Головна
 

Російські варяги для України

22 березня 2001, 09:56
0
5

"Сучасне українське суспільство не здатне генерувати повноцінну еліту", вважають автори статті в російській "Незалежній газеті" Андрій Окара й Олег Яковенко. "Відсутність у нинішній українській політичній еліті харизматичного лідера можна подолати шляхом рееміграції зі східної української діаспори "розкрученої", політично значимої в самій Росії фігури".

Історія  України, простежується вірогідно по літописних джерелах, починається з відомої максими в 'Повісті минулих літ' за 862 рік: 'Земля наша велика й багата, а ладу в ній немає. Так пойдете в нас княжити і володети'. З її виявляється, що в давньоруських племен на той момент був відсутній явний військово-політичний лідер, але було величезне бажання зберегти єдність держави, територіальну і структурну.

За останнє десятиліття думки про відсутність дієздатної національної еліти, про деградацію вертикального державотворчого начала, про втрату владою вірних духовних мотивацій свого панування і про її повний параліч стали 'загальним місцем' в українській суспільній свідомості. На ці теми вже між собою не говорять, та й навіщо, коли все вже або давно сказано, або зрозуміло без слів. Нинішня політична криза лише гранично, іноді аж до гротеску, загострила українську архетипічну ситуацію 'без еліти'. Навіть явний фаворит подій, прем'єр-міністр Віктор Ющенко, зробив кілька вбивчих для свого образу і політичної репутації ходів і заяв.

Україні лідера як політичного типу бракує у принципі - його немає в опозиції, але і 'партія влади' згуртована лише на тій підставі, що їй 'є що втрачати'. Можливо, вся річ у 'людському чиннику': в українському суспільстві взагалі небагато людей, готових брати в критичних ситуаціях відповідальність на себе (недарма з такою ностальгією тепер згадують про здатних до структуротворчої роботи радника президента Олександра Разумкова, який помер півтора роки тому, і трохи раніше застреленого Вадима Гетьмана, голову Національного банку).

Основні проблеми сучасної України - забезпечення справжнього, а не формального суверенітету, державне будівництво, реанімація економіки. Національна ж еліта виявила свою повну нездатність до системної самоорганізації і вирішення певних проблем. Крім того, вона змушена постійно виживати, лавірувати між крайностями, іти на компроміс. Якщо спробувати одним словом визначити світовідчуття сьогоднішньої еліти, то це буде хронічна невизначеність. Саму ж 'падаючу' українську державу доцільно визначити як форму тимчасового консенсусу інтересів провідних кланово-олігархічних структур у їхній боротьбі за перерозподіл власності, наділеній деякими вторинними легітимізуючими ознаками і державними атрибутами.

Описана у 'Повісті минулих літ' системна криза закінчилася, як відомо, призванням варязьких князів - людей із зовсім іншим політичним досвідом і типом мислення. Це дозволило структуризувати складну ситуацію і створити регулярну державу.

Що ж відбудеться на Україні за 1139 років?

Відсутність у нинішній українській політичній еліті харизматичного лідера можна подолати шляхом рееміграції зі східної української діаспори 'розкрученої', політично значимої в самій Росії фігури. Таке явище цілком нормальне для центрально- і східноєвропейських країн - щось подібне уже відбулося в Литві (президент Адамкус - колишній громадянин США) і Латвії (президент Віке-Фрайберге - колишня громадянка Канади), про можливість повторення рееміграційного президентського сценарію починали говорити і стосовно до Чехії (за кандидатку ставили Мадлен Олбрайт).

Йдеться аж ніяк не про 'засланні' на Україну російського 'агента впливу', який би лобіював інтереси олігархів з Росії. Просто російські масштаби буття, наявність позитивного політико-психологічного досвіду наддержави, уся російська дійсність привчають людину до трохи іншого типу поведінки, виховують у ній інший тип мислення, вкрай необхідний Україні.

Такий потенційний кандидат, безсумнівно, повинний бути українцем з кореня, вільно володіти українською літературною мовою, непогано орієнтуватися в національній культурі, громадському житті і поточному політичному процесі, його минуле не може бути обтяжено українофобськими витівками чи заявами. На самій Україні ці фігури не повинні сприйматися як 'чужинці'; та й не 'чужинці' вони зовсім - вони ніби відряджені в Росію, нехай відрядження - завдовжки в півжиття.

Прізвища, які першими приходять на пам'ять, - Леонід Рокецький, Михайло Прусак, Зіновій Пак, Валентина Матвієнко, Євген Савченко. Деякі, як Георгій Полтавченко чи Микола Бордюжа, народилися за межами України, у родинах військових, що теж дуже типово.

Проти реалізації подібного сценарію два чинники.

По-перше, Конституція України, стаття 103 якої передбачає, що 'президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, що має право голосу, який проживає в Україні впродовж десяти останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою'.

Безсумнівно, норма про десятилітній ценз осілості для кандидата в президенти дискримінаційна й істотно обмежує варіанти українського політичного майбутнього. Ліквідувати таку перешкоду можна лише шляхом коректування Конституції, що регулюється в розділі XIII (статті 154 і 155). (Так, законопроект про внесення змін в Основний закон повинний бути поданий на розгляд Верховної Ради президентом або депутатами - однієї третьої від конституційного складу (150 з 450 депутатів). Потім необхідно його схвалення простою більшістю Верховної Рада (226 депутатів) і затвердження на наступній сесії конституційною більшістю в дві третини (300 депутатів).

По-друге, проти працюють визначені стереотипи мислення української еліти, її корпоративна самодостатність. Ще в часи СРСР це чітко виявлялося на прикладі різноманітних творчих союзів, у яких росіяни активно блокувалися з вихідцями з інших союзних республік, а українські письменники, поети, композитори, художники, театральні діячі стояли начебто особняком. Тоді, зрозуміло, не йшлося про політичне протиставлення себе 'старшому брату', але загальна чимала кількість членів всіх українських союзів створювала відчуття власної значимості і притупляло інтерес до сусідів - при радянській владі творці української культури не відчували потреби в психологічній підтримці з боку Москви; не відчувають вони її і зараз.

Що стосується політики, то людині з України було набагато простіше зробити кар'єру в Москві (особливо в післясталінський період, коли розклад у Кремлі визначали вихідці з Півдня Росії і зі Східної України - від Хрущова і до Горбачова), аніж москвичу - у Києві (якщо він, звичайно, не був чиїмсь призначенцем). Приміром, у кавказьких республіках співвітчизників, які зробили кар'єру в 'самій Москві', вважають майже пророками, а на Україні найчастіше навпаки - 'зрадниками'.

Звичайно ж, посада президента України - далеко не єдина, на якій російські українці могли б послужити історичній батьківщині. Питання в іншому - чи є в українського народу воля до того, щоб довірити власне історичне і політичне майбутнє 'новим варягам' - своїм одноплемінникам з Росії?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах