Головна
 

Гра на обопільну поразку

24 травня 2001, 08:44
0
10

"Сьогодні широко прийнято говорити про "південну дугу" нестабільності, що оперізує Росію на величезному просторі від України до Киргизії. Тривогу в багатьох аналітиків викликає українсько-закавказький сегмент цієї дуги", пише "Незалежна газета". На думку автора матеріалу Володимира Дигоева, тривога обумовлена не стільки самим фактом наявності там нестабільності, скільки прагненням новостворених держав перебороти її без чи участі на шкоду інтересам Росії.

"Сьогодні широко прийнято говорити про "південну дугу" нестабільності, яка оперізує Росію на величезному просторі від України до Киргизії. Тривогу в багатьох аналітиків викликає українсько-закавказький сегмент цієї дуги", пише "Незалежна газета". На думку автора матеріалу Володимира Дигоєва,  тривога обумовлена не стільки самим фактом наявності там нестабільності, скільки прагненням новостворених держав перебороти її без участі чи на шкоду інтересам Росії.

Одне з головних джерел подібних підозр - діяльність союзу ГУАМ, геополітична суть якого полягає, звичайно, у перших трьох буквах (не в образу Молдові буде сказане).

Споконвічно ГУАМ був декларований як інтеграційна структура для реалізації економічних і комунікаційних проектів у рамках ідеї зв'язати Європу, Кавказ і Азію транспортною магістраллю. Навіть у такому, здавалося б, необразливій якості ГУАМ насторожує Кремль. Підставою для неї могло б бути вже одне те, що виник деякий альянс, який межує з європейською Росією і неспокійним Північним Кавказом, а також контролює акваторію Чорного і Каспійського морів. Але важливіше інше. ГУАМ дистанціюється від Росії і протиставляє себе запропонованим нею інтеграційним моделям (зокрема, СНД і Договору про колективну безпеку). Утім, можливо, і це не стало би сильним подразником для Москви, якби не явна орієнтація на США, ЄС і НАТО, супроводжувана недвозначними заявами про необхідність доповнити економічне співробітництво військовим. Будь-який напрямок цього співробітництва - чи то охорона нафтопроводів, миротворчі місії, боротьба із сепаратизмом і, тим більше, оборона від Росії, - сприймаються в Кремлі як пряма загроза. Тому що йдеться не просто про антиімперську чи націоналістичну риторику, яку можна зрозуміти і вибачити внутрішньополітичними, найчастіше передвиборчими, обставинами, а про конкретні, проведених у життя плани заміни російської військової присутності західним. Не говорячи вже про фінансову, інформаційну і культурну експансію Заходу.

Як би символічним обрамленням цієї політики представляються проведені не де-небудь, а у Вашингтоні "самміти" Гуама, де звучать докори на адресу одного "старшого брата" і вдячні молебні на адресу іншого. Характерні штрихи в загальну картину антиросійської "глобалізації" на південній периферії колишнього СРСР вносить обмін човниковими візитами між західними керівниками, з одного боку, і українськими і закавказькими - з іншої. Пресі про це повідомляють рівно стільки, скільки підлягає розголосу і необхідно для підтримки ілюзії відкритості.

Приєднання до Гуаму Узбекистану, майже не змінюючи звучання цієї абревіатури, істотно розширює її геополітичний підтекст. "Південна фронда" поповнилася ще і великою центрально-азіатською державою, одним із провідних регіональних гравців. Щоб цілком замкнути "оборонну" дугу, залишається вмонтувати в її закаспійську лакуну Туркменістан. З огляду на "позаблоковий" статус даної держави, якому відповідає зацікавленість Заходу і низка інших чинників, не можна виключати, що зрештою в Гууама і його спонсорів знайдуться аргументи, тиску яких Ашхабад не зможе пручатися, чи спокуси, пручатися яким він просто не захоче. Тоді дітклива частина російської політичної еліти остаточно потрапить під владу панічного синдрому "ворожого оточення" і почне наполягати вже не на адекватній, а на асиметричній відповіді. Тим часом сердитися на країни Гуама (чи Гууама) - заняття для Кремля непродуктивне. Вони роблять не більше за те, до чого їх примушують обставини, і менше того, що заслуговує визначення "відкрито ворожа Росії позиція". Керівники Грузії, Азербайджану й України багато в чому виявилися заручниками заплутаної пост-радянської ситуації. Шукати вихід з неї в них було повне право в умовах, коли сама Росія не знала, що робити. У певному розумінні Кремль власними руками створив ГУАМ. Своєю нездатністю запропонувати альтернативні варіанти колективного виживання в економічній, військово-політичній, ідеологічній і культурній областях. Своєю неготовністю до справді демократичного партнерства в системі СНД. Своєю незбалансованою зовнішньою політикою і незрозумілої внутрішньої. Строго говорячи, держави-засновники Гуама об'єдналися не проти Росії, а в ім'я власного порятунку. Чи вільно мимоволі застосовувана ними стосовно Москви тактика дрібного фолу, торгу і шантажу, як би це її ні нервувало, принципово не змінює цілей союзу. Чи, точніше, - досі не змінювало. Але немає ніяких гарантій, що так буде завжди.

В даний час загострюється багатобічне суперництво за лідерство в організації пост-радянського ареалу. Учасники Гуама, схоже, окреслили для себе географічну зону відповідальності за рішення даної проблеми, керуючись, зрозуміло, своїми національними інтересами. І в цьому немає нічого страшного чи протиприродного. Не буде великого чи лиха казусу й у тому разі, коли, тим більше сподівання, план "Гуамізації"  територій, які межують з Росією, провалиться під вагою нерозмірності поставлених завдань із засобами їхнього здійснення.

Адже не факт, що ідея стримування Росії служить більш привабливим мотивом, чим зацікавленість у ній. А внутрішньоструктурні зв'язки настільки міцні, що забезпечать стійкість альянсу, незважаючи на його екзотичність. Для цього потрібно ціла система загальних життєво важливих імперативів. (Сировинної труби, протягненої від України до Центральної Азії, отут явно недостатньо.) Оскільки на даний момент такої системи не існує, її доведеться створювати, і швидше за все штучно, що клопітно і дорого. Навряд чи в країн Гуама знайдеться бажання займатися цим тільки з любові до "чистого мистецтва" коаліційного будівництва. Питання, однак, у тому, яке напрямок прийме політика Грузії, Азербайджану і

України, якщо буде неухильно рости їхня залежність від Заходу - куди більш могутнього й амбіційного претендента на роль розпорядника радянською імперською спадщиною.

Перетворення Гуама в повнокровний військово-політичний блок, інтегрований (і навіть не інтегрований) у західні силові структури, неминуче спровокує відповідну реакцію Росії, у тому числі у виді створення контр-блоку з лояльних до неї держав. Тоді стихійне наростання напруженості на півдні колишнього СРСР забезпечене. Забезпечене воно й у тому випадку, якщо ГУАМ, спираючись на підтримку Заходу, стане демонструвати занадто агресивну поведінку на транспортно-енергетичному ринку. Деструктивна і масмедійна складова антиросійської політики. Які б нагально-піарівські мотиви ні лежали в основі публічних випадів проти Кремля, існує грань, до якої він готовий їх терпіти і виправдувати, навіть коли російська громадська думка налаштована менш поблажливо.

У Києві, Тбілісі і Баку швидше за все усвідомлюють, що їхня ретельність у зведенні будь-якої подоби "санітарного кордону" по зовнішньому периметру південних кордонів Росії обіцяє неприємності, обгороджувати від який Захід буде лише доти, поки це не стане для нього занадто обтяжливим і небезпечним.

Їсти причини думати, що Туреччина й Іран також не зацікавлені в тому, щоб їхні стосунки з Гуамом сприймалися Москвою з підозрою. Анкара і Тегеран стоять перед обличчям загроз, для запобігання яких їм необхідна, щонайменше, допомога Росії, як мінімум - її лояльність.

По великому рахунку хаос у пост-радянському лімітрофі не потрібний нікому. Він не вигідний економічно і згубний політично. У довгостроковій перспективі відсутність системного початку не влаштовує навіть тих, хто сьогодні руйнує його в надії на короткостроковий виграш. Це оптимістичне допущення варто мати на увазі як засіб проти паніки, але не як стимул для благодушності. Лиховісні образи зовнішніх ворогів, народжувані маніакальною свідомістю деяких російських політиків, представляють таку ж крайність, як і існуюча думка, начебто союзи начебто Гуама - не більш ніж химери, не варті уваги. Суть справи адже зовсім не в тому - чи хочуть не хочуть гравці на пост-радянському геополітичному полі штовханини і безладдя. Суть справи в тому - хто, як і якого роду порядок буде наводити. І, звичайно, - заради чого. Добре б знайти таку відповідь, яка привела би міжнародну ситуацію до матеріальної і моральної рівноваги, щоб не залишити приводу ні для переможної ейфорії, яка грозить затьмаренням розуму, ні для почуття приниження, яке приховує спрагу реваншу. На пост-радянській шахівниці гра суперників ва-банк завжди буде грою на обопільну поразку, при якому звичайно тріумфує третя сторона.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах