Головна
 

Труп без голови або безголовий президент

28 лютого 2001, 16:58
0
14

"Колишній директор заводу Леонід Кучма править Україною залізним кулаком у союзі з п’ятьма олігархами. Проте вбивство опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе розбурхало країну", - так починає свою статтю про український скандал, побачений на власні очі, швейцарський газетяр Бернгард Оденаль...

"Сьогодні буде капустняк, - так, дещо банально починається стаття "Weltwoche" - . Світлана Гребець у снігову порошу бреде Хрещатиком, головною вулицею Києва, з великою жовтою каструлею, з якої парує страва. Навколо наметового містечка на тротуарі хлопці мовчки чекають своєї черги попоїсти. Вчора теж був капустняк, завтра знову буде капустняк. Це дешево та й готувати легко. 21-річній студентці доводиться заощаджувати харчі. Вже два місяці з того капустняку день у день живуть люди, які протестують у центрі Києва проти українського президента Леоніда Кучми. У грудні вони поставили перший намет, нині обтягнута нейлоновою вервечкою “зона, вільна від Кучми” – це сорок з гаком полотняних і пластикових “помешкань”. Кількість наметів ще виросте – і вони стоятимуть, доки президент не піде у відставку. Протести почались у листопаді, після того, як були оприлюднені плівки, що говорили про зв’язок президента з вбивством молодого газетяра. Нині справа набрала нових обертів: йдеться про катастрофічний стан країни і в тому числі про відповідальність за це Кучми. В Києві ще можна якось звести кінці з кінцями, каже Гребець, «а от у провінції кругом злидні». Батьки її мешкають у Полтаві, на сході України. Обидва кандидати технічних наук, але на двох отримують 125 франків (трохи більше 400 гривень). Батькові доводиться  підробляти у кондитерській. Електрику у Полтаві вмикають на кілька годин на добу, гаряча вода зникає, принаймні, раз на тиждень.

Немає телебачення, навіть електрики

В інших регіонах ситуація не краща. У Львові на заході України на минулому тижні в черговий раз погасли екрани телевізорів. Телебачення не заплатило за електроенергію і тому було відключене. Навіть у Києві, де є електрика і газ, під вокзалами і церквами сидять купи жебраків, велика кількість жінок, які торгують дитячим одягом і горілкою, говорить про те, що у державі Кучми щось негаразд. Більшість ЗМІ як води в рот набрали. Телевізійні канали і великі газети або в руках держави, або належать друзям президента. Критика на його адресу не користується попитом. Якщо демонстрантів і зображають, то хіба що у негативному світлі. Кучма сам не бачить в Україні “цивілізованої опозиції”. Найповнішу інформацію пропонує у цьому інформаційному вакуумі російські компанії або Інтернет-видання, що з’являються на тлі офіційних.«Ми щойно сюди в’їхали», Олена Притула вибачається за нелад у своєму помешканні. Світла на сходах немає. У передпокої стукають молотками будівельники. «З нашого старого бюра нам довелося піти, бо орендодавець злякався міліції». Тепер випадає задовольнятися маленької комірчиною, щоб випускати найвідоміше Інтернет-видання України. “Українська правда ” працює в Інтернеті вже десять місяців і має, зрештою, п’ять тисяч читачів. Притула пишається тим, що «жоден український веб-сайт немає такої кількості відвідувачів». Щоправда, причина цього менш приємна, адже тривала криза політичної системи України почалася з вбивства головного редактора “Правди” Георгія Гонгадзе. Сьогодні, за три місяці від моменту виявлення трупа Гонгадзе, вже не здається, що пік політичної агонії минув. Усупереч сподіванням демонстранти з Хрещатика не пішли. Ясно чому: ще неможливо визначити, прямує країна до диктатури або до демократії. Так само неясно, звідки тягнуться ниті інтриг, які плетуться навколо Кучми. Хтось написав сценарій, вважає письменник Андрій Курков, «і кінець трагедії вже відомий. От тільки ми його ще не знаємо”.

Колишній директор заводу Леонід Кучма править Україною залізним кулаком у союзі з п’ятьма олігархами, що їх він зробив міністрами й радниками. Найсильніша опозиційна сила – це комуністи, проте у партії немає майбутнього: її виборці це здебільша пенсіонери. Єдиний лідер опозиції з нальотом популярності й харизми – це соціаліст Олександр Мороз, він теж з’являється серед демонстрантів на Хрещатику. Прем’єр Віктор Ющенко, безпартійний банкір, зміг зарекомендувати себе енергійним реформатором, і більшості українців могло імпонувати перебування його у президентському палаці. Проте досі він не наважувався, вийти з тіні Кучми.Справжні можновладці ховаються на задньому плані: Віктор Медведчук або Олександр Волков майже невідомі за межами України. Вони входять у коло тих п’яти олігархів, які ділять країну. Їм належать Металургійні заводи, шахти, електростанції і газові концерни, телевізійні канали, газети, пивоварні, футбольні клуби – і одна партія. У парламенті вони чинять опір усім реформам, які можуть забезпечити справжню ринкову економіку. За десять років від здобуття Україною незалежності вони поснували країну густим павутинням влади, в яке потрапили директори колгоспів, голови банків, політики. Той, хто підтримує систему, живе як сир у маслі. У неділю Хрещатиком розгулюють дружини місцевих нуворишів у норкових шубах. Число шикарних “Мерседесів” у Києві більше за те, що ним може похвалитися Тірана. Коли Олена Притула і Георгій Гонгадзе у квітні 2000 заснували “Українську правду”, вони переступили межі кола влади. Швидкий вихід Гонгадзе і його полемічні виступи зробили його однією з блискучих фігур на сцені ЗМІ. Аналітика не була його сильною стороною. В Україні він був чимось на кшталт американського  жовтого газетяра Мета Дроджа, поширював в Інтернеті чутки, зачіпав президента й олігархів, брав їх на кпини як ідіотів і п’яниць. А тоді 16 вересня безвісти зник.

На початку листопада у лісі під Києвом знайшли тіло без голови. Приблизно в той самий час були оприлюднені плівки з розмовами Кучми з головою своєю охорони, в яких український президент проклинав Гонгадзе і прагнув “передати” його чеченцям. Опозиція зробила з цього висновок, що президент наказав усунути “незручного” журналіста. Кучма заперечував, проте визнав, що плівки, ймовірно, справжні. Зробив їх його охоронець, а оприлюднив Олександр Мороз. Кучма говорить, що він узагалі не знав Інтернет-журналіста. Проте є свідки, які виводять те, як президент на початку 2000 року звертається на прес-конференції до Гонгадзе і питає його, як його звуть. Охоронець президента ховається в Західній Європі.

«Георгій Гонгадзе був одним із нас. Якщо ми нині не захистимо себе, хто буде наступним?» Володимир Чемерис – ініціатор акції «Україна без Кучми» - показує, де прилаштувати свої намети демонстрантам із провінції. Новоприбульці прийшли пішки з півночі України і нині отаборилися перед станцією метро. На одному наметі вони прикріпили табличку: «Власність депутата Віталія Шевченка» Властиво, Протестувати заборонено, проте власність народних обранців міліція не має права чіпати.

Перед палатками ходять охоронці, молоді хлопці у шкіряних куртках. Червоно-чорні пов’язки зі свастикою говорять про те, що належать вони до Української Національної Самооборони. 19-річний Дмитро Васін за кілька днів приїхав зі Львова, «щоб урятувати свою землю». Ні, він не фашист, а «націонал-соціаліст», а свастика – властиво старий слов’янський символ, «що його нам повернули німці». У наметовому містечку є різні ідеї, каже Чемерис, від лівих до правих: усі мають діяти разом, аби скинути президента.

Звичайно, опозиції ще далеко до єдності. Країні з п'ятдесятьма мільйонами мешканців доводиться забезпечувати розкіш ста з гаком партій. Як багато їх є, ніхто не скаже, позаяк стан опозиції хисткий. Так народна партія “Рух”, яка за кілька років була серйозною силою, нині розколота на три частини. Більшість партій постають інфраструктурами одного політика. Це партії з химерними назвами і порожнім змістом: Партія національно-економічного Відродження, “Вперед, Україна”, “Реформи і порядок”, “Регіональне відродження”, Трудова Україна, годі й говорити.  Постійно утворюються нові коаліції, всі рухи перейменовуються, засновуються нові. У такому хаосі президент почувається як риба у воді: Він поділяє і владарює. Майже кожна партія – за винятком комуністів – змогла у минулі роки проштовхнути у вищі ешелони влади свого міністра, а відтак стала частиною системи. Нинішній опозиціонер Мороз був першим прем’єр-міністром у добу Кучми. Відома реформаторка Юлія Тимошенко до свого звільнення у січні обіймала посаду міністра енергетики. Всі і вся були частинами однієї системи, яка поставила Україну на третє місце у списку найкорумпованіших держав. На цьому тлі існуванню опозиції можна тільки дивуватися.

Відчайдушність, з якою опозиція бореться з владою, зіштовхується з недовірою населення. Досі останній марш протесту зібрав до Києва щонайбільше десять тисяч чоловік. «Найбільший наш ворог – це апатія», каже Мирослава Гонгадзе, вдова Георгія. «Людей б’ють, ніхто і пальцем не поворухне». Той, хто виступить проти, ризикує втратити роботу, його можуть вигнати з інституту, він може навіть згинути. Гонгадзе був не першою жертвою на полі політичних сутичок. Навіть університети зачепила дух революції. Хто гарно вчиться, хоче виїхати за кордон, каже лектор-британець, інші мріють, що їм куплять диплом і вони стануть гвинтиками системи”.Демонстранти? «Всі навіжені», мовить таксист. «Хочуть знищити наший споконвічний лад», мовить продавець на Хрещатику. При цьому початок лютого був для опозиції не такий вже поганий. Кучма захитався, оптимісти вже завбачали його відставку. Отут верткий президент згадав про свого старого знайомого. На заводі він зустрів Володимира Путіна, підписав російським президентом економічну угоду і про все домовився. Все зрозуміло: Старший брат Росія простягнула свою руку, прагнучи допомогти ображеному президентові. За день після того, як арештували Тимошенко, Кучма звернувся з відкритим листом до народу, застерігаючи його від «анархії і беззаконності». Те, що листа підписав премьєр Ющенко, стало для опозиції повною несподіванкою.

Рука олігархів

У сценарії, певно, перегорнули нову сторінку. Олігархи хотіли б, щоб президент керував країною і далі, принаймні, ще якийсь час. Відтоді Кучма став поступливіший, пообіцяв ЗМІ свободу і погодився, що тіло без голови на 99,6 процентів належить Гонгадзе. Для Мирослави Гонгадзе це важливий крок, але його не доста: «Я хочу знати, коли і чому загинув Георгій  - і я хотіла б його нарешті поховати». З одного боку, опозиція не вірить у те, що президент направду наказав вбити журналіста, з іншого, вона гадає, що хтось в оточенні Кучми взяв через край. Наступний марш протесту у Києві 25 лютого має закінчитися народним трибуналом, на якому засудять українського президента. «Цього разу нас буде багато», сподівається Чемерис. У ряді акцій “Україна без Кучми” стоїть і заснування “Форуму Національного Порятунку”, в якому зібрались опозиційні політики й інтелектуали, аби виробити стратегію задля усунення Кучми. Це питання не одного дня чи кількох тижнів, може навіть не одного місяця. Реалісти серед опозиціонерів знають це точно. Але можновладці злякалися, вірить Володимир Чемерис – і сподівається, що відставка Кучми потягне за собою розвал усієї системи: Олігархам потрібні авторитарні умови, «усунувши режим, ми зруйнуємо базу».

/переклад з німецької Ігоря Андрущенка/

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах