Головна
 

"Карт бланш" впливу Росії на Україну

24 січня 2001, 10:05
0
9

«Російський журнал», зауваживши явне потепління україно-російських стосунків, оприлюднив ґрунтовну статтю «Україна в системі міжнародних відносин». Журнал стверджує, що найбільший вплив на Україну в зовнішній політиці робить Росія. Проаналізувавши відносини України з Заходом, Східною Європою і країнами СНД, автор доходить висновку, що Росія сьогодні впливає на Україну завдяки своїй «карт-бланш». І це можна використовувати в російських державних інтересах.

Провідну ролю у становленні зовнішньополітичної ситуації навколо України, безумовно, грає Російська Федерація. І це зрозуміло: культурний, цивілізаційний; ментальний; соціальний (за даними статистичних джерел, велика частина населення України усвідомлює себе росіянами, в кожному разі (вибачте, за незграбний термін, але він загальновживаний) - русскокультурными людьми); економічний (енергетична залежність від РФ); нарешті, історичний і навіть географічний фактори - усе це визначає значення Росії в системі міжнародних відносин, що складається навколо цієї держави.

Про специфіку російсько-українських відносин написано (і ще буде написано) чимало. Тому давайте сьогодні поговоримо про інші аспекти міжнародного становища України.

І почнемо, мабуть, із найактуальнішого.

Україна і НАТО

Якщо дивитися на взаємини України і НАТО з Києва, то варто визнати, що вони (ці відносини) - найбільш інтенсивні з усіх міжнародних контактів "UA". Про це свідчать безупинний діалог українського МЗСу з офіційними структурами євро-атлантичного союзу, численні неформальні зустрічі "уповноважених осіб" різного рівня і - як підсумок - великомасштабні маневри НАТО на українських полігонах, у басейні Чорного моря, а також участь (нехай поки дуже умовна) збройних сил України в складі військ альянсу у військових конфліктах, які спалахують в Європі.

З іншого боку, з усіх "східноєвропейських" контактів НАТО співробітництво України в рамках "Партнерства заради миру" - найбільш розвите.

Досить сказати, що в Хартії про особливе партнерство НАТО й України (липень 1997) передбачений так званий "механізм консультацій у випадку кризи", що дозволяє Україні "погоджувати свої дії", якщо остання відчує "пряму чи непряму погрозу" своєї безпеки. (Як делікатно пишуть експерти, зазначена "хартія підсилила імовірність того, що загроза безпеки України - внутрішня чи, скоріше, зовнішня - настільки заволодіє увагою НАТО, що альянсу буде занадто важко не втрутитися на стороні України в захист її безпеки, чи незалежності територіальній цілісності" (приводяться тези однієї з наукової конференцій; на джерелі стоїть гриф Draft only, тому пряме цитування у відкритому документі неможливо).)

І все це, зрозуміло, не випадково.

Річ у тому, що прихильники зближення України з НАТО займали і займають керівні посади в МЗСі, Міністерстві оборони, Раді з національної безпеки й оборони України.

І тому цілком природно, що кількість спільних акцій НАТО й України (зустрічі, конференції, семінари, навчання, консультації і т.д.) планомірно зростає (від 50 у 1995-м до 119 у 1999-м).

Так, скажемо, у травні 1997 року в Києві (вперше в східноєвропейській країні) був відкритий Центр інформації і документації НАТО - по суті, орган натівського піара в Східній Європі. У листопаді 1998-го Кучма підписав "Програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року". А в самий розпал "косівської кризи", у квітні 1999 року, у Києві відкрилася місія НАТО.

І далі - слідом за формальними акціями - йшли конкретні дії.

Наприклад, у період розвитку подій у Косово, з одного боку, міністр закордонних справ Тарасюк (до речі, відверто "пронатівськи" налаштований чиновник; нині, "внаслідок" паливної кризи в Україні, "тихо" відправлений Кучмою у відставку) робив офіційні заяви "про неприпустимість використання військової сили проти суверенної країни без санкції Ради безпеки ООН" (при цьому, перший проект резолюції, підготовлений у надрах Верховної Ради з приводу Косово, узагалі містив пункти про відкликання постійної місії України в Брюсселя і закритті Центра інформації і документації в Києві, про вихід UA з "Партнерства заради світу"; у червні 1999 року Україна навіть відмовилася брати участь у морських маневрах НАТО в Румунії: три українських кораблі були повернуті з дороги до місця навчань), а з іншого боку, згадана резолюція, у кінцевому рахунку, була прийнята в куди м'якішому вигляді, а в розпал бомбардувань Белграда Україна охоче послала свою делегацію на святкування 50-річчя НАТО.

Кінцевою фазою хитань Києва в "югославському питанні" стала акція 12 червня 1999 року, коли слідом за Угорщиною, Болгарією і Румунією Україна на кілька годин закрила свій повітряний простір для російських літаків, які летіли в Приштину, що зумовило украй хворобливу реакцію в Москві і став приводом для інтенсивного "обміну думками" між президентами РФ і України 4 липня того ж року.

Тільки 2000 року Київ відвідали генсек НАТО Джордж Робертсон (двічі), головнокомандуючий силами НАТО в Європі Веслі Кларк. Більш того, вперше в історії альянсу щорічна зустріч головного політичного органа НАТО, Північноатлантичної ради, пройшла за межами країн-членів НАТО - у Києві. При цьому ніхто не ховав, що зроблене було здійснене "щоб напоумити Москву", щоб "вичавити із РФ "великодержавний шовінізм". (До слова сказати, у зазначеній ситуації дуже цікаво повівся Кучма, що під час засідання САС у Києві залишив місто і відправився в короткострокову відпустку.)

Проте НАТО як і раніше не поспішає повідомляти про можливість - нехай у самій віддаленій перспективі - вступу України в альянс. І причин тому трохи. У їхньому числі в іноземних засобах масової інформації називаються наступні:

1) відсутність в України можливості належним образом фінансувати свою армію;

2) безвідповідальна, нестабільна робота українського уряду;

3) нерозуміння Заходом специфіки усередині- і зовнішньополітичної ситуації в Україні;

4) неприйняття окремими українськими генералами - співробітниками Міністерства оборони України - ідеї вступу України в НАТО.

Тим часом численні соціологічні дослідження, проведені в Україні протягом останніх декількох років, із всією очевидністю свідчать про те, що народ України в цілому не бажає бачити свою країну членом НАТО. Причому кількість противників зближення з НАТО послу косовскої війни значно збільшилася.

* * *

У цілому, варто сказати, що в нинішній внутрішньополітичної ситуації в Україні Російська Федерація має всі шанси вплинути на переорієнтацію вектора міжнародної активності UA в бік, протилежну пронатівським устремлінням українського "істеблішменту". Питання, таким чином, як здається, полягає тільки в тому, чи зуміють чиновники російського МЗСу скористатися можливостями, які постали. Відповідь на нього далеко не очевидна.

Україна і Центральна Європа

Говорячи про взаємини країн Центральної Європи й України, потрібно помітити, що в перші роки її існування як незалежну державу східноєвропейські сусіди не виявляли помітної дипломатичної активності в напрямку поліпшення клімату міждержавних відносин. По суті, у 1992-93 роках Київ перебував у дипломатичній ізоляції. І це зрозуміло: у цей час і Польща, і Словаччина, і Угорщина та ін., усіляко прагнучи продемонструвати Заходу свою антагонізм до всього "не зовсім європейського", старанно дистанціювалися від "варварської" України. У зазначений період і США в Україні головним чином цікавили методи реалізації її "без'ядерного статусу". І тільки.

У підсумку, у 1992-1993 роках Україна підписала договори про дружбу і співробітництво тільки з Польщею (1992) і з Угорщиною і Словаччиною (1993), що, утім, ніяк не вплинуло на розвиток відносин між цими державами. Приміром, ще 1992-го Польща виступила з категоричними запереченнями проти прийняття України до складу Вишеградської групи. Причому зазначений демарш аргументувався тим, зокрема, обставиною, що в даній ситуації Росія може "відчути себе" " в ізоляції" і "образитися". Невдачею закінчилася також і ініціатива Кравчука з приводу створення "зони безпеки і стабільності" у Центральній Європі в 1993 році.

Прихід до влади Леоніда Кучми, проголошення ним курсу на радикальні реформи восени 1994 року, успішне рішення проблем з ядерною зброєю, зміцнення зв'язків із МВФ і Всесвітнім банком обумовили оптимізацію клімату міжнародних відносин України і країн Центральної Європи.

Саме перше обрання Кучми на посаду Президента України 1994 року і зміни зовнішньополітичного курсу, що пішли за ним, найчастіше фігурують в іноземних джерелах як пояснення зміни відносини Заходу до України. Рідше згадується наступний чинник.

У середині 90-х деякі центральноєвропейські країни - колишні сателіти СРСР - одержали явний сигнал про принципову можливість їхнього включення до складу учасників атлантичного альянсу. Тим часом широко відомо, що, відповідно до Статуту НАТО, ця організація жадає від своїх новонавернених рішення територіальних проблем із сусідами. З іншого боку, до кінця "перебудови" практично всі колишні союзники за Варшавським договором оголосили про наявність територіальних претензій до колишнього "сюзерена". До того ж з огляду на історичні причини значна частина згаданих претензій була адресована Україні.

У цій ситуації Кучмі залишалося тільки "конвертувати" "інтенції" держав Центральної Європи в процес інтенсифікації міждержавних відносин.

Що він, власне, і зробив.

І саме цією обставиною і пояснюється згаданий успіх дипломатії Л.Кучми на центральноєвропейському напрямку.

Однак існував і ще один фактор, про яке західні дослідники і зовсім не згадують.

Йдеться про те, що прихід у Білий дім у 1993-м адміністрації демократів забезпечив посилення в міжнародній політиці США позицій Збігнева Бжезінського - людини, яка саме в 1994-му вперше висловила у пресі думку про "релевантність України як буфера Заходу перед Росією". Як відомо, в адміністрації Клінтона посаду держсекретаря обіймала М.Олбрайт - учениця і, можна прямо сказати, вірна послідовниця ідей З.Бжезінського. Цікаво також відзначити, що спеціальним помічником Клінтона з Центральної Європи став Ден Фрід - також учень Бжезінського (його дружина - дочка іммігрантів із Західної України).

Особистісний фактор завжди грав у політику немаловажну роль.

У підсумку, случилося так, що, скажемо, Польща рішуче активізувала свою активність на "українському напрямку". (Нагадаємо, що взаємини Варшави і Києва були предметом особливої уваги молодшого сина З.Бжезинского Івана, відрядженого батьком на Україну 1993-го року.)

У світлі сказаного представляється невипадковим, що саме Польща настояло на рішенні, відповідно до якого спеціальна Хартія про взаємини НАТО була підписана не тільки з Росією (як це передбачалося споконвічно), але і з Україною. Не випадково саме Польща лобіювала прийняття України в Раду Європи восени 1995-го. І, зрозуміло, не випадково, що завдяки позиції Польщі Україна в цей же період стала членом Центральноєвропейської ініціативи.

1998-го року, коли ЄС наказав Польщі увести візовий режим на границі з Україною, офіційна Варшава почала рішуче протестувати проти цього рішення. Зовсім зрозуміло, що, з одного боку, згадане "диссидентство" ґрунтувалося на елементарному економічному розрахунку: у цей час добробут східних районів Польщі багато в чому створювався за рахунок човників з України; однак, з іншого боку, немає ніяких причин заперечувати і фактор впливу на формування думки польського "істеблішменту" геополітичних викладень Бжезинского. Як би там не було, до січня 2000 року Польща "здала" свої позиції й оголосила про швидке запровадження віз для громадян України. Однак у лютому Варшава знову звернулася до ЄС із проханням визнати особливий статус взаємин Польщі й України - постулат, на якому Варшава наполягає і досі.

Тим часом "розташування" Польщі до України не знаходить ще "належного" розуміння в ЄС, його відносини з Україною важко назвати благополучними. Так, якщо НАТО очевидно прагне подолати перешкоди у відносинах з Києвом (уніфікація ВР, взаємні заходи щодо зближення), те ЄС, побоюючись збільшення потоку наркотиків і нелегальних іммігрантів через українську границю, навпроти, зводить у Східній Європі нові бар'єри.

Зрозуміло, зазначені демарші викликають роздратування не тільки в офіційного Києва, але й у широких масах населення України, громадян якої, власне кажучи, обмежують у праві вільно пересуватися в межах Центральноєвропейського регіону, змінювати своє місце проживання і рід занять. Однак позиція ЄС також має своє пояснення, у підставі якого лежить загальнозрозуміле бажання розвивати відносини з забезпеченими сусідами й обмежувати їх - з неблагополучними. І дозвіл даної ситуації повною мірою залишається за Україною.

Відносини України зі Словаччиною й Угорщиною в даний момент, у цілому, рівні. Проте в 1998-м українські націоналісти категорично стали на заваді тому, щоб угорці установили пам'ятний знак на одному з карпатських перевалів на честь 1100-річчя приходу мадьярів на Дунайську рівнину. У свою чергу, на угорських картах Ужгород як і раніше позначається як Унгвар, а Мукачеве - Мункач, а угорське населення Закарпаття впливає на політичну ситуацію в регіоні.

Відносини України і Румунії - найбільш напружені з усіх перерахованих, про що, зокрема, свідчить той факт, що зазначені країни не підписували Договору про дружбу і співробітництво аж до червня 1997 року. В основі розбіжностей Києва і Бухареста лежать територіальні проблеми: суперечки про державну приналежність острова Зміїного, Північної Буковини (ці землі в 1941-м були відірвані від Румунії Сталін і приєднані до України навіть у порушення пакту Ріббентропа-Молотова). Клімат українсько-румунських відносин істотно затьмарює діяльність румунських націоналістів у Буковині. Так, скажемо, у 1997 році вибухнув великий скандал через вручення нагороди радикального румунського об'єднання українському парламентарію Іванові Попеску "за роботу на користь Румунії". (До слова, Попеску - один з деяких народних депутатів України, які займають активну позицію в питанні про статус російської мови в Україні.)

І таких прикладів можна привести в безлічі.

Відносини України і Молдавії багато в чому визначаються існуванням придністровської проблеми. Сьогодні поряд з Росією (комісія Примакова) Україна починає відомі дипломатичні зусилля для розв'язання "придніпровського вузла". Поки ці зусилля не привели до відчутних результатів. І однією з причин нинішньої ситуації є та обставина, що влітку 1992 року українські націоналісти з УНА-УНСО брали найдіяльнішу участь у збройному конфлікті на берегах Дністра, причому на стороні Тирасполя. В даний момент в Україні загострилися дискусії на тему про те, "що робити з Наддністрянщиною". Одна з найпоширеніших думок - включити Наддністрянщину до складу України на правах автономії. Здається, що зазначена думка - якщо вона стане офіційною позицією Києва - не повною мірою відповідає інтересам Російської Федерації і з неминучістю зустріне рішуче неприйняття в Москві.

У цілому, протягом останніх чотирьох-п'яти років приведений "зовнішньополітичний розклад" змінився вкрай незначно.

* * *

Чи може РФ використовувати сучасне міжнародне становище України для рішення своїх економічних і політичних проблем?

Здається, що тією самою мірою, як і міжнародне становище всіх інших країн-членів СНД.

Не піддається фальсифікації той безумовний факт, що РФ у даний момент є найбільш вагомим "гравцем" на всьому пострадянському просторі; причому реальний вплив Росії назад пропорційно далекості від Москви столиць держав - колишніх союзних республік і союзників за Варшавським договором. Тим часом об'єктивно і Центральна Європа, і, тим більше, території країн - колишніх союзних республік СРСР сьогодні - задворки "великої політики". Великі європейські проблеми нині, звичайно, вирішуються не в Києві, чи Бухаресті у Варшаві, але в Берліні, чи Вашингтоні - у крайньому випадку - Лондоні. І тут, як показали недавні події, що розгорнулися в зв'язку з прокладкою "газової труби" "в обхід" території України (як відомо, реалізації даного проекту активно перешкоджали Польща і США; тим часом у кінцевому рахунку проблема, як здається, була успішно вирішена; причому шляхом апеляції до країн "великої Європи"), Російська Федерація має очевидний карт-бланш.

Статті, розташовувані в рубриці "Світ про нас", передруковуються з інших джерел без купюр і змін. Кореспондент.net не завжди поділяє точку зору автора даних публікацій.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах