Головна
 

Втіха від роздроблености

31 липня 2001, 08:15
0
4

На думку автора статті в "Російському журналі" Ольги Брильової, вся українська внутрішня політика спрямована на досягнення компромісу між кланами, на інше часу і сил немає. Матеріал присвячений особливостям існування української регіональної еліти.

В офіс однієї з київських фірм входить людина і, скидаючи пальто біля вішалки, швидко говорить секретарці: - Я до Миколи Петровича, мені призначено, я з Дніпропетровська... 

Секретарка в паніці говорить по селектору: - Микола Петрович, до вас тут людина... Роздягнутися ще не встиг, а вже загрожує...

1993 року я стала свідком цікавої розмови: працівник "Приватбанку" наставляв свого молодого чи то знайомого, чи то родича, який їхав учитися в США: "Не валяй дурня, там не залишайся. Навіть якщо запропонують роботу з перспективою. Тому що тут перспективи крутіше. Що тобі там дадуть? Максимум сто тисяч на рік. Там людина на сто тисяч у рік - хлопчик на побігенька. Тут той, у кого п'ятдесят тисяч - справжній князь". Часи змінилися: зараз, щоб почувати себе справжнім князем, півсотні штук зелених у рік мало. Але не змінився підхід: краще бути першим у нашому селі, чим другим в їхньому Римі.

Досить дивно, що Україна в очах багатьох росіян здається деяким монолітом. Направду Україна - дуже неоднорідний листковий пиріжок, і те, як поводиться, скажімо, дніпропетровська регіональна еліта, і те, як поводиться одеська, - це "дві великі різниці". Але в цьому - головному, позначеному мною - і одесит, і дніпропетровець схожі. Це їх ріднить: питома селянская, хуторянська осілість. Причому - характерна для "бізнесу-еліти" ще більше, ніж для політичної і на всіх рівнях. Працівники тутешніх відділень ТНК типу "Проктер&Гембл" чи "Ріглі'с" підвищення в Київ розглядають як неприємність: рвуться налагоджені особисті зв'язки, треба залишати з задоволенням щодалі затишнішу квартиру, передавати спадкоємцю робочий колектив, з яким уже зріднився, і такий же рідний автомобіль, а як воно складеться там - невідомо, а якщо виб'ють звідти - повертатися нікуди, ну його на фіг. Не здивуюся, якщо подібним чином міркує більшість співробітників ТНК на Україні, і вже напевно так міркує більшість бізнесменів. Навіть ті, справи кого вимагають присутності в столиці, воліють мати там представництво, а не перетягувати туди головний офіс.

Російська преса пише, а логіка з нею погоджується, що такого роду керівників і бізнесменів багато й у Росії. Але на Україні їх не просто багато - їх більшість. Росія занадто велика, щоб феодалізуватися з такою швидкістю. Точніше, немає - якби Росія феодалізувалась з такою швидкістю, вона давно б розпалася. Тому, незважаючи на начебто б набагато більшу розмаїтість регіонів і регіональних центрів, які - на перший погляд - тягнуть хто в ліс, хто по дрова, у ній сильніші доцентрові тенденції; вектор прагнення російської регіональної еліти - Москва. Принаймні, зараз. На Україні складно говорити про вектори прагнення - ідеалом місцевої т.зв. "регіональної еліти" є становище питомого князя.

Сказати, що амбіційних і активних людей на Україні немає, теж не можна. Але вся штука в тому, що центром тяжіння для таких людей теж є Москва. Людина, яка воліє бути другим у Римі, вибирає саме Рим, а не столицю "глухої провінції біля моря".

В усякій калюжі є гад, між іншими гадами іройський. Специфіка цього гада пов'язана зі специфікою калюжі. Зовсім природно, що дніпропетровська "регіональна еліта" кучкується навколо металу, західняцька - навколо трубопроводу, а харківська - навколо митниці. Сфери впливу поділяються самим природним образом, і там, де виникає перетинання інтересів, усе вирішується зовні на подив мирно. Якщо порівняти російську пресу з українською, то з'ясується, що в Росії у таких випадках стріляють куди частіше. Як варіант: на Україні пишуть куди менше. Але мені здається, що справді менше стріляють. З однієї простої причини: на Україні, стріляючи в людину, ти стріляєш у клан. Ніхто - ні чиновник, ні бізнесмен - не займає місце сам по собі: він поставлений певною "зграєю товаришів", і вона вже подбає про те, щоб це місце утримати за собою. Таким чином, "замовляючи" когось, ти не вирішуєш проблему, а створюєш її. Якщо потрібно когось звалити, то валити доводиться всіх, весь клан... Тому проблеми вирішуються звичайно безкровно. Так було з Лазаренком й ЄЕСУ.

Що-небудь писати про механізми руху сюди всередині кланів дуже важко - настільки це подкилимові (замалим не написала "підшкірні") справи. Для української регіональної еліти характерна замкнутість. Її представники немов би намагаються всіляко уникнути "засвітки". Простий приклад: я можу відразу згадати імена губернаторів Ленінградської, Саратовської, Свердловської областей, Краснодарського краю і Примор'я - але за іменами губернаторів сусідніх Запорізької, Миколаївської чи Харківської областей мені доведеться лізти в Мережу. І не те щоб я була особливо ледача і нецікава в порівнянні з іншими українцями - просто, на відміну від Лебедя, Аяцкова чи Наздратенка, ці люди не "засвічуються" у загальнонаціональних ЗМІ без потреби. Максимум - у регіональних. До речі, і з загальнонаціональними ЗМІ дуже цікава складається картина: існує тільки один державний телеканал, який веде мовлення на всю країну на метрових хвилях. Ще чотири загальнонаціональних телеканали належать різним АТ, два з них ведуть трансляції на дециметрових хвилях. Отож, на всіх цих телеканалах дуже багато засвічується Президент, дуже багато - Верховна Рада, і майже ніколи - регіональна "еліта". Хіба що в зв'язку зі стихійними чи лихами заходами начебто приїзду в Крим Лужкова. Українець дещо знає про столицю, дещо про свою провінцію, а про сусідню провінцію - майже нічого. Єдиною справді загальнонаціональною газетою - тією, що її направду купують і направду читають по всій Україні, - є "Бізнес", "газета української буржуазії". Спроби створити загальнонаціональне видання для іншої аудиторії мають досить жалюгідний характер. Газети, які претендують на звання національних, - "День", "Дзеркало тижня" - у регіонах по підписці і по продажах набагато відстають від регіональних ЗМІ, муніципальні вони чи комерційні. Причому нічиєї злої волі в цьому немає - у цьому є українська менталітет. Нам справді нецікаво знати, що відбувається на сусідньому хуторі. Думаю, і в рідких появах "регіональної еліти" у ЗМІ немає ніяких розрахунків і намірів - ця еліта і справді не хоче на екрани. Давайте глянемо правді в очі: у Росії посада губернатора - стартовий майданчик для підстави своєї партії, джерело її харчування і, можливо, відправний пункт початку президентської гонки. На Україні єдиним губернатором, який побажав брати участь у такій гонці, був В.Чорновол - він і "торгував обличчям". Інші не бачать у цій гонці змісту - а українця дуже важко змусити робити те, у чому він не бачить особливого змісту.

Річ у тому, що становище Президента на Україні набагато менш стабільно і надійно за становище губернатора. Губернатор знає, хто його підтримує і чого від нього хочуть, його завдання конкретні. Він поставлений своїм кланом і відповідає перед ним, інше його не стосується. Президент же має, крім всього іншого, відповідати перед Радою, перед Росією, перед МВФ і ЄБРР - і (теоретично, принаймні) перед народом. Він не може відстоювати послідовно інтереси одного клану, навіть того, котрий його підняв, - уже хоча б тому, що існують і інші клани зі своїми інтересами. Багато в чому становище Президента справді схоже на положення середньовічного короля, необхідного графам і баронам скоріше як жупел, який поєднує їх за умов "сутичок" із зовнішнім ворогом, ніж як реального правителя.

Важелів впливу на регіони в Президента два: енергоресурси, які надходять з Росії, і гроші, що надходять із Заходу. Якщо потреба в тому і в іншому відпаде, сам Бог знає, що утримає Україну від розвалу. Хіба що те, що її мешканці природно важкі на підйом. Тому київська влада зацікавлена й у тому, і в іншому. Недолік цієї схеми керування очевидний: рано чи пізно Росія, або Захід на Україну плюнуть. Але альтернативи цій схемі немає. Альтернатива була б можлива, якби українську політику робили партії, а не клани; якби фінансово-промислові групи не збивалися по регіонах. Ні, клан може вдати з себе партію - "Громадою" чи "Сдпуо", але це удавання шите білими нитками. Свій шматочок влади клан партії так просто не віддасть. Тому всі спроби проводити у Верховній Раді й уряді якусь осмислену політику приречені на провал заздалегідь. Вся українська внутрішня політика спрямована на досягнення компромісу між кланами, на інше часу і сил немає.

Другий варіант - це змусити клани вийти з підпілля і відкрито відстоювати свої інтереси, ввівши в країні двопалатний парламент із представництвом по регіонах. Це не вирішить проблеми наявності регіональних мафій, але зробить їх більш прозорими - адже щоб відстояти свої інтереси в законодавчих зборах, потрібно як мінімум оголосити про них відкрито.

Думаю, пропозиції ввести двопалатний парламент зустрічають такий опір саме тому, що самі клани ясно розуміють, якою палицею з двома кінцями стане їхня легалізація.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах