Головна
 

Київ: націоналістична лихоманка загрожує Європі

28 березня 2001, 09:06
0
2

"Здається, що в Києві навіть пам'ятники встановлюють лише для того, щоб розколоти навпіл величезну українську націю. Націю, приречену своїм географічним положенням на холодну війну, яка спалахнула знову незважаючи на те, що доба комунізму давно минула", пише в матеріалі з Києва журналіст італійського видання "Corriere Della Sera" Лернер Гаг.

Напроти монастиря святого Михайла, відновленого точно в тому вигляді, який він мав до 1933 року, коли іконоборець Сталін наказав зрівняти його з землею, красуються слов'янські апостоли Кирило, Мефодій і Андрій. Вони знову свідчать про богоносний дух святої матінки Русі, останнього бастіону, яке протистоїть "прогнилому і хворому Заходу". А на університетській площі, навпаки, не в'януть квіти біля пам'ятника Тарасові Шевченку - поету, який став трагічним символом українського націоналізму й автору рядків: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте / І вражою, злою кров'ю землю окропіте".

У нинішній день народження поета (як і щороку, починаючи з проголошення незалежності 1991 року) президент Леонід Кучма поклав вінок до підніжжя пам'ятника патріоту, який називав творців Російської імперії Петра I і Катерину II катами і людожерами. Втім, цей вінок був моментально знищений розлютованими демонстрантами, які звинувачують президента в співучасті в убивстві журналіста Георгія Гонгадзе і ще більше - у слухняності новому царю Володимирові Путіну. Закінчилося все це спробою штурму президентського палацу. Втім, усе ще може статися. І не в останню чергу через візит на Україну папи римського, наміченого на червень, незважаючи на опір Московського патріархату.

Якщо Іван Павло II справді вирішить не обмежуватися візитом у католицьку Галичину і відвідає колиску православ'я Київ, це не тільки відчутно утруднить екуменічний діалог, але і стане бажаним подарунком для націоналістів, які заявляють, буцімто "Україна не колонія, і Київ обійдеться у визначенні свого майбутнього без Москви".

Принцип цей легше проголосити, чим здійснити, особливо якщо вірні дані про те, що лише 20% української промислової продукції виробляється незалежно від великого сусіда. Якщо подивитися на маніфестантів від опозиції, які оточують будинок парламенту, можна побачити всі грані націоналізму, який протягом ХХ століття був змушений звістки боротьбу на самих різних фронтах - з більшовиками і білими генералами, з німцями і поляками, з оголошеними причиною всіх лих євреями.

От, наприклад, правозахисники, які стоять поруч із прихильниками нафтового магната і колишнього віце-прем'єра Юлії Тимошенко, арештованої за наказом Кучми. Разом з ними коштують соціалісти. Відразу розмахують червоно-чорними прапорами (спадщина тієї пори, коли націоналізм тісно сусідив з фашизмом) бойовики напіввійськової організації "Армія звільнення України". Імена Симона Петлюри і Степана Бандери і сьогодні здатні запалити серця українців.

Петлюра, скориставшись післяреволюційним хаосом, проголосив незалежну республіку, яка проіснувала дуже недовго - з 1918 по 1920 рік. За свідченням Булгакова, багато хто в ті роки вважав, що більшовики несуть на Україну два лиха - комісарів і євреїв. Сьогодні можна почути різні думки про те, при кому було більше погромів - при Денікіні чи при Петлюрі. Факт лишається фактом: "жиди" знищувалися десятками тисяч.

Що ж стосується Бандери, то його бійці боролися з комуністичними окупантами до 1953 року. Але вони заплямували себе антисемітськими акціями, які проводили разом з нацистами. Настільки несхожі один на одного, обидва цих героя українського націоналізму були вбиті найманцями більшовиків за кордоном. Але і сьогодні вони розколюють пам'ять народу навпіл.

Одним із символів українського самовизначення сьогодні можна назвати хитруваті очі і білу бороду старого патріарха Філарета. От уже 35 років він керує Українською православною церквою. Спочатку він підкорявся Кремлю, проте 1991 року пішов слідом за колишніми комуністами, які проголосили незалежну й автономну республіку. Зрозуміло, що Філарет, як голова однієї з автокефальних церков, визнаних Константинопольським патріархатом, не може не тішитися з можливості зустрітися з папою в Києві.

 Хоча, як він сам говорить, Алексій II і Путін зроблять усе, щоб завадити цьому. Але і його екуменічну позицію не можна назвати занадто послідовної: "Ми, християни, повинні об'єднати сили проти упадка європейської й американської цивілізацій. Я говорив про це з представником французького Національного фронту. Він говорить, що мусульманські іммігранти дуже активізувались останнім часом і навіть збираються побудувати в Римі мечеть, вищу за собор святого Петра в Римі. Україна хоче незалежно від Москви ввійти в християнську Європу".

Зовсім по-іншому звучать слова одного із найавторитетніших лідерів опозиції Сергія Головатого, який, будучи міністром юстиції ще в уряді Кравчука, скасував тоді страту. Зустріч папи римського з Кучмою він вважає неможливої по моральних причинах, але при цьому натякає на можливість переносу візиту папи. Він ратує за просування України по європейському шляху. А якщо з ним заговорити про економічну залежність його країни від Росії, він починає сердитися: "Справді, щоб зберегти владу у своїх руках, Кучма разом із православною церквою продають Україну Путіну".

За його словами, це підтверджується останніми обопільними умовами про ракетне й енергетичне співробітництво: "Тепер ми підсіли, як наркомани, на російську нафту". "Водночас, - говорить Головатий, - ще п'ять років тому думка про економічну самостійність з використанням західних інвестицій була цілком реалістична".

Але це п'ять років тому. А зараз? Більшість незалежних експертів вважають, що рано чи пізно дві екс-радянських республіки неминуче об'єднаються. Непривітно дивляться на світ пам'ятники з площ Києва. От погруддя Голди Меїр, яка народилася тут у 1898 році. А недалеко від неї - остання статуя Леніна.На західному березі Дніпра зднімається статуя князя Володимира. Однак тисячоріччя водохрещення Русі святкувалося в Москві, а не на пагорбі, де князь колись схилив коліна перед посланниками Візантії.

Теплі київські ночі, які прийшли нарешті разом з весняною відлигою, відвернули городян від нерадісних дум. Усюди видні п'яниці з пляшками в руках, йдуть кудись дівчини в зухвалих міні-спідницях і в туфлях на каблуках-шпильках. Злидні тепер навіть не намагаються сховатися. Багато хто торгують тим деяким, що в них ще залишилося. Таке враження, що таємнича енергія цього народу дозволяє йому упокоритися з майбутнім, настільки ж неясним, як і минуле.

Єдиними стабільними організаціями, які можуть служити притулком нещасливому, нездатному емігрувати народу, залишаються церква й армія, пояснює мені соціолог-релігіовед Віктор Єленський . Але і ці структури вражені етнічним розколом і болісними пошуками загубленої самоідентифікації. Крім того, усім очевидна спадкоємний зв'язок нинішніх ієрархів зі стражданнями, що випали на частку народу. Так, для одне православ'я московського підпорядкування залишається символом радянської влади. Інші бачать у ватиканських впливах спробу чергової колонізації, чи ще гірше, довгу руку Варшави. Ніхто не вірить у те, що візит папи допоможе залікувати ще свіжі рани. Скоріше, усі чекають цієї події як гарного приводу для пересудів у ЗМІ.

Усе це дозволяє сказати, що Україна, ця вічна прикордонна територія між двома протиборчими світами, залишаючись за рівнем життя закинутою периферією, знову починає загрожувати Європі своїми невирішеними протиріччями. Як і в часи Достоєвського і Шевченка, південні слов'яни ще не знають ні того, до якого берега приб'є їхня доля, ні якої долі бажати.

Перш ніж виїхати з Києва у Львів, я відвідав один з найбільш закинутих пам'ятників: гігантську могилу Бабиного Яру, де 29 вересня 1941 року нацисти при сприянні тисяч українських поліцейських розстріляли нечувану в історії кількість людей. Газові камери тоді ще не були винайдені. Тільки за перші тижні тієї страшної осені 34 тисячі євреїв були кинуті в гігантську яму, по краях якої були розставлені кулеметники. По ночах земля рухалася, ніби жива - це ворушилися поранені, які намагалися вилізти з-під сотень трупів. Зрештою, число розстріляних досягло 100 тисяч чоловік, і в 50-і роки тут довелося проводити спеціальні роботи: занадто жирна земля не могла увібрати дощову воду, що розтікалася довкола. Ні квітки, ні почесної варти - нічого схожого на честь, з якою  в Італії вшановують 335 жертв Адреатинських ровів. Лише байдужа до всього групка людей, які вибрали підніжжя монумента місцем для свого пікніка.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах