталу Open Democracy.

Перспектива зближення України і Євросоюзу з її майбутнім вступом у це об'єднання є, мабуть, найважливішою політичною ідеєю, яка існує сьогодні в цій розколотій країні. Це мета, яка досі об'єднує майже всю українську еліту. Це одне з небагатьох політичних питань, за яким існує більш-менш міцна одностайність у значної частини населення України. Крім того, спрямованість і результати "помаранчевої революції" 2004 року створили в Європі таке уявлення про Україну, яке відділяє цю колишню радянську республіку від інших країн з колишнього СРСР. Ця подія продемонструвала готовність українців всерйоз порвати зі своїм авторитарним минулим. Безумовно, через післяреволюційне саморуйнування помаранчевого табору і хаотичне управління країною репутація Києва в очах Заходу виявилася підмоченою (якщо не сказати більше). Водночас, той поштовх, який українська демократизація отримала від "помаранчевої революції", досі залишається важливим позитивним моментом в іміджевому активі цієї молодої держави. Поширення в Європі ідеї про те, що українці - це народ, який виступає за демократію, було задокументовано, зокрема, в резолюції Європарламенту від лютого 2010 року. У ній відкрито схвалена перспектива вступу України в Євросоюз. Масові акції громадянської непокори в 2004 році, а також відносно вільні і чесні загальнонаціональні вибори 2006, 2007 і 2010 років створили в очах багатьох західноєвропейських політичних та інтелектуальних лідерів враження про Україну як про неспокійну, але все одно невід'ємну частину Європи.

За останні місяці новий Президент і новий уряд України завдали серйозної шкоди міжнародним досягненням "помаранчевої революції", а також репутації цієї країни в Європі. Їх жорстоке поводження з політичними опонентами, журналістами, які вільно мислять, довірливими науковцями та представниками іноземних організацій викликає все більший подив і незадоволеність на Заході. Зокрема, вельми сумнівна процедура, завдяки якій до влади в країні навесні 2010 року прийшов уряд Миколи Азарова, підірвало запевнення нових українських правителів у відданості справі демократії і європейській інтеграції. Все більша кількість західних оглядачів запитує себе: можливо, Україну варто все-таки вважати євразійською, а не європейською країною? Можливо, попри події 2004 року, Україна це просто зменшена копія Росії?

Чи справді ця країна хоче стати повноправним членом неформального міжнародного клубу демократій, а також його офіційних об'єднань, таких як НАТО і ЄС? І якщо Янукович створює політичну систему, схожу на путінську, то чи не краще Україні увійти до складу Російської Федерації, ніж до складу Євросоюзу?

На початку 2010 року значна частина спостерігачів з надією і оптимізмом стежила за зміною влади в Києві. На відміну від тих днів сьогодні в їхніх лавах набирає чинності думку про те, що Янукович це неправильний вибір, не та фігура, яка повинна керувати незміцнілою пострадянською державою, якою є Україна. Постійний потік поганих новин про українську демократію, про громадянське суспільство, про засоби масової інформації і про владу закону змусив переглянути свої попередні оцінки навіть найбільш радикальних критиків Юлії Тимошенко. Політика реставрації Януковича обов'язково знайде свою оцінку в майбутньому аналізі якості української демократії, що проводиться такими організаціями, як Freedom House. Авторитарний відкат нового керівництва країни помітила не тільки українська опозиція, преса і діаспора. Нові українські тенденції обговорюються сьогодні в урядах, парламентах, партіях, газетах та аналітичних центрах країн Євросоюзу.

Водночас, одна з нових проблем для міжнародного авторитету та репутації Україні сьогодні майже повністю ігнорується або замовчується більшістю браузерів. Йдеться про нещодавнє посилення Всеукраїнського об'єднання Свобода Олега Тягнибока - медика і юриста з міста Львова, що у Східній Галичині. Його ультранаціоналістична партія виросла на базі явно фашистської Соціал-національної партії України (СНПУ), заснованої в 1991 році у Львові. Назва цієї партії не даремно нагадує назву Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Її символ - це так званий Вольфсангель або вовчий гак, який колись використовувала дивізія СС Das Reich. Сьогодні він користується популярністю серед різних неонацистських організацій Європи. У 2004 році СНПУ змінила назву, ставши Свободою, а також відмовилася від свого символу. І хоча Свобода залишається явно націоналістичною організацією, вона в останні роки стримала запал своєї революційної риторики. Свобода, згідно зі своїми заявами, також набула національно-демократичного забарвлення і оголосила про прихильність до української Конституції. Серед представників її керівництва є ціла низка помітних інтелектуалів, таких як кандидат наук і доцент кафедри української філології Львівського політехнічного інституту Ірина Фаріон та син легендарного режисера-націоналіста Юрія Іллєнка Андрій Іллєнко, який працює науковим співробітником у Київському університеті ім. Шевченка. Ці люди, і перш за все сам Тягнибок останнім часом стали частими гостями українських телешоу. До них з проханнями дати інтерв'ю регулярно звертаються кореспонденти багатьох столичних газет. У результаті популярність Свободи в останній рік постійно зростає, особливо на заході Україні. База цього об'єднання перебуває у східно-галицьких регіонах Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Свобода в результаті своєї активної присутності у ЗМІ також починає проникати в райони центральної України, включаючи електорат Києва. Оскільки в Україні діє пропорційна виборча система з відносно низьким 3-відсотковим бар'єром для потрапляння в парламент, цілком ймовірно, що у Верховній Раді наступного скликання Свобода створить власну фракцію.

"Антисемітизм - це не феномен, що окремо стоїть, він походить від семітизму. Коли після аварії на Чорнобильській АЕС рівень радіації різко зріс, було вжито заходів проти цієї радіації, яка просочувалася всюди. [...] Так і з антисемітизмом: це реакція на підвищення рівня семітизму в суспільстві. І жодна держава нічого не може з цим поробити, навіть якщо вона закриє всі вищі навчальні заклади. Слово "семітизм" - це примара, ілюзія, маска, і саме по собі воно нічого не означає. Антисеміт - це той, хто не любить семітів . Але араби це теж представники семітської сім'ї - а вони найзавзятіші у світі антисеміти" - Тягнибок

Це завдасть ще більшої шкоди і без того підмоченій репутації Києва на Заході. Свобода - це расистська партія, що відкрито просуває етноцентристські та антисемітські ідеї. Головними пунктами її програми є русофобія і ксенофобія, а останнім часом також жорстка антиіммігрантська політика. Ця партія героїзує і голосно вихваляє організацію Степана Бандери ОУН (Організація українських націоналістів) - з'явилася між двома світовими війнами ультранаціоналістичної партії, які заплямували себе співпрацею з Третім рейхом. Її члени під час німецької окупації брали участь у масовому винищуванні поляків і євреїв в західній частині України. Хоча Свобода наголошує про європейський характер українського народу, це партія антизахідна, антиліберальна і налаштована проти ЄС. Вона належить до так званого Альянсу європейських національних рухів. Ця радикальна права всеєвропейська асоціація включає у свій склад Національний фронт Франції, Рух за кращу Угорщину (Йоббік) і Британську національну партію. Це найбільш плодовиті і найбільш націоналістичні партії в Європі на сьогоднішній день. Найвідоміший новий політичний друг Тягнибока на міжнародній арені - француз Жан-Марі Ле Пен (Jean-Marie Le Pen), який також товаришував з Володимиром Жириновським - агресивно налаштованим антиукраїнським і імперіалістичним політиком з Росії.

Свобода - це досить типове для сучасної Європи явище. У деяких країнах-членах ЄС існували або донині існують численні партії, а часом і парламентські фракції, які сповідують ідеологію, порівнянну зі Свободою Тягнибока. Однак для такої неконсолідованої зсередини і неінтегрованої ззовні країни як Україна поява в парламенті помітної ультранаціоналістичної партії була б небезпечною розкішшю. Ставши фракцією у Верховній Раді, Свобода викличе ще більше відчуження від української держави багатьох мешканців східної і південної України, а також низки міжнародних партнерів цієї країни. Вона ще більше посилить і без того помітну географічну поляризацію українського електорату. Свобода своєю присутністю в національному органі законодавчої влади підірве політичний розвиток української нації і надрегіонального, наднаціонального патріотизму. Громадська думка в таких країнах як Польща, Ізраїль і Німеччина все більш скептично буде ставитися до українців як до європейської нації. Подальше посилення Свободи і входження галицьких ультранаціоналістів в український політичний істеблішмент призведе до охолодження у відносинах між Києвом і Брюсселем. Тому, як не дивно, Україна виявиться ще більш вразливою і незахищеною від спроб Росії підірвати незалежність і цілісність цієї пострадянської держави. Хоча багато оглядачів вважають, що Україна вже перебуває в найнижчій точці свого пострадянського розвитку, цю найбільшу країну Європи можуть очікувати ще гірші новини.

Андреас Умланд викладає в Києво-Могилянській академії в рамках магістерської програми німецьких та європейських студій, а також редагує книжкову серію "Радянська та пострадянська політика і суспільство".

***

Оригінал публікації: Open Democracy

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах