Головна
 

Розділ України як оптимальний варіант

31 липня 2001, 07:57
0
5

"Розділ України як оптимальний варіант для розвитку добросусідських відносин ", - "Російський Журнал" продовжує публікацію матеріалів у рубриці "Росія-Україна". "З Москви Україна скидається на поле боротьби двох основних проектів: України як "другої Росії" (Гліб Павловський) - і України як роздутої Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини", пишуть автори статті в останньому номері видання Михайло Денисов і Віктор Мілітарьов.

Перший проект має на увазі створення однорідне двомовної країни з деякою перевагою православ'я над католицизмом (при цьому православні церкви не конче будуть підпорядковуватися РПЦ МП) і без вираженої орієнтації на Росію чи на Захід. Зрозуміло, що для деяких людей першою мовою буде українська, а для інших - росіянин, - приблизно так, як має місце зараз у центрі і на сході України.

Другий проект має на увазі українську мономовність, панування католицизму з перевагою в політичній і культурній сферах вихідців із Західної України, наприклад, галицьких "письменників", а також антиросійську орієнтацію. Цю орієнтацію не можна назвати по-справжньому прозахідною, тому що й Україна не готова до західного образу політичного життя, і Захід націлений у першу чергу на інструментальне використання України. Для справжнього прийняття в "Західний клуб" на майже цивілізованих правах тут довелося б попрацювати на побігеньках десь із півстоліття.

На природне запитанння "які ж тут інтереси Росії?" не слід давати відповідь безпосередньо в тих рамках, що задаються протистоянням українських проектів. І для Росії, і для України, а можливо, і для всієї Європи - найоптимальнішим варіантом, напевно, було би створення двох незалежних українських держав, одна з яких цілком реалізувала б перший проект, а друга - другий.

Такий поділ відповідав б сильній етнічній диференціації жителів цих регіонів. Крім того, на відміну від Чечні і Косова на Західній Україні немає такої кількості збройних людей, готових обрати "вічний бій" як образ життя. Немає в Західній Україні й активної діаспори, та й керівна "антимоскальска" ідея навряд чи зможе стати по-справжньому експансіоністською.

Тоді на Західній Україні могли б виповнитися заповітні сподівання її політиків. Вона стала б тією самою "середньоєвропейською країною", що її так колоритно виводить у своїх романах подружжя Дяченків: країною-побратимом Трансільванії, з розвинутим репресивним апаратом, яка включає "поліцію думки", що стежить не тільки за денною свідомістю громадян, але і за їх сновидіннями. Там могли б збиратися ветерани всіх дивізій СС і їх природні й ідейні нащадки з Німеччини, Галичини, Хорватії, Прибалтики й інших місць. Там можна було б створити науково-дослідні інститути, у яких би доводилося, що українці-русини створені Богом, а москалі походять від мавп, що Дракула насправді народився в Галичині, що людство, яке завжди черпало свої самі плідні ідеї у вихідців із Західної України - таких, як Захер-Мазох, - зобов'язано виплачувати Західній Україні вічну ренту. А в закритих навчальних закладах можна було б навчати дітей "соратників" тільки російською і англійською мовами. Те, що російська мова - це цінний ресурс, що його не слід надавати випадковим людям і "масам", тамтешніми політичними й ідейними вождями добре усвідомлено вже зараз: мало знайдеться людей на Україні, що настільки блискуче володіють російською мовою, як деякі лідери УНА-УНСО.

Зовсім недавно, у першій половині дев'яностих років, вихідці з Західної України зуміли посісти в Києві чимало командних місць у політиці й у ЗМІ, заявивши своє культурне лідерство і права на керівництво. При цьому реально Західна Україна не тільки сильно відстає від інших регіонів України в розвитку науки і техніки, але й у власне культурній сфері їй останнім часом похвалитися особливо чимось. У кумедному контрасті з цим українська література російською переживає небачений розквіт...

Правда, варіант поділу України на дві незалежних держави поки видається малоймовірним. Нікому на Україні не хочеться втрачати частину "своєї" (ну, майже своєї) території. Деякі наївно розраховують на "остаточну" перемогу свого проекту, деякі - таких більше на Сході - сподіваються на плідний синтез двох проектів.

З цією найближчою перспективою доведеться погоджуватися Росії. Політика Росії у відношенні України має будуватися в залежності від того, який із двох українських проектів візьме гору.

Якщо перемагатиме проект "другої Росії" і кампанія проти російської мови буде подавлена, у тому числі і на заході, то Росії треба буде всебічно, але ненастирливо підтримати цей процес. Всі ініціативи про які-небудь можливі форми об'єднання Росії з Україною мають виходити з боку України, і їм треба буде дати проявитися і відлежатися.

Якщо події розвиватимуться приблизно в тому самому ключі, як зараз, тобто зі змінним успіхом, то Росії доведеться організувати систему правозахисної інформаційної політики, яка буде будуватися відповідно до тези Леопольда Табурянського - "мова - в обмін на території". Це означає, що Росія не стане домагатися відділення від України східних територій і Криму і взагалі не підніме питання про розділ України - за умови, що на Україні будуть забезпечуватися права російськомовного населення і російської мови.

Якщо ж гору візьме "західний" проект, то Росія буде змушена у відповідь на це розгорнути правозахисну інформаційну війну, метою якої буде або розгром "західного" проекту, або поділ України. І для такої війни в Росії ресурсів цілком достатньо.

В даний час у повсякденному житті й у сфері освіти в центрі і на сході України положення російської мови залишається досить міцним (щоправда, у сфері вищої освіти вже є спроби українізації). Але в публічній і політичній сфері вплив мовного терору, який направляється з заходу, дуже помітний. На самому ж заході України справа йде прямою дорогою до апартеїду, подібному до колишнього південноафриканського і теперішньому латвійського.

Зрозуміло, що для "націоналістичних" політиків Західної України їхній мовний терор є один зі способів виживання, а політичних активістів у Росії ці справи безпосередньо не стосуються. Так буває завжди, поки націоналізм не переходить до експансіоністських воєн. Але в такі "мирні часи" держава і повинна виконати одну зі своїх обов'язків по організації системи захисту інтересів країни. Вона має підтримати своїми ресурсами, причому в основному організаційними, а не фінансовими, ідею активної інформаційної політики. В міру розгортання політика ця стане економічно рентабельної для приватних інвесторів - причому, у першу чергу, українських.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах