Головна
 

Степан Бандера як дзеркало української непевности

2 серпня 2001, 08:42
1
30

"Російський Журнал" публікує на своїх сторінках неоднозначний матеріал про ролю і місце в українській історії Степана Бандери. Автор матеріалу Роман Муравецький постійно акцентує увагу на співробітництві Бандери з нацистами...

Степан Бандера народився 1909 року у селі Старий Угринів на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). Ще в ранньому дитинстві він перейнявся ідеями націоналізму, сприйнявши їх від батька - греко-католицького (уніатського) священика, що з 1917 року активно займався політикою, організовував сільські військові загони, а в 1919-1920 запекло боровся з білими, і потім з червоними "москалями", після чого знову повернувся в рідне, тепер уже польське, сіло. Як і належиться герою, Степан ще у восьмирічному віці виявив чималі розумові здібності: коли фронт першої світової війни проходив через їхню місцевість, він "спостерігав національно-революційні рухи в царській армії" і "із хвилюванням" відзначав "велику різницю між українськими і московськими військовими частинами" (так він напише в автобіографії). У 13 років, гімназистом-третьокласником, він вступив у підпільну націоналістичну організацію школярів.

Закінчивши гімназію, він вступив на агрономічний факультет Львівського політехнічного інституту. (Сучасні біографи іноді називають інститут "Вищою політичною школою", справедливо думаючи, що так імідж героя виглядав би шляхетніше - див. "Етно-національний розвиток України", Київ, 1993, с.745.) Утім, для Бандери інститут скоріше і був "політичною школою": зануривши з головою в стихію терористичної діяльності, він учився абияк, брав кілька академічних відпусток, так так і не закінчив курсу. 1928 року він вступив вже в серйозну націоналістичну організацію, 1929-го став членом крайовий "екзекутиви" (керівництва) ОУН (Організації українських націоналістів), а ще через два роки сам очолив цю саму "екзекутиву". Боротьбу за високі ідеали оунівці вели давно відомими способами: грабували поштові потяги і відділення зв'язку, усували людей, які не поділяли їхні погляди чи засуджували за тероризм. Так, за особистою вказівкою Бандери (у чому він сам зізнавався), були знищені сільський коваль із села Двірци Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і ін.

У 1932-1933 роках Бандера бере участь у Віденській, Берлінській і Данцигській конференціях українських націоналістів, що їх організував "вождь" ОУН Євген Коновалець - колишній петлюрівський полковник. Він же і заснував 1920 року в Празі напіввійськову організацію УВО, пізніше реорганізовану в ОУН. Діяльність організації із самого початку здійснювалася під патронажем і за фінансової підтримки німецьких політичних кіл. Штаб-квартира ОУН була розташована в Берліні, на Гаупт-штрассе, 11, під вивіскою "Союз українських старшин у Німеччині". Сам Бандера пройшов навчання в Данцігу, у розвідшколі. Тут він учився завзято, а не як під час "тусовки" в інституті (у 1928-1933 роках). Навчившись, він знову продовжив справу "звільнення України": члени організації підірвали українську друкарню Яськова, редакцію львівської антифашистської газети "Сила", вчинили замах на письменника А.Крушельницького, убили секретаря радянського консульства у Львові Андрія Михайлова.

Нещасливий Михайлов був взагалі убитий помилково. Бандера опитав своїх соратників, хто бажає убити радянського консула. З двох третин бажаючих він обрав двадцативосьмилетнего університетського студента Миколу Лемика, якого навчив усім деталям, показавши йому також, куди сховатися після замаху. Однак у призначений день консула на місці не виявилося, до Лемика вийшов секретар посольства Михайлов. Лемик вихопив пістолет, почав стріляти. Убив Михайлова, поранив кур'єра... Звичайно, тепер цей випадок пояснюють як акцію в боротьбі проти Сталіна.

З приходом до влади Гітлера в січні 1934 берлінська штаб-квартира ОУН на правах особливого відділу була зарахована в штаб гестапо. У передмісті Берліна - Вільгельмсдорфі - на засоби німецької розвідки були також побудовані казарми, де готували бойовиків ОУН і їхніх офіцерів. Тим часом польський міністр внутрішніх справ - генерал Броніслав Перацький - виступив з різким осудом планів Німеччини по захопленню Данціга, за умовами Версальського світу (1919) оголошеного "вільним містом" під керуванням Ліги націй. Сам Гітлер дав указівку Ріхарду-Францу-Маріяну-Ярому, агенту німецької розвідки, яка курувала ОУН, усунути Перацького. 15 червня 1934 року Перацький був убитий, безпосередній убивця (Григорій Мацейко) зумів сховатися за кордоном, але вся група, включаючи Бандеру, була арештована. Бандеру засудили на довічне ув'язнення. Марно німецька розвідка вдавалася до спроб звільнити Бандеру: натискала по дипломатичних каналах, намагалася організувати підкуп тюремників і втечу...

Тим часом вождь ОУН Є.Коновалець усе менше улаштовував фюрера, оскільки чималу частину фінансових ресурсів витрачав на теракти й убивства в Польщі. "Через військову розвідку німці (Канаріс) не раз заявляли Коновальцю, що вони абсолютно не зацікавлені в подібних діях у Польщі і що вони вимагають зосередити всі сили тільки проти Радянської Росії", - згадує учасник подій А.Білинський. Коновалець не сприйняв указівок тих, хто оплачував "боротьбу за волю", і був у травні 1938 убитий у Роттердамі, куди прибув для участі в черговій нараді.

У серпні 1939 року на другому зборі ОУН в Італії спадкоємцем Коновальця був проголошений Андрій Мельник, його колишній підручний по розстрілу київських робітників 1918 року. Однак уже на з'їзді намітився розкол: частина делегатів висловилася за обрання на вищу посаду Бандери, який сидів у в'язниці. Коли у вересні 1939 року Німеччина окупувала Польщу і Бандера вийшов на волю, розкол в ОУН став неминучим. Бандера, щоправда, їздив у Рим і намагався умовити Мельника відмовитися від керівництва ОУН на свою користь, але той не став і слухати. Тоді 10 лютого 1940 року Бандера скликав у Кракові лідерів Галичини і Прикарпаття і, оголосивши себе законним спадкоємцем Коновальця, вибрав у "провід" своїх прихильників - Ярослава Стецька, Степана Ленковського, Миколу Лебедя, Романа Шухевича і Василя Охрімовича. На цьому ж з'їзді була затверджена партійна символіка. Партійним прапором ОУН(б) вирішено було зробити червоно-чорне полотнище, а прапором майбутньої держави не жовто-блакитний, який був у Петлюри і багато століть до цього служив галицько-волинським князям, а синьо-жовтий (державний прапор сучасної України), а як герб - відомий тризубець.

Керівники обох угруповань відразу присудили один одного до смерті, тому гітлерівському командуванню довелося втрутитися і викликати обох у Берлін. Сучасні літописці, втім, стверджують, що розкол відбувся через розбіжності в методах боротьби.

За наказом заступника начальника відділу абверу-II Ервіна Штольце, обидві групи готували майбутніх поліцаїв, розробляли плани "повстання українців" відразу ж після нападу Німеччини на Радянську Росію, "щоб підірвати найближчий тил радянських військ і переконати світове співтовариство в розкладанні радянського тилу" (зі свідчень Штольце на Нюрнберзькому процесі). Кожній фракції також дозволили створити свій "уряд".

У червні 1941 року приготування, що їх курував сам фельдмаршал Кейтель, були закінчені. Бандерівські бойовики - батальйон "Нахтігаль" - були одягнені в нацистську форму з єдиною відмінністю: синьо-жовтими смужками на погонах. В урочистій обстановці батальйон дав фюреру присягу на вірність "аж до крові".

29 червня, слідом за нацистськими військами, "Нахтігаль" і "Роланд" увірвалися у Львів. 30 червня 1941 року С.Бандера проголосив створення незалежної Української держави і своїм декретом призначив "уряд" на чолі з Ярославом Стецьком. Після видання Центральною Радою 9 січня 1919 року "четвертого універсала", у якому проголошувалася "самостійна і суверенна" держава, це була друга в історії України серйозна спроба оголосити про незалежність (перше проголошення незалежності нині щорічно відзначається 22 січня як День Соборності).

Тим часом у Львові сім днів тривала страшна розправа по заздалегідь складених списках над "комуністами і євреями". Усього було убито близько 3000 чоловік, серед яких близько 70 відомих суспільних діячів. Так, був страчений ректор університету Роман Ремський, колишній прем'єр-міністр Польщі Казимір Барталь і багато хто ще.

Андрій Мельник негайно написав листи Гітлерові і генерал-губернатору Франку про те, що "бандерівці поводяться негідно і створили без відома фюрера свій уряд". Одночасно з цим у мельниківських газетах "Наступ", "Український вісник" і "Сурма" піднялася буря обурення тим, що в "уряд" не запросили нікого з ОУН(м). Гітлер наказав Франку заарештувати "уряд", і Стецько зі Львова, а Бандера з Кракова були доправлені в Берлін. До 1944 року Бандера жив у таборі Заксенхаузен, хоча і під доглядом поліції, але в особняку, де гарно столувався. Якось, гуляючи по Берліну, він був зупинений поліцією і відразу відпущений по пред'явленні посвідчення співробітника гестапо. Через начальника відділу 4-Д РСХА оберштурмбанфюрера Вольфа він одержував інструкції з керівництва своїми прихильниками, яких закликав "продовжувати співробітництво" з окупаційними військами. Про це розповів на Нюрнберзькому процесі полонений працівник центрального апарата РСХА Зіґфрід Мюллер.

Так тривало до 1944 року. У вересні Бандеру відвідав Гіммлер, який оголосив, що "починається новий етап співробітництва". Переїхавши в штаб абверкоманди-202, Бандера направляє роботу штабу УПА, і зокрема - підготовку і засил диверсантів. Одна з директив Бандери, перехоплена радянськими військами, має потрійний гриф "Секретно" і наказує службі безпеки ОУН ліквідувати "менш стійкі елементи" в ОУН, оскільки їхній перехід на сторону більшовиків може викликати лавиноподібний результат з ОУН-УПА. Бандера рекомендував також "створювати такі ситуації, щоб ради знищували вищезгадані елементи на постах і в засідках".

Узимку 1944-1945 Бандера зненацька виявився в тилу в Червоної Армії - у Кракові. По особистій указівці Гітлера Отто Скорцени зумів його звідти визволити. "Це був важкий рейс. Я вів Бандеру по радіомаяках, залишених у тилу ваших військ, у Чехословаччині й Австрії. Гітлер наказав доставити Бандеру в рейх для продовження роботи", - писав Скорцени у своїх спогадах.

Після війни Бандера замешкав в Мюнхені. У співробітництві з британською розвідкою СІС він готує шпигунів для засилання в СРСР, для чого підшукує придатних людей з колишніх в'язнів концтаборів. Кім Філбі на сторінках своєї книги "Моя таємна війна" згадує, що своїх вихованців перед кожним вильотом Бандера наставляв особисто. Одну з таких груп під керівництвом Мирона Матвієнка радянські органи безпеки захопили відразу ж після десантування. Мирона Матвієнка вдалося переконати, і протягом наступного років він натхненно водив за ніс знамениту "Сікрет Інтеледженс Сервіс".

Поступово за Бандерою залишилася лише стара еміграція. Навіть такою PR-акцією, як організована наприкінці березня 1950-го пресконференція для п'яти журналістів, де він оголосив, що "виходить з підпілля" і готує "антикомуністичну армію", не привернула великої уваги до "легендарної фігури".

Легенди на українців наскочили згодом...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах