Головна
 

"Los Angeles Times": Нелл з України

14 серпня 2001, 10:07
0
2

"Усім жителям українського сільця Подільський Яр було відомо про дівчинку, замкнену в корівнику. І протягом десяти років нікого це не обходило", так починає свій матеріал про проблеми розумово відсталих людей в Україні журналіст американського видання Los Angeles Times Робін Діксон.

Коли кілька чоловіків заглянули в щілину старого корівника, вони побачили там Ніну Гордій, яка сиділа геть голою поміж перекошених стін. Її тіло було обліплено брудом.

Ці чоловіки, представники місцевої міліції і голова адміністрації сусіднього села, розшукували вкрадений трактор. Вони продовжили свої пошуки, зовсім забувши про Ніну.

Це відбулося три роки тому. Ніна прожила в замкненому корівнику двадцять років. Її помістили сюди батьки, що не знали, що робити з розумово відсталою дочкою. Коли її нарешті звільнили навесні цього року, їй виповнилося 36 років.

"Це була не моя територія, і я забув про побачене, - говорить один тих, хто бачив тоді Ніну, Павло Смолинський, голова адміністрації села Великий Званчик. – Мені доводиться керувати п'ятьма селами. У мене не десять рук".

Він був не єдиною людиною, хто знав про Ніну. Протягом 15 років про все знали її сусіди. І мовчали.

Запаморочливий літній аромат пливе над смарагдовими пагорбами Подільського Яру і над полями, посипаними соняшниками і волошками. І, оточена всією цією неземною красою, маленька дівчинка підростала в темному сараї.

Вона була тінню, темною плямою на совісті своїх односільчан.

"Всі знали про неї, і міліція в тому числі. І ніхто не звертав на неї уваги, - говорить 26-річна сусідка Людмила Миколаєва. – Всі просто звикли думати, що вона там живе".

Миколаєва згадує, що кілька разів вона приносила Ніні їжу і бачила, як батько Ніни Володимир Борщун відкривав двері сараю, знімав важкий засув і подавав дочці їжу.

"Вона була вся в бруді, - пригадує Миколаєва. – Спала на маленькому килимку, так само геть вимазаному брудом".

У мовчанку мешканців села майже неможливо повірити. Але для місцевих жителів так само важко повірити в те, що іноземного журналіста могла зацікавити історія Ніни Гордій.

По суті, це розповідь про примітивні й анахронічні забобони людей у віддаленому селищі, самовдоволення і безвідповідальність яких типові для пострадянського суспільства.

Смолинський повернувся до будиночка Ніни за рік по тому, як шукав трактора. Коли він побачив, що батьки тримають корову в будинку, тоді як дочка живе в корівнику, він відчув, що "тут щось не так": "Мені стало не по собі. Я зрозумів, що вона людина, як і всі ми. І незалежно від того, нормальна чи ненормальна це людина по наших поняттях, вона все рівно заслуговує на гідні умови життя".

І все-таки далі висловлення докорів на адресу батьків він не пішов, виправдовуючись тим, що не хотів скривдити голову сільради Подільського Яру.

За його словами, Ніна тоді ділила сарай із собаками і козою. А пізніше компанію їй складали індики.

Зараз Ніна перебуває в Хмельницькій обласній психіатричній лікарні, а з одягу в неї – тільки пара поношених туфлів, подарованих їй якоюсь жалісливою жінкою.

Діагноз лікарів звучить досить похмуро: "олігофренія до ступеня крайнього слабоумства". Слово "олігофренія" – загальний термін, який означає розумову відсталість -, широко використовуваний українськими психіатрами.

Коли її поклали в лікарню 26-го травня, Ніна боялася людей і накривала голову подушкою, варто було комусь до неї підійти. Сьогодні вона почуває себе не так скуто. Як тільки Ніна звикає до нового відвідувача, вона простягає до нього вузьку долоню і посміхається незнайомому відчуттю дотику чужої руки.

Вона учиться користуватися ложкою. Вона уже витирає руки й обличчя рушником. Спочатку Ніна боялася води, але потім полюбила купатися.

Їй подобаються кільця, подобається підфарбовувати губи помадою.

Якось врнаці у липні медсестра простягнула їй квітку герані: "Ніна, понюхай її!"

Ніна взяла квітку, задумливо піднесла його до носа і ... відкусила пелюсток.

Для неї всі нове. У той самий липневий день вона вперше взяла в руки ручку і на листі папера намалювала червоні і зелені нерівні кола.

Вона виражає задоволення тихим звуком, який скидається на нявчання, чи плавними рухами, що нагадують вишуканий танець. Невдоволення завжди виражається різким виразним і протяжливим зойком.

Унаслідок довгого перебування в нерухомості її м'яза атрофувались, і вона не може ходити прямо, вважаючи за краще пересуватися поповзом. Вона швидко втомлюється і багато спить.

Без сумніву, Ніна вимагала особливої уваги, якою не могли оточити її батьки, що вони працювали весь день на випасі колгоспної череди. За їхніми словами, коли вони залишали Ніну вдома, вона била вікна і посуд.

"Мені доводилося її замикати на замок, - говорить її 64-річна мати Марія Гордій. – А я йшла на роботу рано-вранці і поверталася з заходом сонця. Що мені було робити?"

Вона говорить, що почала закривати дочку в будинку, коли ій виповнилося 7 років, а в сарай дівчинку "переселили" у 13, тобто там Ніна провела близько 23 років. Сусіди не впевнені в цьому, але припускають, що все-таки 15.

62-річний Володимир Борщун говорить, що дочка жила в сараї і навесні, і узимку, коли температура опускається до мінус 14 градусів.

У будинку батьків Ніни порожньо і неохайно, стеля і стіни закопчені, по цементній підлозі однієї кімнати бродять щенята, а іншої – індики. Вони не найбідніша родина в селі: у господарстві Борщуна є ще п'ять кіз і корова з телям.

Ми з Борщуном йдемо до корівника. Він відмикає засув і відкриває двері. З приміщення приблизно в 1,5 на 1,5 м у просвіт визирає чорне теля, підлога посипана брудною вовною, що звалялася.

На питання про те, чи не думає він, що утримувати тут Ніну було помилкою, Борщун відповів: "Це ж була не моя ідея, правда?".

Адміністрація села Подільське кілька разів зверталася до Марії Гордій із проханням відіслати дочку в психіатричну лікарню, але вона відмовлялася, посилаючись на те, що в подібному місці її дочка буде практично як у в'язниці.

Влада говорить, що вона була неспроможні що-небудь зробити.

Голова сільради Подільського Андрій Гаймер говорить, що без батьківської згоди він не міг нічого зробити. За його словами, вперше він спробував переконати батьків віддати Ніну в лікарню ще 1992 року.

Але завідувачка справами кинутих дітей у Державній комісії з молодіжної політики, спорту і туризму Валентина Глущенко говорить, що якщо життя чи здоров'я дорослого чи дитини піддається небезпеки, голова місцевої адміністрації має право на приміщення цієї людини в лікарню без згоди батьків: "Місцева адміністрація мала втрутитися відразу ж після того, як їй стало відомо про те, що чи життю здоров'ю дитини загрожувала небезпека. Я переконана, що в даному випадку місцеву владу можна притягти до відповідальності за ігнорування ситуації і недбалість".

Зараз голови сільрад обох сіл, Гаймер і Смолинський, претендують на честь називатися визволителем Ніни. Коли в квітні село Смолинського відвідала журналістка, за словами глави сільради, він розповів їй про Ніну. Журналістка газети "Подільські звістки" Віра Ісаченко написала статтю, що і змусила місцеву владу діяти.

"Як людина може бути щасливою, якщо вона не вміє говорити?"

На питання про те, чи любить він свою дочку, Борщун відповів, що "з нього досить".

Але Марія Гордій сказала, що "дуже любить Ніну" і хоче забрати її з психіатричної лікарні, і в кожному разі буде проти переведення Ніни в інтернат: "Я її мати й у мене є право її забрати. Я її годувала і виховувала. Я маю забрати її додому".

Коли Ніна переступила порог лікарні, вона важила близько 32 кг, а її організм був виснажений недоїданням.

За словами матері, її дочка не здатна виявляти емоції й у неї "немає мови", хоча мова в Ніни все-таки є, і виявляти емоції вона може: "Вона нічого не розуміє. Вона ж німа. Як вона може бути нормальною, якщо нічого не розуміє? Як можна бути щасливою, якщо вона і розмовляти не вміє? Вона сиділа тут, ми давали їй поїсти – от і все. Вона пищить, коли хоче пити чи їсти".

Співробітники Хмельницької обласної психіатричної лікарні говорять, що на відвідини матері Ніна реагувала дуже добре. За словами завідувачки відділенням жіночої хронічної психіатрії Наталії Голояд, у даному випадку проблема не у відсутності любові, а у відсутності розуміння.

Влади не бачать підстав для початку судового процесу

Районна прокуратура не порушила справу у відношенні тих, з чиєї вини Ніна провела під замком велику частину свого життя. На питання про причину настільки кричущої бездіяльності Гаймер відповів, що ніхто не подавав заяву в суд: "Ви ж не думаєте, що я подам у суд заяву, по якою я ж сам і виступлю звинувачуваним?"

Заступник прокурора Кам'янець-Подільського району Микола Бровчук говорить, що в батьків Ніни не було іншого вибору, крім як замкнути її в корівнику: "Не думаю, що ми можемо почати справу проти батьків, тому що їм довелося захищати свою власність і навіть життя і здоров'я. Вони мали щось почати для того, щоб убезпечити себе. Може бути, вам і зовсім не слід писати про всім цьому".

Марія Гордій і її друга дочка, теж Марія, говорить, що в селі до них ставилися як до прокажених: "Сусіди думали, що вони кращі, тому що моя дочка інвалід, а всі їхні діти здорові і кмітливі", - говорить мати Ніни.

Дівчинкою Ніна часто бродила навколо рідного дому, уздовж берега ріки чи сиділа на землі, розспівуючи свої невигадливі мелодії.

Сусіди говорять, що вона, зазвичай, була або геть голою, або загорталася в мішковину, тому що звичайний одяг вона розривала на клапті. Вона пізнавала світ, пробуючи його на смак: поїдала квіти, рослини і навіть жаб.

Як і інші односельці, сусідка Людмила Миколаєва побоювалася Ніни, коли дівчинка підростала: "Часом вона пронизливо кричала, і це лякало мене. Всі думали, що рано чи пізно вона кинеться на когось, але цього не відбувалося, і її почали дражнити".

У селі існувало дивне повір'я про те, що Ніна знаходиться під Божим захистом. Досі живі історії про те, що дитиною вона могла опустити руку в киплячий суп і вийняти звідти паруючу картоплину, не обпікшись.

"Ми впевнені, що Бог її захищає. Вона жодного разу не хворіла", - говорить Миколаєва.

У лікарні улюблений час дня Ніни – обід. Спочатку вона вибирає із супу м'ясо. Медперсонал переконує її користуватися ложкою, а не пальцями. Потім Ніна кришить хліб і ґрунтовно обнюхує кожен шматочок перед тим, як відправити його в рот. Якщо на підлогу падають крихти, вона відразу ж кидається їх піднімати.

Медсестра Марія Чайковська подружилася з Ніною і приносить їй солодощі з домашнього столу.

За час свого короткого перебування в лікарні Ніна багато чому навчилася: користуватися ложкою, розчісувати волосся, вкладатися в ліжко і вкриватися ковдрою.

Вона вже не зриває кімнатні рослини і не бруднить одяг.

"Вона вже звикла до білої піжами. Їй потрібно дуже мало, мінімум комфорту, от і все", - каже завідуюча відділенням Голояд.

Однак перебування Ніни в лікарні обмежене декількома місяцями. Як тільки вона освоїть елементарні навички поведінки і привчиться до гігієни, її переведуть у державний інтернат. А ці заклади неодноразово критикували правозахисні організації на зразок Human Rights Watch за існуючі там низькі стандарти охорони здоров'я.

В інтернаті Ніна матиме більше світла, повітря і місця, але менше уваги, аніж у її старому доброму корівнику. (Переклад: Форум).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах