Головна
 

Неконституційна країна з Кучмою і без Ющенком

25 квітня 2001, 08:52
0
3

Російська "Незалежна газета" публікує статтю відомого українського політолога Миколи Томенка, присвячену національним особливостям українського політичного режиму. "Останні події на Україні більш чітко прояснили специфіку політичного режиму в країні. Якщо раніш мало місце протистояння ідеологічного характеру між комуністами і тими, хто проти них, а конфліктні ситуації виникали ситуативно, то сьогодні в українській політичній еліті лінія конфлікту пролягла між олігархічною і неолігархічною її частиною".

Останнім часом політична система України складається з трьох важливих сегментів: олігархічного (фінансово-політичні угруповання, клани і т.д.), суспільно-політичного (системні партії, парламент як інституція, громадські організації) і адміністративного владного. Під час президентських виборів 1999 р. був досягнутий абсолютний консенсус в олігархічній складовій (після арешту Павла Лазаренка) і відносний консенсус між олігархічною і владної складовий навколо ідеї переобрання Леоніда Кучми на другий термін. Спроба суспільно-політичних структур якось протистояти цьому союзу виявилася марною. У країні відбулася подія, що не має нічого загального з реалізацією важливого механізму демократії, що називається виборами. Квітневий 2000 р. загальноукраїнський референдум - друга знакова подія у визначенні еволюції статусу реальних і формальних політичних акторів. Певне дистанціювання Леоніда Кучми від олігархічних структур і, відповідно, посилення ролі адміністративних і правоохоронних органів влади поміняли їх місцями по значимості впливу на прийняття рішень. Злагоджена робота всієї системи влади дала фантастичні результати. Референдум відбувся до офіційно призначеного терміну. Використовуючи процедуру попереднього голосування, 52,4% громадян країни підтримали президента. Після цього "нова" адміністративно-правоохоронна партія влади продовжує співробітничати з олігархічними структурами. Активна діяльність уряду Ющенка, загибель Гонгадзе і "касетний скандал" фактично розкололи адміністративний ресурс навпіл. Одна його частина і далі функціонувала разом з олігархічною складовою, інша почала працювати із суспільно-політичною.

На жаль, президент України щодалі частіше ставав союзником олігархічної, а не політичної складової режиму. Характерний приклад такого союзу президента з олігархічними структурами і протистояння їм прем'єр-міністра з місцевою виконавчою владою - історія приватизації Запорізького алюмінієвого комбінату. Прем'єр, відстоюючи місцеві інтереси, вважав за необхідне продати комбінат компанії, яка пропонувала 101 млн. дол., а олігархічні групи за підтримкою президента лобіювали інтереси компанії, яка пропонувала 69 млн. У результаті перемога президента разом з олігархами привела до того, що на Україні переміг своєрідний принцип національної політичної арифметики: виявилося, що 69 млн. дол. набагато більше, ніж 101 млн.

Фактично Україна сьогодні живе в країні з політичним режимом, не визначеним у нинішній Конституції. І уряд є головним заручником невідповідності реальної і конституційної систем керування.

Зараз важливо повернути уряду його конституційний статус. Кабмін повинний мати більше повноважень у кадровій політиці. Сьогодні прем'єр є тільки формальним радником у кадрових призначеннях. Остаточне рішення з цих питань приймає адміністрація президента і сам президент. І якщо на призначення членів уряду прем'єр хоч якось впливає, то до призначення голів обласних адміністрацій він практично непричетний. Хоча, відповідно до Конституції, це єдина з урядом система виконавчої влади. Верховна Рада тричі приймала закон "Про Кабінет міністрів", який регулює ці питання, але президент так його і не підписав. Я абсолютно впевнений, що, якщо навіть в уряд додати ще декількох Ющенко, однаково наступить критичний момент, коли вони нічого не зможуть зробити. Сьогодні можна мати правила гри на внутрішньому ринку, можна частково вивести з тіні економіку, витягти з кримінальної сфери енергетичний ринок. Але все буде упиратися в податкову адміністрацію, у голів обласних адміністрацій, які просто не хочуть працювати за правилами, розробленим урядом.

Дії уряду, встановлені ним єдині демократичні правила повинні бути підтримані всією системою виконавчої влади. Але системи, визначеної Конституцією, направду не існує. За самодостатні структури з невиправдано розширеними повноваженнями правлять Державна податкова адміністрація, Рад національної безпеки й оборони, адміністрація президента.

Ще одна проблема - каста недоторканних силових міністрів. Водночас ступінь дилетантизму в керівництві МВС, Служби безпеки України і Генеральної прокуратури, що його ми могли зауважити в останні півроку, просто лякає.

Це дуже складна проблема. Для її рішення потрібно порушувати питання про внесення змін у Конституцію, щоб форма узгодження кандидатур з парламентом, яка сьогодні існує у відношенні генпрокурора і прем'єр-міністра, поширювалася на голову СБУ, міністра внутрішніх справ і міністра оборони. Варто також установити звітність силовиків перед парламентом. Занадто уже відповідальна роль цих структур у забезпеченні законності і безпеки життя людей.

Останнім часом у зв'язку з відомими скандальними подіями, коли українські правоохоронні органи довели, що вони не можуть чи не хочуть виконувати свої професійні обов'язки, суспільство, яке і раніше не довіряло влади, продемонструвало готовність впливати на ситуацію. Таким чином, нинішнє політичне протистояння в країні набуло характеру політичної кризи, що при певних обставинах може перерости в суспільно-політичну кризу.

Уряд: між суспільством і олігархами

Одержавши на першому етапі широку підтримку своїх дій (соціологічні опитування показали, що від 42 до 46% українців підтримували рух "Україна без Кучми"), опозиція допустила кілька тактичних і стратегічних помилок.

Перша помилка опозиції: її лідери не змогли домовитися про те, що сьогодні висування власного кандидата в президенти не є тактично виправданим, з огляду на брак у опозиціонерів єдиної авторитетної в загальнонаціональному масштабі фігури. Це внесло певне протиріччя в середовище опозиції.

Друга проблема зв'язана з відмовою Юлії Тимошенко вести переговори з президентом тоді, коли більшість опозицій вважала, що такі переговори необхідні.

Третя проблема полягає в тому, що ідея проведення референдуму про недовіру президенту споконвічно приречений на невдачу, тому що в неї немає правової основи й опозиція не має реальної можливості успішно закінчити дану процедуру.

У зв'язку з цим діяльність опозиції, "касетний скандал" і справа Гонгадзе більше не є головною лінією протистояння влади і суспільства. Сьогодні політичний конфлікт у першу чергу пов'язаний з урядом.

У зв'язку з цим особливий інтерес представляє оцінка суспільством діяльності уряду за минулий рік. Прихильниками кабінету Ющенка вважають себе 35% громадян країни, 15% - його супротивниками, а 27% - байдужі до нього (інші не визначилися). Відповідно, серед киян - 52% прихильників, супротивників - 10%, байдужих - 29%. Ріст економіки в 2000 р. 31% українців назвали досягненням саме уряду Ющенка, 14% наполягали на тому, що основний внесок в успіх належить попереднім урядам, а 55% не змогли дати відповіді. Серед киян 45% вважають успіхи в економіці досягненням уряду Ющенка, а 11% - попередніх урядів.

Населення України, подібно до мешканців столиці, оцінюють авторитет особисто прем'єр-міністра вище за авторитет самого кабінету міністрів, а роботу Ющенка - вище за роботу очолюваної ним команди. Наприклад, прихильниками уряду назвали себе 52% киян, а самого Ющенка - 63%. Але в населення всієї країни ці показники в середньому на 10-12% менше, ніж серед жителів столиці. Діяльність Ющенка на чолі уряду позитивно оцінюють 43%. Негативно - удвічі менше, 22%. Жителі столиці відповідно 63% - позитивно і 15% - негативно.

Якщо розглянути питання з погляду позитивної чи негативної оцінок діяльності уряду прихильниками різних політичних сил, орієнтуючись на результати соціологічних опитувань, то можна стверджувати, що, ініціюючи вотум недовіри уряду і виступаючи за відставку Віктора Ющенка, лідери таких партій, як "ЯБЛУКО", СДПУ(о), "Трудова Україна", "Демократичний союз", не відображають настрою своїх рядових членів і прихильників своїх партій.

Не менш цікавим є регіональний зріз підтримки уряду. Підтримка уряду Ющенка найбільша на заході країни, де майже три чверті опитаних висловлюються за позитивну оцінку його діяльності Верховною Радою. Вона поступово зменшується в напрямку на схід і південь, де тільки кожен третій опитаний підтримує уряд. Але на сході і півдні зростає не частка супротивників уряду, а частка тих, хто не має певної думки - таких тут половина.

Як свідчать результати загальнонаціонального опитування, на Україні вперше за роки незалежності з'явився уряд, який має дуже високий рівень суспільної підтримки. Не менш важливим є те, що кількість тих, хто позитивно оцінює діяльність уряду, значно перевищує кількість тих, хто ставиться до нього негативно. Велика частина тих, хто не визначився, дає підстави говорити про недостатній інформованості громадян із приводу діяльності уряду взагалі і його конкретних соціально-економічних ініціатив і проектів.

В цілому можна стверджувати, що суспільна думка визначила своє ставлення до уряду як позитивне і вважає, що відповідне рішення має прийняти і Верховна Рада.

Якщо позиція суспільства зрозуміла, то олігархічні структури дуже своєрідно оцінили негативні сторони діяльності Віктора Ющенка. Після загальних фраз про падіння рівня добробуту людей за останній рік були названі реальні причини конфлікту з урядом Ющенка. Вони стосувалися слабкого кадрового представництва фінансово-політичних груп, неможливості їхнього впливу на прийняття економічних і бюджетних рішень, незалежної політичної позиції прем'єра в справі Гонгадзе і "касетному скандалі". І, саме головне, щодалі більший авторитет Віктора Ющенка в суспільстві й активні розмови про його участь у президентських виборах зробили комуністів і олігархів союзниками в боротьбі проти загального конкурента.

Україна з Леонідом Кучмою і новим "виборчим" прем'єр-міністром

На тлі істотної суспільної підтримки уряду депутатські групи і фракції, що є політичними репрезентантами основних фінансово-економічних груп на Україні, зібрали підписи депутатів за те, щоб незадовільно оцінити підсумки діяльності кабінету за рік і відправити його у відставку. Цю ідею підтримали також комуністи і прогресивні соціалісти. Виходячи з цього, можна говорити про збіг інтересів ідеологічно різних політичних сил, позиції яких дивним чином сходяться як в економічних, так і політичних питаннях.

У політичному плані комуністи не зацікавлені сьогодні в усуненні від влади Леоніда Кучми, оскільки їх абсолютно влаштовує статус офіційної, єдино легальної, за визначенням влади, опозиції в парламенті, які в змозі лобіювати всі свої економічні і кадрові питання напередодні парламентських виборів. Вони не готові до дострокових президентських виборів, оскільки не мають сильного кандидата і розуміють, що якби такі дострокові вибори відбулися, то швидше за все переміг би Віктор Ющенко, що абсолютно не вписується в їхню політичну стратегію.

Подібні позиції й в олігархічних партій. Вони не мають своїх сильних кандидатів у президенти, і співробітництво з Леонідом Кучмою, незважаючи на деяку напругу у відносинах з ним, їх влаштовує.

У геополітичному плані можна говорити про те, що і комуністи, і олігархи на сьогоднішній день - це люди, для яких євразійський вибір є природніший за європейський. У комуністів цей вибір пов'язаний з ідеологією, а в олігархів - з характером їхньої повсякденної діяльності. Їхні спроби працювати на європейському економічному ринку зазвичай закінчувалися невдало. Проти багатьох олігархів збудили кримінальні справи, і вони стали в принципі невиїзними на Захід. Тому їхній бізнес пов'язаний зі співробітництвом з російськими фінансово-політичними групами, бізнесменами з Азії чи бізнесом, пов'язаним з офшорними компаніями. До речі говорячи, весь цей "братерський" бізнес адаптувався до умов пострадянської тіньової економіки і корупції.

Цікавим, з погляду того, чого хочуть олігархічні фракції, є аналіз усіх виступів і обговорення в парламенті звіту уряду. Власне, економічної дискусії не відбулося. Була політична дискусія, де претензії до Ющенка зводилися до його кадрової політики. Супротивники прем'єра були незадоволені неможливістю впливати на лобіювання конкретних економічних, у тому числі регіональних, проектів. Їх не влаштовує те, що Ющенко досить самостійний політик, який може собі дозволити вислови, що не вписуються в "генеральну політичну лінію". Вимовлялися загальні популістські фрази, звучали абсурдні звинувачення, що, на жаль, минулому надруковані в деяких російських виданнях, - про те, що Ющенко, мовляв, несе відповідальність за зменшення населення країни чи за екологічне лихо в Закарпаття, - але серйозної економічної розмови не відбулося. Це ще раз потверджує, що проблема відставки українського уряду пов'язана з невдоволенням фінансово-політичних структур із приводу зменшення прибутковості їхнього бізнесу. Різні фінансові експерти говорять про те, що за час перебування Ющенка в посаді прем'єра прибутковість у тіньовій сфері зменшилася з 400 до 100%.

Разом з тим наближення парламентських виборів диктує необхідність існування такого уряду, у якому прем'єр-міністр був би людиною, яка займалася б виборами і цілком направила фінансовий і адміністративний ресурс на підтримку "правильних" партій, партій влади. Ці дві ключові причини послужили основою для прискорення відставки уряду.

Якщо описати можливі варіанти розвитку подій у нині популярних на Україні вираженнях, то можна сказати, що сценарій, який називається "Україна без Кучми", нереальний, принаймні, до закінчення парламентських виборів. Сьогодні йдеться про варіанти "Україна з Кучмою і Ющенко" чи "Україна з Кучмою і якимсь іншим прем'єр-міністром".

Залишається можливість того, що Україна до парламентських виборів буде з Кучмою і Ющенком, за умови, якщо президент, проаналізувавши всі плюси і мінуси, піде на переговори з прем'єром і з однієї з впливових політичних груп, що не була самим твердим опонентом Ющенком. Наприклад, з "Трудовою Україною". У результаті може бути досягнутий визначений компроміс з кадрових питань в уряді, і президент погодиться на те, щоб Ющенко залишився на посаді прем'єр-міністра.

Другий варіант пов'язаний з відставкою уряду. Президент, розуміючи, що на сьогоднішній день практично неможливо знайти кандидата на вакантну посаду, який би одержав підтримку щонайменше 226 депутатів парламенту і став легітимним прем'єром, піде по шляху дискредитації парламенту, який не може погодитися з жодною кандидатурою, і призначить виконуючого обов'язки прем'єр-міністра. Тоді країна справді одержить так званого "виборчого" прем'єра, головним завданням якого будуть не економічні реформи, а використання адміністративного ресурсу, державного бюджету, інформаційних можливостей для забезпечення "правильного" результату парламентських виборів 2002 р.

Думаю, що президент, якщо він погодиться на відставку уряду, діятиме радше таким шляхом, оскільки він не зацікавлений одержати сильного прем'єр-міністра, якого підтримали б більшість парламентаріїв і який займав би досить самостійну позицію під час парламентських виборів. Йому необхідний союзник, який би допоміг сконструювати парламент, що гарантує йому нормальний статус президента країни і не допустив би дострокових президентських виборів або процедури імпічменту до 2004 р. Останнім часом президент уже показав, що він найвпливовіша політична фігура, і дав згоду на тверду критику Ющенка в ЗМІ. Прикметно, що найбільш активну критичну позицію займає Перший національний канал, урядовий з погляду його фінансування і схеми управління. Цілком ясно, що він виконує вказівки президента і його команди. Президент, навіть якщо погодиться зрештою на те, щоб Ющенко і далі працював на чолі уряду, зацікавлений у тому, щоб за час цієї роботи прихильники Ющенко відмовилися від ідеї висування його як кандидата на президентських виборах.

Тому й у першому, і в другому варіанті - усунення Ющенка від влади чи компромісне рішення - буде продовжуватися дискредитація його особисто і його команди. Президент прекрасно розуміє, що президентські вибори (дострокові чи навіть 2004 р.) - це вибори, на яких Ющенко залишається найвпливовішою фігурою. Відповідно до опитувань суспільної думки, всі інші кандидати, у тому числі і нині діючий президент, - далеко за. Тому сьогоднішня дискусія про прем'єр-міністра - це дискусія про майбутнє голови держави.

Я переконаний, що російська схема обрання нового президента на Україні правильна лише у відношенні Віктора Ющенка. Не є аксіомою для української політики те, що кожен, хто займає посаду прем'єра напередодні президентських виборів, стає президентом. Справедливо інше: якщо Ющенко напередодні президентських виборів залишатиметься прем'єр-міністром, то він стане головою держави. Іншому ж кандидату на його місце президентство аж ніяк не гарантоване, тому будь-який новий керівник уряду - аж ніяк не "спадкоємець", а радше "тимчасовий прем'єр для виборчої кампанії". Цього, до речі, не розуміють багато кандидатів на цю посаду.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах