Головна
 

Братерський капіталізм

28 травня 2001, 08:19
0
7

Російський журнал "Експерт" пише, що сутички за прем'єрське крісло, чим би вони ні закінчилися, варто сприймати радше як приватний епізод найгострішої кризи, яка зараз розвертається в країні, ніж як її завершення. "Суть кризи - боротьба декількох політичних і фінансових угруповань за контроль над Україною. На коні дуже привабливі призи", підкреслює автор статті Ігор Гужва.

Весь останній місяць політичне життя України було сконцентровано навколо обрання нового прем'єр-міністра. Фракції парламенту, які представляють інтереси українського великого бізнесу, пропрезидентські групи і комуністи, наприкінці квітня, що об'єднаними зусиллями відправили у відставку уряд Віктора Ющенка, довгий час не могли погодити єдину кандидатуру на вакантну посаду. На минулому тижні ситуація прояснилася. Президент країни Леонід Кучма заявив, що запропонує парламенту кандидатуру Анатолія Кінаха, голови Українського союзу промисловців і підприємців. Кінах являє собою компромісну для ряду груп впливу фігуру, і його шанси на затвердження в парламенті досить високі.

Однак сутички за прем'єрське крісло, чим би вони ні закінчилися, варто сприймати радше як приватний епізод найгострішої кризи, яка зараз розвертається в країні, ніж як її його завершення. Суть кризи - боротьба декількох політичних і фінансових угруповань за контроль над Україною. На коні дуже привабливі призи. По-перше, у країні зараз закінчується перерозподіл власності. Приватизуються енергетика, телекомунікації, металургія, можливо, газотранспортна система. Та група, що контролюватиме цей процес, мабуть, одержить можливість визначати розвиток ситуації в країні на десятиліття. По-друге, на обрії парламентські вибори березня 2002 року, гарний результат на яких стане трампліном до досягнення головної мети - перемоги на майбутніх президентських виборах. За законом вони мають відбутися в 2004 році, однак не виключений і варіант дострокових виборів.

У цій ситуації в Росії з'являється реальний шанс вплинути на формування нової політичної структури України. Добре, що слоган "геть від Москви" у Києві вже далеко не так популярний, як ще кілька років тому, так само як і гасло "бігцем у Європу". Щоправда, у Москві, здається, ще не вирішили, на кого зробити ставку.

Прозахідні сили й опозиція

Відставка Віктора Ющенка і пов'язані з нею події стали індикатором ослаблення ролі сил прозахідної орієнтації у внутріукраїнському політичному житті.

"Західництво" як ідея вже не зустрічає колишнього співчуття в середовищі українській політичної і бізнесу-еліти. "Генеральна репетиція" експансії західного капіталу на Україні - приватизація енергетики - довела, що з інтересами українського бізнесу Європа рахуватися не буде: по прямій вказівці ЄБРР від участі в приватизації обласних енергетичних структур українські компанії були усунуті.

Щодалі яскравіша підтримка США і ЄС антикучмовской опозиції, яка є ворогом і для більшості українських фінансово-політичних груп, також дала останнім зрозуміти, що головна загроза для них виходить саме з західного напрямку.

Антиросійська пропаганда на українських телеканалах, контрольованих державою й олігархами, поступилася місцем пропаганді антизахідній. Українські ЗМІ з задоволенням передруковують і ретранслюють матеріали російських медіа, у яких Ющенко представляється американським "подкаблучником". Антизахідні настрої, раніше старанно приховувані офіційною пропагандою, тепер нею же підігріваються.

На ґрунті невдач і відсутності реальних результатів боротьби намітився розкол між радикально настроєною групою на чолі з Юлією Тимошенко і більш помірними правими силами. Останні відмовилися підтримати ідею Тимошенко про організацію референдуму по недовірі Кучмі. Демонструє своє небажання йти на загострення відносин із президентом і самим Віктором Ющенком.

Не маючи за собою підтримки бізнесу й адміністративного ресурсу, не контролюючи ЗМІ і спираючись на партійні структури непопулярних у більшості регіонів країни націоналістів і помірних лівих, прозахідники сьогодні навряд чи можуть розраховувати на успіх.

Суркіс і Ко.

Реальна боротьба за владу розвертається між трьома групами, які представляють інтереси українських ділових кіл і частини адміністративного апарата. Саме ці сили і розкладуть новий політичний пасьянс на Україні.

По-перше, це фінансово-політична група Медведчука-Суркіса (Віктор Медведчук - перший віце-спікер парламенту, Григорій Суркіс - відомий підприємець, президент футбольного клуба "Динамо Київ", обидва - лідери Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) - СДПУ(о). Бізнес цієї групи традиційно ґрунтувався на бартерно-залікових схемах у ПЕК. Коли торік ці схеми були ліквідовані, група зазанала серйозних втрат. Крім того, вона зазнала невдачі й у боротьбі за приватизацію ряду великих українських підприємств. З відставкою уряду Ющенка група сподівається "відбити" недоотримані доходи і повернути втрачені позиції в ПЕК і на інших ринках. Утім, така перспектива нового переділу власності викликає побоювання у всіх інших українських, а також присутніх на Україні російських ФПГ. Підозріло ставляться до Медведчука і Суркіса й в адміністрації Кучми - там побоюються, що ці товариші, дай їм волю, влаштують швидку заміну і чинного президента. Сильною стороною групи є добре організована політична структура СДПУ(о), на яку можна спертися в передвиборчій кампанії, а також вплив на провідні українські медіа, судову систему і спецслужби. Крім того, в активі Суркіса-Медведчука - союз з досі впливовою групою Волкова-Бакая (Олександр Волков - близький соратник президента Кучми, Ігор Бакай - колишній голова НАК "Нафтогаз України"; обидва - лідери партії "Демократичний союз"). Нарешті, група Медведчука-Суркіса має великий вплив в Українському союзі промисловців і підприємців, звідки рекрутований на посаду прем'єр-міністра Анатолій Кінах.

Дніпропетровські

Іншу могутню силу представляє альянс різних груп дніпропетровського походження, об'єднаних у партію "Трудова Україна", лідер якої Сергій Тігіпко довгий час розглядався як один з найбільш ймовірних кандидатів на посаду прем'єра. Однак реальну політику групи визначають родич Кучми Віктор Пінчук (голова трубної корпорації "Інтерпайп") і родина Деркачів (Леонід Деркач - колишній голова Служби безпеки України і його син Андрій). Усі лідери "Трудової України" тісно пов'язані з великим російським бізнесом. Так, Пінчук активно лобіював на Україні інтереси групи "Альфа", а завдяки старанням Деркачів "Сибірський алюміній" прорвався на Миколаївський глиноземний завод. Крім того, Деркачі досить давно підтримують стосунки з Анатолієм Чубайсом.

З іншого боку, Сергій Тігіпко, довгий час колишній віце-прем'єром з питань економічної реформи в різних українських урядах, має гарні зв'язки і на Заході. Група має розвитий промислово-трейдерский і фінансовий бізнес, розгалужену партійну структуру і могутню медіапідтримку.

Регіонали

Третя група, яка склала основу Партії регіонів, являє собою альянс декількох угруповань, жодна з яких не має вирішального голосу. Спершу партія створювався як аналог російської "Єдності" - тобто як пропрезидентське об'єднання регіональних лідерів. Її керівником став голова Державної податкової адміністрації України Микола Азаров. Він користується підтримкою ряду регіональних керівників і промисловців східних регіонів України. Друга складова партії - бізнес-група "Укрпромінвест" (кондитерська промисловість і машинобудування) відомого пропрезидентського політика Петра Порошенка. Трохи пізніше до регионалів приєдналася і найбільша в країні так звана Донецька ФПГ, що різко підсилило фінансові позиції партії, а також можливості впливу на електорат Донбасу. У цілому, як бачимо, партія спирається на різні групи, зв'язані з промисловим бізнесом, і тому часто протиставляє себе "торгово-посередницькій" орієнтації інших українських ФПГ (особливо Суркіса-Медведчука-Бакая). Могутня фінансова база, підтримка в ключових регіонах і тісні стосунки Азарова з президентом роблять Партію регіонів потенційно найбільш могутньою силою на Україні. Відзначимо також, що лідери партії мають досить тісні відносини з Анатолієм Кінахом, кандидатура якого запропонована президентом на посаду прем'єра. І в цій якості він улаштовує ще одну силу - безпосереднє оточення президента Кучми.

Власний політичний ресурс Леоніда Кучми за час кризи помітно скоротився. Проте в оточенні українського лідера збереглося кілька незалежних фігур, не зв'язаних з жодною з перерахованих вище груп. Насамперед це голова адміністрації президента Володимир Литвин і куратор українського УПК Володимир Горбулін. Обидва є самостійними політиками, однак цілі і завдання в них схожі: не допустити різкого посилення жодної з протиборчих груп впливу, розколоти опозицію і прозахідні сили. Таким чином, Кучма зберіг можливість балансувати на протиріччях всіх учасників політичної боротьби і, дивишся, дотягне до кінця президентського терміну.

Російський вектор

Можливості всіх описаних вище груп (за винятком "західників") приблизно рівні. Так що значення зовнішньої сили, яка може схилити чашу ваг на одну зі сторін, різко зростає. За описаними вище причинами такою силою вже не може бути Захід, зате цілком може Росія. Характерно, що наприкінці квітня - початку травня потенційні кандидати на пост прем'єра раз по раз навідувалися саме до Москви.

Звичайно, погіршення відносин української еліти з Заходом ще не гарантує повороту до Росії, однак деякі тенденції вже очевидні. Протягом 90-х років незалежність України від Росії сприймалася українським бізнесом як вдалий комерційний хід, що дозволяє перепинити шлях на українські підприємства московському капіталу. Однак до кінця 2000 року українські бізнеси-групи умовно розділилися на дві команди. Перша як і раніше працює по трейдерских схемах, гарячково намагаючись пробитися на промислові підприємства. Ці підприємці, природно, виступають за тверді обмеження доступу на український ринок більш могутніх у фінансовому відношенні росіян. Друга ж команда ФПГ до початку 2001 року завершила формування своїх промислових конгломератів. І тепер, коли обидві групи перейшли від рішення політичних завдань (переділу власності) до завдань чисто виробничих, вони швидко згадали і про російський ринок збуту, і про розірвані господарські зв'язки, і про вартість споживаних енергоносіїв.

Характерний приклад. У середині 90-х років найбільший український підприємець того часу дончанин Євген Щербань (згодом трагічно загиблий) заявляв, що головна загроза українському бізнесу виходить від російського капіталу, який прагне "захопити власність" на Україні. 2001 року донецький губернатор Віктор Янукович, виступаючи на прес-конференції в Москві, говорив про необхідність розширення інтеграції України і Росії, про розвиток виробничої кооперації і про спільних донецько-російських проекти по виробництву труб і шахтного устаткування. І це розходження цілком з'ясовне. У середині 90-х великі донецькі підприємці (у тому числі і Щербань) тільки починали боротьбу за власність і, природно, сприймали російських олігархів як найбільш серйозних конкурентів. Однак до початку 2001 року донецький бізнес (узагальнюєтьсяумовно під назвою Донецька ФПГ) уже міцно контролює всі провідні підприємства регіону, розвиваючи виробничий бізнес в вуглепромі, металургії і машинобудуванні. Нинішні умови господарської діяльності в Донбасі і визначають позицію регіональної еліти стосовно Росії. А для Донбасу (та й для всієї української промисловості в цілому) Росія - це і природний ринок збуту, і можливості виробничої кооперації, і поставки щодо недорогих енергоносіїв.

Нарешті, ще один важливий момент. У принципі українські групи розуміють, що придбання у власність інфраструктурних об'єктів, наприклад тієї ж газотранспортної системи, їм, грубо говорячи, "не світить". І річ не тільки в обмеженості фінансових ресурсів (хоча в цьому теж), але й у геополітичних позиціях країни. Ці позиції занадто слабкі, а значення тієї ж ГТС занадто велике, щоб транзитна труба залишалася українською. Тому на Україні є розуміння того, що рано чи пізно ці об'єкти чи почасти цілком треба передавати у власність великих іноземних інвесторів.

Що досвід спілкування з західними компаніями виявився вкрай невдалим, то вектор інтересів еліти України став переміщатися убік Росії. Останнім часом у Києві почастішали розмови про необхідність допустити російські компанії до управління газотранспортною системою країни, до приватизації телекомунікаційних компаній і енергетики, про спільні проекти в області ВПК і космічної промисловості. Водночас передбачається, що росіяни не зазіхатимуть на уже включені в орбіту українських ФПГ підприємства, а також знімуть обмеження на доступ українських товарів на російський ринок. Тобто в ідеалі виходить деякий договір про розділ сфер впливу між "братерським" українським і російським капіталом. Свого роду нова форма інтеграції колишніх республік Союзу, альтернативна білоруському варіанту.

Втім, як поведеться Росія, поки не зовсім зрозуміло. Однак призначення Віктора Чорномирдіна послом на Україну говорить про те, що в Москві все-таки схильні домовлятися на паритетних умовах. Віктор Степанович далеко не чужа людина для української еліти, багато представників якої через колишнього російського прем'єра не раз вирішували в Москві свої проблеми. З іншого боку, на думку більшості спостерігачів, одна з основних задач Чорномирдіна в Києві - забезпечити перехід до Росії контролю над найважливішими об'єктами української держвласності, насамперед над газотранспортною системою. Так що можливості для ділової розмови є.

Щоправда, треба ще з'ясувати, з ким на Україні цю розмову вести. У Росії точного уявлення про ту силу, на яку можна поставити в Києві, поки немає. Утім, певні критерії вибору останньої є. "Головне, щоб ця людина могла цілком контролювати ситуацію в країні і не прагнула в НАТО", - сказав "Експерту" керівник однієї з російських навколопрезидентских структур, які працюють зараз на українському напрямку.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах