Головна
 

Message турецькому султану

Корреспондент.net, 15 червня 2001, 13:33
0
6

"Український режисер Андрій Жолдак - чоловік напрочуд колоритний. Великий, гучний, із приголомшливим у своїй гучності українським прононсом. І зачіска в нього цікава: голова виголена, на тім'ячку пучка волосся, а до плеча звисає довжелезне пасмо. Одним словом - богема, хоч не вітчизняна, але все-таки таки братерська. Що не заважає режисеру Жолдаку знущатися з нашої класики", пише в передмові до інтерв'ю з відомим українським режисером Андрієм Жолдаком журналіст Російської "Загальної Газети" Юнна Чуприніна.

Цього разу - над чеховською "Чайкою", що її він ставить на сцені філії Мхата в рамках Театральної олімпіади під доглядом продюсера П. Каплевіча і за допомогою акторів Д. Харатьяна, Т. Друбич, Н. Колякановой, Ю. Рудберг, М. Миронової й ін.

- Вибачте, але спочатку все-таки про зачіску. Це що - залишкове явище вашої недавньої постановки "Тараса Бульби"?

- Моя зачіска - данина моїй батьківщині. Я походжу з древнього українського роду Тобілевічів. У Петербурзі, де я ставив "Три сестер", я навіть афішу підписав "Тобілевич Четвертий". Сто років тому жили три Тобілевича-брати, які підірвали український театр. З їхньої пори в нашій родині були суцільно інтелігенти, професори, математики, я - перший, хто знову звернувся до театру. Наша родина завжди була дуже закрита, можна сказати, українізована. На питання "ти є хто?" я з раннього дитинства відповідав "я є українець". І як і раніше постійно живу в Києві, хоча мені вже стало вузько в українському середовищі, я вийшов на рівень космополітизму.

- Чому ж ви - людина світу - і вперше в Москві?

- Усі якось не складалось. Але, на мій погляд, у світі усього кілька театральних центрів, міст, які диктують театральну моду. Париж, Берлін, Мілан і, безумовно, Москва. Це факт, проти якого не попреш. Я учився в Москві, в Анатолія Васильєва, учився у Варшаві в Зануссі і Вайди, ставив за контрактом у Парижеві. Недавно Васильєв подивився мої спектаклі "Тарас Бульба" і "Одруження" і сказав: "Жолдак - ти не мій учень". Це була краща похвала. А ще він сказав: тепер, щоб просуватися далі, ти має зробити великий спектакль у Москві. Постановка в Москві - прямий рух у театральну ріку світового театру. І ми поставили "Чайку" всього за 40 днів.

- Такий термін - рекорд навіть для Європи?

- На європейську постановку іде 6-8 тижнів, але адже в Москві я репетирував із двома складами, а це в два рази важче. У Києві я один раз уже ставив двома складами - "Трьох сестер" - але робота продовжувалася півроку. Крім того, у Москві я зіштовхнувся з зовсім іншою школою акторської майстерності.

- Ви хочете сказати, що москвичі і кияни - діаметрально протилежні?

- Я хочу сказати лише те, що сам я працюю в зовсім не російському стилі. Російський актор звик бути співучасником спектаклю, він має розуміти, що робити, оцінювати пропоновані йому обставини. А я... Коли я працював у Парижі, до мене на кастінг привели акторок, які знімались у Годара. Я сказав: коштуйте там, підніміть руку, ногу, скажіть репліку, а тепер пригніться і зіграйте те ж саме правіше. Для Заходу такий підхід нормальний. Там тільки в результаті репетицій актор починає розуміти, для чого він робить той чи інший рух. А в Москві не тільки я вплинув на акторів, але і вони на мене. І в результаті задум значно змінився...

- Спершу ви збиралися ставити "Чайку": у першому акті - зав'язавши акторам очі, в другому - заклеївши їм роти, у третьому - прив'язавши до стільців. Посилаючись при цьому на волю самого Станіславського. Мовляв, він мріяв про експеримент - відібрати в акторів кожен із засобів вираження, щоб заново зрозуміти їхню значимість, а потім, повернувши все, дати нову волю.

- Я орієнтувався на думці Станіславського 37-го року, коли він закривався в кімнаті і нікого не приймав. Він аналізував: Мхата немає, учнів немає, система вкрадена, на вулиці терор. Одним словом - тотальна криза. Мені здається, в ідеях Станіславського про позбавлення артистів засобів вираження - велике майбутнє. От недавно до мене приїжджав один продюсер, пропонував набрати суперпластичних артистів і поставити дуже відому п'єсу у великих декораціях без слів узагалі. Мені це здається цікаво - як крок, як етап.

- Чому все-таки для такої важливої для вас московської постановки ви вибрали саме "Чайку"?

- У цій п'єсі вперше з'явилася репліка, дуже вагома для російської літератури: "Потрібні нові форми". До "Чайки" ця думка ніяк не була оформлена.

- Ви поставили "Ідіота", представивши князя Мишкіна справжнім божевільним, "Трьох сестер" - співаючими "Сталін - наша слава бойова, Сталін - нашої юності поле". Тепер от добралися до "Чайки". Доки збираєтеся знущатися над нашою класикою?

- До слова про "Ідіота", при постановці якого актор спеціально перебув кілька днів у психіатричній лікарні, постригся геть. Коли, тікаючи, напівмавпа-напівлюдина стрибала по столах на сцені - у залі був шок. Отож, мені в Москві вже натякають, що непогано б поставити цю п'єсу тут. А по великому рахунку, я з тих режисерів, для яких театр - мистецтво авторське. Береться який-небудь "Король Лір", наймаються три талановитих сценаристи, режисер, художник, група, і вони всі разом починають придумувати спектакль. І ті, хто на нього приходять, цікавляться моїм поглядом на Шекспіра. Як цікавляться поглядом Кєслевського на Чехова чи Хамдамова на "Анну Каренину".

- Ви згодні, що для успіху такого підходу фігури авторів і тлумачів мають бути більш-менш рівновеликими. Я, скажемо, зовсім не мрію довідатися про те, що навіяв Шекспір якому-небудь Пупкіну.

- Час відтинає Пупкіних. Так що там час, досить півроку! На Заході невдача у великому проекті позбавляє режисера майбутньої роботи на кілька років. Він просто не одержить пропозиції від продюсерів. Але зате, якщо ти робиш щось успішно, за тобою починається полювання, і в результаті продається все, включаючи карлючки, написані колись тобою на серветках. Я розумію, що те, що говорю, що ставлю, для Москви може здатися незвичним. Що мають право на існування режисери іншого покоління, для яких театр - храм, а головна завдання - донести до глядача голос автора. Але я - іншої. Адже Чехов - Джомолунгма, а всі ми - люди - далеко внизу. Проходить 100-200 років, унизу хтось борсається, вибивається з сил, але горі від цього ні тепло, ні холодно. Вона стоїть і стоятиме в століттях. Якщо якийсь режисер буде ставити Чехова, перекомпонувати, перемонтувати, в основі його проекту все рівно лежатиме чеховська проблематика - це нікому не перешкодить. От в Англії полюють по світі за новими Шекспірами, розуміючи, що в Лондоні не може існувати одна естетика театру "Глобус", Шекспір має бути поставлений по-різному саме на його батьківщині.

- Але текст можна і не чіпати. А ваша "Чайка" починається з репліки Дорна: "Я - риба". Це ви придумали?

- Так, я написав якісь рядки про рибу. Але болючі крапки в спектаклі, що я ставлю, збігаються з чеховськими, і це головне. Деталі не так важливі. У мене тут, до речі, трапилась велика неприємність. Продюсери переконали мене вирізувати одну найважливішу сцену, кажуть, вона шокує.

- На Україні це теж можливо? Чи там уже з вами змирилися?

- На Україні я тепер режисер number one. Хоча багато чого було, і гнобили мене, і засовували. Українці люди дуже добродушні, але після скількох років диктату вони продовжують ставитися до індивідуальності з побоюванням. А один час говорили: Жолдак ставить тільки великі проекти, з гарними акторами і серйозним бюджетом. А це начебто кожний може. Якось, після зайвої дози алкоголю, я не витримав і сказав: "О'кей. Який мінімальний в Україні бюджет на спектакль і найближчий до Києва місто, де є театр?" І виїхав у темні Черкаси, де за 5 тисяч доларів з місцевими артистами поставив "Одруження" Гоголя. І цей найдешевший український спектакль - я поставив його без єдиного слова - не припиняє їздити по міжнародних фестивалях.

- Чому без слів?

- Режисура має рухатися вперед, не можна зацикливаться тільки на слові, чи тільки на русі, чи винятково на сюжеті. Для мене театр - щось середнє між театром і кіно. А ви зауважували, що в гарному кіно дуже мало слів. Актори настільки зажралися, настільки ошукані текстами, що просто тонуть у них. Я хочу допомогти їм виплисти.

- Як вам, з боку, бачиться московське театральне життя?

- Щиро кажучи, я мало що бачив. Можу судити лише по акторах, що грає в мене. Залишається зашореність. Не вистачає іншого погляду на п'єсу, на репетиції. Актори самі по собі дуже талановиті, але їм важко закріпити форму, а існувати у формі взагалі проблема. Може бути, мені це видно особливо, адже я працюю тільки з формою - вліво, вправо, поворот, нога, очі. І ще в російському театрі не уміють відточити спектакль до досконалості, ніколи бракує часу.

Недавно в мене з'явився один задум, божевільний проект, можливо, удасться втілити його з російськими артистами. Хочу поставити відому п'єсу з репліками, дія якої буде відбуватися в собачих розплідниках: актори будуть репетирувати і грати як собаки...

- Є вже один такий Олег Кулик, що представляє себе собакою... Це вже, як говорила Аркадіна, "щось декадентське". І взагалі, чи бачите...

- Ну, бла-бла-бла... Пішло-поїхало. От бачите, як мені важко. Ви думаєте, як усі російські актори. Як тільки вони починають подібним чином базікати, я завжди оголошую перерву. Філософські міркування мене збивають. Я адже як працюю? Як транслятор. Я приходжу в зал, і в мене є паличка, я нею змахну і побачу екран, на якому - фільм, швидко мінливі кадри. Передавати їх артистам треба дуже швидко, інакше не встигнеш. А як тільки виникають питання "чому" і "для чого", картинка просто зникає. Так що розмов я не люблю.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах