Головна
 

Папа – друг чи ворог православ'я?

26 червня 2001, 14:02
0
14

Тоді як неформальні контакти між православними і католиками наразі не страждають, офіційні відносини між церквами вступили у фазу глибокої кризи. Початок третього тисячоріччя від різдва Христова так і не став часом, коли надії на об'єднання Християнського світу стали дійсністю, - пише редактор інтернет-журнала «Соборність» Сергій Чапнін у своїй статті для «The Moscow Times».

У міру того, як закордонні поїздки Папи Римського утворюють «Золоте кільце» навколо російських кордонів, російські мас-медіа приділяють їм щодалі більше уваги.

П'ятиденний офіційний візит Папи Івана Павла II в Україну, де, також як і в Росії, православні становлять більшість віруючих, одержав широкий суспільний резонанс. Особливого відтінку події дало те, що, приїхавши в Україну, Папа вперше зневажив один із своїх основних принципів – не заручився згодою на візит самої численної християнської конфесії країни – УПЦ МП.

Хто ж Папа для православ'я – друг чи ворог? Питання не з легких, адже ховає в собі багато чого: страх, біль, надію. Ставлення людей до приїзду понтифіка залежить від відповіді на це питання. У православному світі він викликає серйозні суспільні дискусії і розколює національні еліти.

Політичний істеблішмент трактує приїзд Папи як один із символів визнання країни Заходом, як важливий показник її інтеграції в Західний світ. За словами міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, папський візит свідчить про "беззастережне визнання України Святим престолом і міжнародним співтовариством" і, водночас, "підтверджує правильність обраного Києвом шляху вбік європейської інтеграції".

Коментарі в подібному дусі  вже звучали раніше з вуст політичних лідерів Румунії і Грузії – перших православних країн, які Папа відвідав 1999 року. Що ж до духовних мотивів таких візитів, їх релігійного і соціального підтексту – про це політики воліють мовчати.

Однак вірні православної церкви – від вищих ієрархів до простих парафіян - відповідають на запитання "друг чи ворог?" зовсім однозначно: "Звичайно, ворог". Тому що така їх багатовікова історична пам'ять – там, де католики брали верх, православні зазнавали гонінь і насильницького покатоличення.

Православна Греція ніколи не забуде Четвертого хрестового походу, який завершився розгарбуванням Константинополя й утворенням там у 1204 р. латинського патріархату  і католицьких єпархій по всій континентальній Греції, примусовим підпорядкуванням православних приходів латинським єпископам.

Україна пам'ятає знищення православних єпархій і насильницький примус – не без допомоги польської корони - православних до "унії" з католиками, тобто підпорядкуванню Римському престолу наприкінці ХVI століття. У Росії ще не забули місію кардинала Мішеля д'Ербіньї, французького єзуїта, який намагався в 1920-х роках скористатися більшовицькими переслідуваннями православної церкви для поширення католицтва на Схід. Іншими словами, неприкритий прозелітизм – не одиничний випадок, але послідовна політика Ватикану у відношенні православних.

Справедливості заради потрібно відзначити, що в травні, під час свого візиту в Грецію, Папа приніс вибачення за Четвертий хрестовий похід. Однак він зовсім не збирається перепрошувати перед греко-католиками. Приїзд Папи в Україну – свідчення його повної і беззастережної підтримки греко-католицької церкви. І хоча в перший день свого перебування в Україні Іван Павло II заявив про те, що прозелітизм не входить у його наміри, яким чином Папа може пояснити відмову католиків обговорювати цю проблему, навіть на теоретичному рівні, на спільних теологічних диспутах із православною церквою?

У православних ієрархів немає ілюзій із приводу майбутнього. Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, один з найбільш про-московських українських єпископів, думає: "Мир між православними і греко-католиками, про що говорять прихильники візиту Папи в Україну, примарний. Це не більш ніж спроба закріпити нинішню несправедливість, мир, який ніколи не буде справжнім християнським миром і на десятиліття закріпить «досягнення» уніатів у їхній боротьбі з православною церквою". Патріарх Олексій II недвозначно заявив кілька днів тому: "Приїзд Папи в Україну може поставити крапку на поліпшенні відносин між православ'ям і католицтвом".

А, проте, найбільш непримиренну позицію займає нижче православне духівництво і парафіяни, причому не тільки в Україні і Росії, але й у Греції, де візиту понтифіка на початку травня передували демонстрації протесту під гаслами "Папа - архі-єретик" і "Папа – дворогий римський монстр". Православні групи в Україні називають папський візит в Україну "спаплюженням святої землі Київської Русі", а антикатолицькі демонстрації в Києві за два дні до приїзду Папи збирали до 10 000 учасників. Проте, виходячи з того, що ієрархи РПЦ попросили віруючих утриматися від протестів під час перебування понтифіка в Україні, а ще більше – безпрецедентні «запобіжні заходи», до яких вдались українські спецслужби, - навряд чи хто-небудь насмілиться відкрито демонструвати під час візиту.

Водночас, православним самим не до снаги перебороти власні протиріччя у ставленні до католиків. З одного боку, католиків вважають єретиками, а, з іншої, за ними визнається інтелектуальне лідерство в християнському світі. Православні експерти покладалися на католицький досвід при створенні першої соціальної доктрини православної церкви і побудові нової моделі церковно-світських відносин у Росії. Навіть у своїй критичній заяві кілька днів тому прес-секретар Московського патріархату визнала що "соціальна активность католицької церкви, її турбота про бідних по всьому світу не може викликати нічого, крім поваги". Однак, у Росії, за словами прес-секретаря, католицька церква зіпсувала свою місію і зайнялася прозелітизмом.

Що вражає, так це те, що з того моменту, як приїзд Папи в Україну став невідворотним, позиція Московського патріархату не зазнала жодних змін. Але ж, замість демонстрацій православних віруючих, на яких, по великому рахунку, лише випускалася  пара, православна церква могла б продемонструвати власну дипломатичну проникливість і залагодити хоча б ті питання, що їх неможливо вирішити за інших обставин, - насамперед, проблеми православних у Західній Україні.

Безкомпромісність РПЦ провокує неприховане роздратування Ватикану. "Російська православна церква, опонуючи візиту Папи в Україну, свідомо пропускає потяг історії", - заявив прес-секретар Ватикану Хоакін Наварро Вальс. Схоже, що Папа не може звикнути до протестів православних, навіть незважаючи на те, що зіштовхувався з ними в Грузії, Греції і на горі Синай.

Чому ж Іван Павло II так наполегливо прагне в православні країни, не зважаючи на кризу теологічних дискусій із православними? Можливо – і не в останню чергу - тому, що католицизм стійко втрачає свої позиції в Західній Європі, і Ватикан заклопотаний збереженням власного впливу. Залучення нових віруючих – першооснова будь-якої конфесії, і, якщо це не вдається в Західній Європі, чому б не поповнити ряди за рахунок православних? Чи, принаймні, зміцнити свій авторитет за рахунок релігійного відродження на Сході Європи?

У своєму інтерв'ю незадовго до смерті сер Стівен Рансімен, британський дипломат і дослідник візантійської цивілізації сказав: "Іноді в мене з'являється відчуття величезного розчарування в західних церквах. Проте, мене радує думка про те, що в найближчі 100 років, православна церква залишиться єдиною впливовою історичною церквою. Я думаю, що вона дає людям дійсну духовність, чого вже не в змозі зробити інші християнські конфесії".

Такий історичний оптимізм, нехарактерний у контексті світського суспільства, типовий сьогодні для більшості православних віруючих і пов'язаний з відродженням церкви в

 плин останніх 10 років не тільки в країнах колишнього соціалістичного табору, але й у Західній Європі, де усе більше людей відкривають для себе православ'я. Очевидно, Іоанн Павло II хотів би скористатися цим оптимізмом. Але це надзвичайно погано для того, що називається "діалогом католиків із православними".

У той час як неформальні контакти між православними і католиками по великому рахунку не страждають, офіційні відносини між церквями вступили у фазу глибокої кризи. Початок третього тисячоріччя від різдва Христова так і не стало часом, коли надії на об'єднання Християнського світу стали явою.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах