Головна
 

Українська державність. Четверта спроба...

31 липня 2001, 09:25
0
3

Автор публікації "Російського Журналу", кандидат історичних наук Сергій Маркедонов, продовжуючи "генеральну лінію" цього видання, пише про те, що незалежність України можлива лише за умови допомоги ззовні.

За два з половиною століття до прийняття "Декларації Незалежності" зразка серпня 1991 року Україна продемонструвала urbi et orbi приклад того, як можна зруйнувати будинок імперії, що здавалося непорушним. У 1648-1654 роках "жертвою" боротьби за "українську незалежность" стала Річ Посполита, "Польща від моря до моря". Сказати, що Україна грала в складі Річі Посполитої особливу ролю і немалою мірою сприяла польському "золотому століттю" першої половини XVII століття, значить не сказати нічого. Саме завдяки "підмозі" українського козацтва польське "лицарство" зупинило під Хотином у 1621 році турецько-татарську армаду на чолі із султаном Османом II. А до і після цього походи запорізьких чайок через Чорне море робили турецьких дипломатів більш покладливими і згідливими в переговорах з їхніми польськими колегами. Участь українського козацтва в подіях російської "Смути" дозволяло Річі Посполитій тримати руку на пульсі Московської держави протягом майже всієї першої половини XVII сторіччя. Найбільш проникливі польські державні діячі, незважаючи на ворожість до іновірців, (православних) українців, бачили в анархічних мешканцях Запорізької Січі живий (і, головне, недорогий!) щит від турецько-татарської і московської загроз. Відомий у XVII столітті публіцист А.Пальчовский прямо закликав піддавати остракізму того, хто запропонує оголосити боротьбу з дніпровським козацтвом. "Хмельничина", яка почалася 1948 року , а відтак "Руїна" стали для Річі Посполитої початком кінця, як у 1991 для СРСР - Декларація про незалежність України. З 1648 по 1991 роки Україна не раз боролася за "незалежність" і чотири рази (1649-1654 р., 1917-1918 р., 1941 р., 1991 р.) її спроби начебто б приводили до бажаного результату. Однак успіхи "державотворчости" незмінно виявлялися більш ніж скромними, а то і відверто провальними.

Закордон нам допоможе?

Що поєднує такі різні фігури українського "Риссорджіменто", як Наливайко і вождів казацько-селянських повстань 1630-х рр, Мазепу і Полуботка, Хмельницького і Дорошенка, Шевченка і Драгоманова, Грушевського і Скоропадського, Петлюру і Коновальця, Бандеру і Мірошника? Боротьба за "незалежність", що її вели українські вожді самостійно - без допомоги ззовні - незмінно завершувалася їх жорстокими поразками. Подібний підсумок очікував низку повстань кінця XVI - 30-х років XVII століть, старшинську фронду XVIII століття, опозиційну (і революційну) діяльність XIX - початку ХХ століття, дисидентство радянського періоду. Куди як успішніше йшла боротьба за "вільну Україну" за підтримкою "третьої сили". Такою силою могли виступати кримський хан і московський великий государ, польський чи шведський королі, імператор Австро-Угорщини і німецький кайзер, "начальник польської держави" чи фюрер третього райха. Воєнні перемоги Хмельницкого під Жовтими Водами і Пилявцями були б неможливі без солідної допомоги кримського хана. Тоді ж, коли апетити Тугай-бея і Іслам-Гірея перевершили навіть прийняті в "Дикому полі" норми, союзником і захисником "української справи" стала "православна сестра" - Москва. Коли ж і "москальскі апетити" показалися борцям за "незалежность" необґрунтованими, на обрії періодично стали з'являтися нові "союзники" (список див. вище). Автономія України, отримана в серпні 1917 року (в умовах постлютневої Росії це була фактична самостійність), а також "незалежні" Українська народна республіка (УНР на чолі з президентом М.С.Грушевським) і "Українська держава" (на чолі з гетьманом П.П.Скоропадським) могли б залишитися лише нездійсненими проектами без фінансово-економічної, ідеологічної і військово-політичної підтримки Австро-Угорщини і Німеччини (починаючи від фінансового підживлення антируських і антиросійських громадських об'єднань і створення полегшених умов змісту для етнічних українців, які потрапили в полон - солдатів і офіцерів російської армії, до військової підтримки перевороту гетьмана Скоропадського генерал-фельдмаршалом Г.Ейхгорном). Усебічна допомога з боку нацистської Німеччини дозволила С.Бандері 30 червня 1941 проголосити створення незалежної української держави. Без військової підтримки вермахту питання не те, щоб про "неперелогову державу", а про захоплення прихильниками кумира українських націоналістів навіть однієї вулиці Львова було б просто смішно ставити.

Бували, звичайно, в історії боротьби за "визволення України" і "виключення". "Союз" гетьмана Мазепы з Карлом XII не привів першого до успіху. Але в чому виключень немає, так це в тому, що всі успішні спроби боротьби за "незалежність" забезпечувалися щедрою допомогою "друзів" України ззовні.

Зімкнемо ряди?

Чи винна в подібній "державотворчості" якась особлива безпринципність вождів українського "Ріссорджименто"? Здається, секрет зовсім не в моральному вигляді борців за "визволення". Протягом довгого років Францію вивчають як класичний приклад становлення і розвитку інститутів абсолютної монархії, а Британію як еталон промислової революції. Україна могла б стати для істориків і політологів прикладом іншого роду. Протягом століть у недовгі періоди самостійного державного буття її лідери ніколи не могли налагодити внутріелітний діалог з принципових питань. Смерть харизматичного вождя визвольної війни Б.Хмельницького розділила українську еліту на проросійську, пропольську і протурецьку. Деякі її представники (син Богдана Юрій Хмельницький) устигли побувати у всіх трьох угрупованнях. Три вищезгадані групи боролися один з одним, залучаючи, як і покладено, "треті сили" (друга половина XVII століття в історії України одержала красномовну назву "Руїна"). Але історія української еліти знала приклади куди більш анекдотичні. 29 квітня 1918 року Українська Рада прийняла Конституцію "незалежної" УНР і обрала президентом відомого історика М.Грушевського. Майже одночасно з цим у ніч з 29 на 30 квітня відбувся державний переворот і до влади прийшов гетьман П.Скоропадський, який проголосив "Українську державу" (згодом сам гетьман був скинутий іншим борцем за "незалежність" - С.Петлюрою). У червні 1941, коли у Львові йшло формування кабінету міністрів "вільної України", один із заклятих друзів С.Бандери А.Мірошник писав "донос на гетьмана лиходія" фюреру і генерал-губернатору Франку, що його однодумець-конкурент "поводиться негідно", створивши "без ведома фюрера свій уряд". Підсумок - Бандера опинився в концтаборі Заксенхаузен (хоча і на почесних умовах).

У сьогоднішній Україні ми бачимо твердий внутріелітний розкол по регіональному принципі. Якщо еліта південних і східних областей готова тісно інтегруватися з Росією й іншими пострадянськими державами, то еліта Заходу України (насамперед, Галичини) навіть у структурах СНД убачає "руку Москви" і мріє про "возз'єднання" з "цивілізованою Європою".

Звідкіля є пішла українська земля?

Відсутність згоди в рядах "українських товаришів" пояснюється різним їхнім баченням образа України і її майбутнього, різним розумінням природи української нації. До "остаточного рішення" питання "Яку Україну ми втратили і яку хочемо придбати?" усяке "державотворчество" буде супроводжуватися "руїнами" і ексцесами (діапазон таких широкий - від татарських набігів і полонів до єврейських погромів, які можна порівняти по своїх масштабах з Голокостом, від корупції і кумівства до офіційно визнаних крадіжок газу в державних масштабах). Усі спроби "облаштувати" вільну Україну й у XVII сторіччі, і в наші дні мали в основі своєї різні образи України (і навіть - географічні образи!), різне цілепокладання боротьби за її "визволення". Здається, Богдан Хмельницький перевернувся б у труні, якби довідався, що борці за "вільну Україну" XX-XXI століть стоятимуть під прапорами "греко-католицької віри", "уніатства", прихильникам якого він і його соратники з задоволенням рубали голови. Смішно уявити собі петлюрівців, що протестували б у рядах військ Ю.Пілсудського проти "лядського рабства". Не вимальовується й образ С.Бандери, який би - до пари першому "президенту" УНР М.Грушевському, який розкаявся в колишніх "націоналістичних гріхах"  - визнавав би за інститутами "Радянської України" прототип української державності. Тим часом, усі вищезгадані персонажі входять у "Синодик святих" української національної ідеї, являючи собою своєрідні "єдність і боротьбу протилежностей". Що довше буде подібна "єдність" зберігатися, то більше молода "держава" і її лідери будуть предметом гострих жартів і анекдотів. Тільки чи буде до веселощів жителям України і її сусідів?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах