Головна
 

Час ухилятися від обійм

2 липня 2001, 11:00
0
4

"Російська Православна Церква байдужливо поставилася до приїзду Івана Павла II в Україну. Російська прогресивна громадськість холодно поставилася до цього жесту РПЦ", відзначає у своєму матеріалі журналіст російського часопису "Експерт" Олександр Привалов...

Візит голови католицької церкви Івана Павла II на Україну завершився. Подія це була багатошарова, й оцінювати її можна по-різному. Одна річ - розглядати папський візит у масштабах поточної політичної кон'юнктури; інша - хоча б у термінах людського століття; і вже геть особлива - у контексті багатовікової історії християнських церков, у контексті Великого розколу, який почався півтори тисячі років тому і не закінчується ні сьогодні, ні завтра.

Сукупність коментарів до візиту Папи і твердої реакції на нього ієрархів Російської Православної Церкви виказує цілком очікувану картину. Політичні плюси і мінуси проаналізовані докладно і чітко, коментатори бачать і розуміють інтереси всіх сторін, які беруть участь, знаходять деяку логіку і в вчинках, які ними схвалюються, і в тих, які ними засуджуються. У коментарях же, вироблених з погляду релігійної, все майже навпаки. Одні більш-менш суворо засуджують понтифіка, який приїхав на "канонічну територію" православної церкви всупереч прямому проханню православних ієрархів відкласти візит, інші - більш-менш (отут, як правило, більш) суворо засуджують Алексія II і інших діячів РПЦ за негнучкість, нелюдимість і невідповідність духу часу. До спроб зрозуміти логіку засуджуваних ні ті, ні інші не вдаються. І, можливо, правильно роблять, оскільки, схоже, не мають у своєму розпорядженні необхідних для такої спроби даних.

Хоча, з іншого боку, дещо можна зрозуміти, і не будучи доктором богослов'я. Так, можна припустити, які суто особисті причини спонукали Івана Павла II не дослухатися прохання про відкладення візиту: не виключено, що старий понтифік просто боявся не дожити до часу більш сприятливого. Те, що він робить в останні роки, - примирення з протестантами, покаяння за гріхи римської церкви та ін. - настійливо вимагає деякого завершення й у рамках його великого життя. Він, очевидно, не зміг відмовитися від ще однієї спроби перебороти розкол, дати християнству "дихати обома легенями" - навіть розуміючи, що негайних плодів ця спроба не дасть.

Тим більше можна - а російським коментаторам так начебто б і слід було - спробувати зрозуміти резони православних ієрархів. Католики порушили рішення чотирибічної комісії (Ватикан, Греко-католицька церква, Московський патріархат, Українська Православна Церква) про те, що приналежність храмів на Західній Україні тій чи іншій конфесії повинна визначатися референдумами в кожному приході, причому, перемігши, більшість зобов'язувалася подбати про меншість, побудувавши храм і для неї. Замість усієї цієї благоліпності відбулося відомо що - за словами диякона Андрія Кураєва, "почалося насильство: шантаж, погрози, побиття священиків, погрози їхнім дружинам і дітям, захоплення храмів. І в підсумку цілі наші єпархії були просто фізично розгромлені за підтримкою місцевої влади". Рим відмовився і досі відмовляється призвати свою паству до порядку - і це справді далеко не краще тло для особистої зустрічі понтифіка з високими представниками православ'я.

Порівнюючи Папу з нашими ієрархами, останніх називають "негнучкими". Папа зустрічається із сотнями тисяч молодих людей на стадіонах і іподромах - хто заважає робити те ж саме Алексію II? Фізично ніхто, звичайно, не заважає. Але не фізично заважає дуже багато чого - і з того, що Патріарх нічого подібного не робить, робити висновок про його "відсталість" якось разюче нерозумно. Добре, православних філософів ніхто не читає, історією релігії ніхто не цікавиться - так почитайте хоч лесковських "Соборян" чи "Дріб'язки архієрейського життя". Там у доступній навіть самому прогресивному розуму формі розповідається, що православні клірики й ієрархи живуть в іншій традиції - в іншій навіть стосовно зовсім православних мирян, тим більше стосовно ієрархів католицьких. Ця традиція свідомо не менш багата і глибока за будь-яку іншу. Ідея терміново поліпшити її шляхом можливо більш близького слідування прикладу - справді гарного! - Івана Павла II не здається плідною. Можна, звичайно, відстоювати тезу про те, що ця традиція - відстала. Але для цього треба або дуже досконально цю традицію знати, або, що набагато простіше, не знати взагалі нічого. Правильно сказала одна розумна людина, що нормальні люди приходять до церкви, щоб виправити себе, росіянин інтелігент - щоб виправити церкву. Так йому і треба.

Що ж до подолання Великого розколу, то ціль це свята, але Володимир Соловйов, наприклад, бачив досягнення цієї мети лише в самий останній момент історії - напередодні Страшного суду. Видимо, мав підстави. Але обговорювати проблеми, які випливли навколо папської поїздки, на такому рівні було нікому.

* * * * *

Погляди з Росії

В інтерв'ю "Експерту" глава комітету з міжнародних справ Держдуми РФ Дмитро Рогозін торкнувся політичної сторони візиту:

- По-перше, ідея візиту виявилася невдалою як для Ватикану, так і для України. В називанні Ватикану "державою" є досить багато лукавства. Його керівництву більш годиться мати стосунки саме з духівництвом, а не з політиками, тим більше в таких складних регіонах, як Україна. У даному випадку голова апостольського престолу продемонстрував саме свою політичну іпостась і в меншою мірою - духовну. Як головній особі своєї конфесії Папі не слід було ігнорувати відверто негативне ставлення до такої поїздки з боку Російської Православної Церкви... Вплив візиту на позиції Кучми також переважно негативний. Адже після кризи, пов'язаної зі "справою Гонгадзе", рейтинг його значно понизився. І тільки завдяки підтримці Росії його вдалося трохи відновити. Тепер же для Кучми може надійти друга криза. Запросивши Папу, він протиставив релігійні громади України одна одній. І можна вважати, що тим самим поклав початок федералізації України. Тепер цілком можна  екати, що теза федералізації України стане чи не головним слоганом кандидатів у президенти на нових президентських виборах, та й на парламентських виборах теж. І в цьому зв'язку на консолідації українського суспільства можна поставити жирний хрест.

Кучма знову продемонстрував свою крайню непослідовність як політика, він, як соняшник, увесь час повертається туди, звідки сонце світить. А така кричуща непослідовність однаково не подобається як Росії, так і населенню України (втім, і Заходу теж). Кучмі варто було б зрозуміти, що політичні рейтинги не формуються шляхом механічного додавання. Адже любов "західняків", які він зміг здобути своєю присутністю на масовці під час Папського богослужіння, буде цілком нейтралізована вкрай негативним ставленням до цього дійства на півдні і на сході України. І навпаки, запобігання перед Папою і перед Заходом узагалі (те, що подобається Західній Україні) на лівобережній Україні викликає нудоту. Не говорячи вже про населення Криму, історичної Новоросії чи Донбасу.

Іншої позиції дотримується один з провідних російських знавців Ватикану, письменник Михайло Ільїнський:

- Бог єдиний, і справжній християнин, по великому рахунку, просто ходить у церкву, не думаючи, кому вона належить. Взагалі історія знає чимало прикладів, коли православні приймали католицтво і навпаки. Приміром, російський поет В'ячеслав Іванов прийняв католицтво; при цьому він не вважав, що таким кроком він зрадив православ'я.

Прийшов час для початку діалогу. Що ж стосується "дипломатичної" сторони справи, то адже ніхто не заважає Алексію II відвідувати "канонічну територію" Ватикану. У світі нараховується 326 мільйонів православних і приблизно мільярд католиків. Чому ми не можемо примиритися? Адже примирилися ж 1999 року - з ініціативи того ж понтифіка - католики і протестанти. Взагалі Іван Павло II із самого свого сходження на папський престол плекає цю ідею - примирити різні галузі християнства. Звичайно, по великому рахунку, це мрія, ідея фікс. Але потрібно чи противитися цій ідеї?

Так, є канонічні та інші розбіжності, взаємні образи. Так адже усередині православної церкви теж існує п'ятнадцять конфесій. І відносини між ними, здається, ще більш непримиренні, ніж між православ'ям і католицизмом. Це ж неподобство, що досі не можуть примиритися РПЦ Московського патріархату і Російська закордонна православна церква!

Що стосується візиту Папи на Україну, я думаю, тут боятися нема чого. Не варто роздувати тему "католицької експансії". Справжнім віруючим не слід боятися, що їх хтось "оточує".

Віце-спікер Держдуми Володимир Лукин висловив у бесіді з нами таку думку:

- Зрозуміло, що важливою перешкодою для початку діалогу є образи Російської Православної Церкви на гоніння, яких зазанали на Західній Україні православні наприкінці вісімдесятих - початку дев'яностих років. Однак життя в умовах глобалізації переживає значне прискорення. І це, безсумнівно, вимагає подолання старих підходів і догм, пошуку взаємних компромісів. Інше питання, на мій погляд, у тому, що всередині самої РПЦ йде інтенсивна дискусія навколо питань про те, чи варто зближатися, як зближатися, який вести діалог...

Я за те, щоб діалог був. Але річ у тому, що церковне життя не виміряється роками і навіть життям однієї людини. Можна зрозуміти позицію нашого Патріарха, який не виключає діалог, але вважає, що для його початку мають визріти певні умови. Поки, як видно, не визріли...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах