Головна
 

Агонія режиму Кучми може протривати довго

20 лютого 2001, 10:16
0
2

"Але вдихнути в нього нове життя навряд чи удасться", пише в статті "Битва за Дніпро" журналіст російського щотижневика "Підсумки" Леонід Велехов. "Остання надія Кучми - підтримка Росії. Заради неї щодалі слабший київський режим може піти на нові поступки. Але чи варто Москві робити ставку на слабкого Кучму, підтримувати його в протистоянні з опозицією й сподіватися на те, що домовленості з Кучмою будуть дотримувати ті, хто прийде йому на зміну?"

ДІАГНОЗ

Два президенти, у чомусь невловимо схожі - безколірно-білясті, акуратно застебнуті на всі ґудзики, - “підмахнули” останній документ, встали одночасно зі стільців і задоволено потиснули один одному руки. Робочий візит російського президента Путіна до українського президента Кучми закінчився. У кожного були свої причини тішитися з його підсумків.

Кучма в облозі

Приїзд Путіна запопав Кучму в той момент, коли не тільки супротивники, але навіть чимало неупереджених сторонніх спостерігачів пророкували йому чи не долю Мілошевича. З грудня на київському Хрещатику йдуть мітинги під гаслами "Кучму - геть!". З початку січня вони злилися в один, цілодобовий, а площа Незалежності перетворилася в наметове містечко. У лютому маніфестанти почали реґулярно одержувати підкріплення з реґіонів. Крім відставки Кучми і його команди учасники багатотисячної демонстрації вимагають розслідування загибелі Георгія Гонгадзе - опозиційного київського журналіста, який зник безвісти 16 вересня минулого року.

Саме "справа Гонгадзе" дозволила об'єднатися не просто розрізненим, але відкрито до того опозиційним силам, які ворогували між собою. Ніщо, крім протесту проти сваволі влади - сваволі, що дійшла (якщо вірити у версію загибелі Гонгадзе від рук держбезпеки) до прямої розправи з політичними супротивниками, - і не змогло б, напевно, звести разом в одній юрбі маніфестантів "рожевого" Мороза і його Соцпартію з ультраправими з Руху і тим більше націоналістами з УНА-УНСО.

Якщо вірити опозиції, то більш тридцяти партій і об'єднань беруть участь у русі, який вимагає відставки Кучми. Звичайно, велику частину цього списку складають усілякі "карлики" і марґінали, але на чолі його - основні політичні сили України. Крім уже названі Соцпартії, Руху й УНА-УНСО, це прозахідна "Реформи і порядок" прем'єр-міністра Ющенко і "Батьківщина" ("Вітчизна") на чолі із самим, мабуть, яскравим персонажем сучасної української політики Юлією Тимошенко. 9 лютого, тобто напередодні приїзду на Україну Путіна, всі вони формально об'єдналися в рамках Форуму національного порятунку - руху за відставку Кучми і перетворення України з президентської республіки в парламентську.

От приїхав Путін

І у цей-ось критичний момент до Кучми прибув Путін. Хоча візит російського президента був плановий і, як запевняють його організатори й учасники, зовсім не мав на меті зіграти роль "швидкої допомоги", яка примчала з Кремля до тяжко хворого київського пацієнта, вже сам факт, що він припав на апогей антикучмівських виступів, вартий уваги. Невипадково і місцем зустрічі був обраний не Київ, а рідний для Кучми Дніпропетровськ.

Обсвистаний і ошельмований багатотисячними юрбами, які бушують у двох кроках від його резиденції, Кучма до того ж відразу залишився без своєї опори, без двох ключових силовиків - генпрокурора Михайла Потебенька (він "розхворівся")  і голови Служби безпеки України Леоніда Деркача, якого Кучма звільнив у надії вгамувати цим опозицію.

Усі роки свого правління український президент жив згідно зі старим прислів'ям "Розумне теля двох маток ссе". Власне, ця грубувата, але точна українська мудрість була основним принципом зовнішньополітичної доктрини Києва впродовж усіх десяти років національної незалежності. Захід хотів бачити в Києві противагу Москві, і українські політики - одні більш обережні, інші менш - пригравали йому. Кучма був з числа обережних. Він перемагав на виборах, граючи російську карту. Спирався на підтримку Москви, обіцяв поліпшити стосунки з Росією, розвинути економічну кооперацію, дати російській мові статус другого державних. Перемігши, свої обіцянки забував і починав говорити про "західний вибір України", про "шлях у велику Європу", про необхідність зближення з НАТО. Останнє особливо дратувало Москву. Здавалося, що, холоднокровно беручи від Росії все необхідне, насамперед енергоресурси, Україна неухильно від неї віддаляється.

Але прийшов час робити вибір між "матками". Точніше, його зробили за Кучму самі "матки". Є підстави припускати, що сьогодні Захід усерйоз грає проти Кучми, і, зокрема, не без допомоги західних спецслужб була організована безпрецедентне "прослуховування" у президентському кабінеті, що дав близько 100 годин аудіо-компромата на Кучму і його найближче оточення.

Нинішня слабість Кучми явно на руку Москві. Київський керівник потребує підтримки, а Путін послідовно "вербує" Кучму. Дев'ять разів він зустрічався з українським колеґою за рік свого президентства і недарма любить повторювати, що російсько-українські стосунки "переживають зараз непоганий час" і за рік удалося домогтися більшого, ніж за десять попередніх років.

Прибувши у Дніпропетровськ, численна делегація з Москви, у якій крім Володимира Путина були багато високопоставлених російських чиновників - від голови РАТ "ЄЕС" Анатолія Чубайса до мера Москви Юрія Лужкова, - допомогла Кучмі отямитися. У Києві вирувала "народна революція", а тут, у 350 кілометрах на південний схід від столиці, панувала зовсім інша атмосфера: тиша так гладь, зразковий порядок, що вітають двох президентів робітники знаменитого "Южмаша", що у радянські часи був флагманом вітчизняної ракетно-космічної галузі, оптимістичні заяви, рукопотискання, посмішки.

Путін кілька разів повторював, що візит не мав ніякого політичного підтексту і що взагалі політичних питань він з Кучмою не обговорював. А цього, власне кажучи, і не було потрібно. Саме головне, що потрібно було Кучмі, - зовсім не голосні фрази про стратегічне партнерство, а можливість продемонструвати, що Україна має, як би його ні шельмували політичні недруги, президента, здатного знаходити рішення найважчих проблем. На відміну від горлопанів з опозиції, що сильні тільки в тому, щоб розводити демагогію на Хрещатику.

Не дивно, що по закінченні зустрічі, на якій було підписано 16 документів, Кучма заявив про її "колосальний успіх". Для українського президента "успіхом" було насамперед саме ефектне видовище. На телеекранах Кучма і його російський гість з'являлися в центрі значної юрби добре одягнених, упевнених у собі людей, що енергійно пересувалися слідом за першими особами з одного об'єкта народного господарства на інший. Тим самим Кучма немов слав сигнал співвітчизникам: дивитеся, я не один, у мене своя "група підтримки", яка складається з усесильної номенклатури і здатна задіяти для збереження своєї влади чималий адміністративний ресурс. Додамо: як вона його задіяла на президентських виборах 1999 року, коли влада просто відтіснила опозицію, не давши їй провести навіть повноцінну передвиборну кампанію.

Те, що російський президент усіляко підкреслював прагматичний характер своїх контактів з Кучмою (тільки що не сказав, що це "діалог двох суб'єктів, що хазяюють,"), теж було винятково на руку Кучмі. Адже що привело тисячі обурених людей з різних кінців України на Хрещатик, крім щирого обурення жорстокістю влади, яка розправилася з нещасливим Гонгадзе? Безгрошів’я, холод (щоденні відключення електроенергії становлять до п'яти годин у добу), розгул злочинності, безробіття, інші соціально-економічні проблеми. А отут приїхав Путін і привіз надію на те, що в будинках потеплішає і взагалі зашморг, затягнутий на шиї України, трохи ослабне.

У Дніпропетровську домовилися про відновлення рівнобіжної роботи енергосистем, перерваної наприкінці 1998 - початку 1999 року через борги і безсоромні українські крадіжки російського газу. Меморандум про співробітництво, підписаний Анатолієм Чубайсом і міністром палива й енергетики України Сергієм Єрміловим, передбачає не тільки збільшення постачань російської електроенергії на Україну, але і транспортування через територію республіки російської електроенергії в російські ж регіони - у Ставропольський край, Ростовську область, на Північний Кавказ, а також у Європу. По оцінках експертів, обсяги постачань можуть вимірятися мільйонами кіловат-годин електроенергії в рік. Поховали, здається, проект нового газопроводу, який мав піти з Росії в Європу в обхід України.

Правда, меморандум - це ще не угода, а для того, щоб був укладений формальний договір, український парламент повинний прийняти кілька фундаментальних нормативних актів. Навряд чи Рада, яка перейшла в опозицію до президента і вкрай скептично поставилася до дніпропетровських домовленостей, стане з цим квапитися. Про цього вже заявив в інтерв'ю "Інтерфаксу" один з лідерів впливової парламентської фракції "Реформи і порядок" колишній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк. Він оцінив досягнуті в Дніпропетровську домовленості як "результат наступу і тиску Москви на Київ" і резюмував: "зміни в стратегії зовнішньополітичного курсу України дають підстави для стурбованості і тривоги". Однак ревізувати домовленості - це вже справа парламенту, а президент Кучма те, що залежить від нього, зробив.

У результаті після російсько-українського самміту в Дніпропетровську влада явно підбадьорилася і з оборони перейшла в настання. Так що, може бути, Путін і не хотів, щоб його візит мав політичні наслідки, однак явно вийшло не по-путінському.

Королева газової колонки

Буквально наступного дня після путінського від'їзду  український президент, якого ще недавно, здавалося, загнали в кут, заарештував неформального лідера всієї опозиції, колишнього віце-прем'єра Юлію Тимошенко. І, мабуть, більш сильного удару по опозиції він завдати не міг.

Власне, загроза арешту нависла над Тимошенко давно. Вона була ще віце-прем'єром по ПЕК, коли в серпні минулого року заарештували її чоловіка, Олександра Тимошенка. Йому був пред'явлений цілий букет обвинувачень у зв'язку з його підприємницькою діяльністю на початку 90-х років. У цілому Олександрові Тимошенку поставили в провину розкрадання на суму понад 800 млн. доларів.

Але Юлія Тимошенко виявилася непохитною жінкою. Не бажаючи йти у відставку за власним бажанням, вона втрималась у віце-прем'єрському кріслі аж до 19 січня, коли її вже звільнили з посади президентським указом. На той час парламентська фракція керованої Тимошенко партії "Батьківщина" перейшла в опозицію, і Кучма позбавився більшості в Раді, яка до цього була цілком "ручна". Ще наприкінці грудня щодо самої Тимошенко була порушена кримінальна справа, причому обвинувачення висунула не українська, а російська прокуратура. Як і нинішній арешт, це відбулося відразу після зустрічі двох президентів - цього разу в Москві. Головна військова прокуратура РФ звинуватила українського віце-прем'єра в співучасті в розкраданні 450 млн. доларів з рахунків російського Міністерства оборони в результаті фінансових махінацій, у яких була задіяна очолювана Тимошенко в 1995 - 1997 роках корпорація "Єдині енергетичні системи України". Основним обвинувачуваним у справі проходить начальник Головного керування військового бюджету і фінансування Міністерства оборони РФ генерал-полковник Олєйнік, а Тимошенко фігурує в якості його головної співучасниці.

Незабаром, на початку січня, кримінальну справу проти Тимошенко порушила й українська прокуратура, звинувативши її в контрабанді - простіше говорячи, крадіжці - російського газу і ряді інших посадових злочинів, зроблених у той період, коли вона керувала ЄЕС України. Окрема стаття обвинувачення - дача хабара на суму щонайменше 69 млн. доларів колишньому українському прем'єру (і колишньому патронові Тимошенко, що вивів її у великий бізнес і велику політику), нині американському в’язню Павлові Лазаренку. За цими звинуваченнями Юлія Тимошенко і була арештована 13 лютого.

Протягом кількох місяців Тимошенко перетворилася з впливового віце-прем'єра в найлютішого ворога влади. Утім, це не перша метаморфоза на стрімкому кар'єрному шляху цієї неабиякої, молодої (їй усього лише 40 років) жінки. Протягом недовгої своєї кар'єри вона пережила кілька перетворень - з опозиціонера в людину влади і назад, з олігарха в борця з олігархією, із проросійськи орієнтованого політика в прозахідного, і т.д.

Найістотніше інше: на посаді віце-прем'єра по ПЕК Тимошенко вступила в конфлікт із справжніми господарями України - групою близьких до Кучми підприємців, які давно приватизували не тільки національні ресурси, але і ЗМІ й інститути влади і, як говорять, вертять безвладним президентом, як хочуть. Перешкодивши вже наміченій приватизації ПЕК, його розділу між сьома регіональними компаніями, вона позбавила цих могутніх олігархів надприбутків. Вона не захотіла почути "натяку", коли були арештовані її чоловік і найближчий друг, також колеґа по управлінню українськими енергосистемами Валерій Фалькович. І поплатилася за це. Утім, сама Тимошенко була готова до такого повороту подій. У численних інтерв'ю, що їх вона давала після своєї відставки, вона не раз говорила, що завжди носить із собою валізку, в якій лежать спортивний костюм, кросовки, зубна паста і щітка.

Кучма в атаці

Заарештувавши Тимошенко, Кучма нейтралізував одну із найперспективніших фігур опозиції і до того ж її основного скарбника. Стявши голову фронді, президент відразу оприлюднив заяву, підписана крім нього прем'єром і головою Верховної Ради, в якій констатується: "Проти нашої держави розгорнута безпрецедентна політична кампанія з всіма ознаками психологічної війни". Про опонентів влади в цій відозві говориться як про політиків, "для яких не існує нічого, крім власних інтересів і амбіцій".

Найцікавіше у цій заяві, однак, не пафосно-істеричний текст, а те, що під ним стоїть підпис прем'єра Ющенко, якому явно "викрутили руки", щоб він приєднався до патетичної відозви. Віктор Ющенко, молодий і освічений політик, - один з тих деяких людей у владі, хто не помічений у корупції і, отже, не пов'язаний з мафіозними кланами, які керують країною. Свого часу призначення Ющенко було великим компромісом з боку президента Кучми. Ходять слухи, що він пішов на нього під тиском тодішнього віце-президента США Ела Гора. Саме Ющенко привів в уряд Тимошенко і щосили намагався зберегти її в складі кабінету.

Протистояння між Ющенком і Кучмою з ключових економічних питань зберігалося до самого останнього часу. У Ющенко стійка репутація прозахідного політика, яка базується на його поглядах і навіть родинному стані: він одружений на американці українського походження. Не секрет, що в московському Кремлі його не люблять, а у вашингтонському Білому домі, навпаки, пов'язують з ним великі надії. Не секрет, що, відмовивши від підтримки Кучми, Захід тепер ставить на Ющенка. І партія Ющенко "Реформи і порядок" - сьогодні в опозиції до влади, її активісти мітингують на Хрещатику, вимагаючи відставки Кучми, а представники ввійшли до складу Форуму національного порятунку.

І однак, незважаючи на підпис Ющенко, що стоїть під відозвою влади, важко припустити, що він піде з Кучмою до кінця. Тимчасовість їхнього політичного союзу цілком очевидна.

Очевидно і те, наскільки тимчасова сама нинішня перемога Кучми - не перемога навіть, а так невелика тактична перевага, як говорять шахісти. Влада не перемогла, опозиція не здалася, головні битви перед. Тій самій Тимошенко перебування у в'язниці лише додасть популярності. Сама Тимошенко, завзято йдучи на конфлікт із владою, міркувала, здається, саме так. Інакше вона давно, після першого ж "дзвоника", залишила б межі України, як колись в аналогічних обставинах вчинив її колишній патрон Павло Лазаренко.

Деякі скептично налаштовані спостерігачі називають українську опозицію оперетковою, наводячи в підтвердження цієї характеристики її надзвичайну політичну строкатість. Однак не менш оперетковою сьогодні виглядає сама українська влада. Її престиж усередині країни катастрофічно низький. Опозиція продовжує "порціями" викидати у світло стенограми "прослуховувань" із президентського кабінету, у яких Кучма і його наближені з'являються те в огидному, то в сміховинному вигляді. Президент позбавився підтримки Верховної Ради і вже, виходячи з усього, не розраховує знайти з нею спільну мову. "Верховна Рада сьогодні є центром не стабільності, а руйнування", - заявив він днями, даючи зрозуміти, що всі мости спалені і тепер взаємини двох галузей влади будуть розвиватися винятково за принципом "хто кого".

Логіка президента, що навіюється співвітчизникам: якщо ви за сильну Україну, те маєте бути з Кучмою, якщо за слабку, залежну - те з його супротивниками. "Давайте ж з'ясуємо, куди ми рухаємося, де та наша національна ідея, навколо якої можна згуртуватися", - риторично закликає Кучма, немов не зауважуючи, що його слова заглушає шум маніфестацій на Хрещатику. І сам же відповідає на власні питання: "Національна ідея в нас має бути - сильна Україна, могутня дієздатна держава, тому що слабких світ не любить і не рахується з ними". Резюмує Леонід Данилович і зовсім по-ленінському: "Давайте відмовимося від ігор - і за роботу".

Остання надія Кучми - підтримка Росії. Заради неї щодалі слабший київський режим може піти на нові поступки - наприклад, на те, щоб розплатитися за борги і за газ коштовними підприємствами, начебто Харцизького трубного заводу, контрольний пакет акцій якого вже "призначений" для "Газпрому". Але чи варто Москві робити ставку на слабкого Кучму, підтримувати його в протистоянні з опозицією й сподіватися на те, що домовленості з Кучмою будуть дотримуватися тими, хто прийде йому на зміну?

Агонія нинішньої влади може, звичайно, затягтися і не до травня, як вважає один з головних опозиціонерів Олександр Мороз, а довше. Однак вдихнути в цю владу нове життя навряд чи удасться.

----------------- 

Статті, розташовувані в рубриці "Світ про нас", передруковуються з інших джерел без купюр і змін. Кореспондент.net не завжди поділяє точку зору автора даних публікацій.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах