Головна
 

Україна і Росія в пошуках Європи-II

7 вересня 2001, 09:33
0
4

У сучасній Україні "європейська інтеграція" зайняла місце національної ідеї, але тільки реалізація проекту "Європи-II" як ваговитої Співдружності східноєвропейських народів на основі загальної цивілізаційної ідентичності може стати важливим чинником загальноєвропейської стабільності, вважає Російський журнал.

Перш ніж міркувати про можливості, мети, завдання і стратегії української і російський "інтеграції в Європу", необхідно чітко визначити семантичні поля, значеннєве наповнення цього імені - що на даний момент мається на увазі під "Європою"? Сам термін дуже нечіткий, а реальність, яку він позначає, досить динамічна, тому в його вживанні в різні історичні періоди й у різних тематичних контекстах баланс змістів неоднаковий, ті чи інші обертони звучать по-різному, об'єктивні критерії "європейськості" відсутні в принципі. Так, "Європа" може вживатися і розумітися в кількох значеннях:

- у географічному: земля від Атлантичного океану до Уральських гір; 

- у расовому: ареал розселення білої, індоєвропейської раси; 

- у лінгвістичному: народи, які споконвічно розмовляють на мовах індоєвропейської родини; 

- у релігійному: як місце первинного поширення християнства; 

- у цивілізаційному: як макрогеографічна і метакультурна реальність, яка є спадкоємицею (у тих чи інших аспектах) Римської імперії.

Сучасна конструкція географічного образа "Європа" загалом склалася на рубежі Середньовіччя і Відродження як позбавлене трансцендентних планів позначення простору, що його попередня епоха розуміла як "Священну Імперію". Якщо раніше, говорячи про "европейськість" те чи інше явище, мали на увазі його деякий високий духовний потенціал, певну "обраність" на тлі "неєвропейського", то тепер "європейськість" стала синонімом технологічного й економічного розвитку, синонімом матеріального благополуччя, високого стандарту споживання, тобто акценти "європейськості" перемістилися з "високих" матерій на "щільні".

Сучасна Західна Європа близька до передвіщеного ще на початку XX століття мислителями консервативно-революційної спрямованості заходу - вона не є виробником нових духовних змістів, тому вибір її як цивілізаційний орієнтир, зразок розвитку і для Росії, і для України, видається дуже сумнівним і, одночасно, симптоматичним: така "європейськість" є квінтесенцією "сучасного світу" епохи "Останніх Часів", всеохоплюючим і всепроникаючим ліберальним дискурсом. У системі сучасних інформаційних комунікацій подібна "Європа" є вміло розкрученим "брендом", за яким не стоять очікувані змісти. Фактично, головні сучасні "європейські демократичні цінності" - "права людини", "правова держава", "ринкова економіка", "відкрите суспільство" - не більш ніж симулятори, віртуальні образи без онтологічного наповнення, позначення без що того, що вони позначають. Претендуючи на загальносвітову універсальність і винятковість, "європейські цінності" створюють імідж західноєвропейського цивілізаційного співтовариства як "локомотива людства" і допомагають йому вирішувати різноманітні маніпулятивні політтехнологічні завдання.

Фактично, "інтеграція в Європу" по західноєвропейському сценарію означає і для України, і для Росії прийняття визначених етичних, духовних, соціально-політичних цінностей, що виникли в контексті суто західноєвропейської культури, як єдино можливих цивілізаційноутворюючих критеріїв. Спроба насадження цих цінностей у східноєвропейських країнах, що має місце останнім часом, найбільше схожа на "гуманітарний шантаж" (незалежно від того, хто ним займається). Подібне "редагування змістів", при якому "Європа" фактично ототожнюється з Західною Європою, а все "європейське" - із західноєвропейським, є очевидною інформаційною провокацією, що логічно випливає з европоцентристского світогляду і уявлення про власну месіанську винятковість (різновидом останнього є також теорія "Золотого мільярда").

Однак усе той географічний і культурно-мовний простір, який загалом можна назвати "Європою в широкому плані", у цивілізаційному відношенні неоднородний. Так, у християнську епоху Римська імперія складалася з двох частин - Західної, котра пізніше трансформувалася в Західну Європу, а тепер - у ЄС, і Східної (Візантії), що об'єднала навколо себе співтовариство східнохристиянських народів. Актуальність подібного, цивілізаційно мотивованого, підходу особливо зросла в останнє десятиліття, коли розподіл Європейського континенту по політичній ознаці - на капіталістичний Захід і соціалістичний Схід -втратив зміст.

Узагалі ж, сама стійка межа між Західною і Східною Європою - саме цивілізаційна, а не політична. Так звана Центральна Європа, до якої доречно віднести Польщу, Чехію, Словаччину, Хорватію, Угорщину, країни Балтії, - класичний приклад "лімітрофа" (проміжного простору між самодостатніми цивілізаціями). З одного боку, за "духом" ці країни належать західнохристиянської цивілізації, але, з іншого боку, у культурно-мовному плані і по характеру соціально-політичних інститутів і відносин історично вони близькі саме східноєвропейському світу.

Нині популярне уявлення про "блукаючі межі Європи", коли "європейськість" розуміється як відповідність деякому культурно-цивілізаційному стандарту, тому не завжди навіть ті чи інші романо-германські країни вважалися частиною "справжньої Європи". Ніколи ніякого сумніву не виникало відносно "європейськості" Франції, Бельгії, Голландії. А от щодо приналежності Німеччини, Іспанії, Англії, південної частини Італії з часом думки мінялися: так, ще на початку XX століття "справжня Європа" навіть Німеччину не розглядала як свою складену частину. В останнє десятиліття "стати Європою", тобто фактично "стати Західною Європою", намагаються Польща, Чехія, Угорщина, Хорватія. Можливо, почасти в них це вийде. Але навіть у випадку повноцінної інтеграції в усі західноєвропейські структури - їхні шанси на одержання "квоти" у горезвісному "Золотому мільярді" близькі до нуля.

У сучасній Україні "європейська інтеграція" зайняла місце національної ідеї (недавно навіть було створено однойменне міністерство!) - саме бажанням "бути Європою" чи "інтегруватися в Європу" тепер пояснюється вся українська історія (на початку 1990-х такою універсальною ідеєю було здобуття незалежності). При цьому "Європа" розуміється як синонім "цивілізованого суспільства", а цивілізаційна основа європейської спільності ідеологами євроінтеграції до уваги не береться.

В українському ідеологічному просторі існує два розуміння євроінтеграції: "разом з Європою проти "азіатської", "нецивілізованої", "агресивної" Росії" (характерне для етнонаціоналістів і "національно-демократичних" сил - обох "Рухов", партії "Реформи і порядок", "Конгресу українських націоналістів") чи "у Європу разом у Росією" (думка, притаманна силам ліберальної орієнтації - "Яблуко", "Трудова Україна", СДПУ(о), а також адміністрації Президента і структурам виконавчої влади). Однак обидві ці позиції виявляють відсутність у подібних політичних сил волі до "формотворчості", до розробки оригінальних цивілізаційних сценаріїв.

І в расовому, і в культурно-мовному, і в релігійному, і в історичному відношенні не викликає ніяких сумнівів ні російська, ні українська "європейськість", причому пояснюється вона не як результат культурного впливу Західної Європи, а як імманентно властивий автохтонному населенню якісний показник. Але така "європейськість" зовсім не тотожна "європейськости" сучасних чи французів англійців. Кордони ЄС змушують згадати про обриси імперії Карла Великого, але за межами цієї спільності ще не визрів альтернативний цивілізаційний проект, який врівноважує баланс сил на території Європейського континенту. Тому актуальним завданням видається не "інтеграція в Європу", що, в остаточному підсумку, має на увазі вестернізацію і відмову від власної неповторності й історичної унікальності, а вибудовування альтернативного цивілізаційного простору - "Європи-II" - і збирання в нього близьких у цивілізаційному відношенні держав.

В даний час набула популярності концепція "другої", "іншої" чи "незахідної" Європи, розглянутої як "другий ешелон" загальноєвропейського модернізаційного процесу. Однак проект "Європи-II" не має нічого спільного з цими ідеями, більш того, він навіть радикально протилежний їм у ціннісному підході. Якщо ідеологи "другого ешелону" говорять про відсталість східноєвропейської цивілізаційної парадигми порівняно з західноєвропейської і про необхідність модернізації-як-вестернізації, то проект "Європи-II" має сприяти реалізації сценарію "модернізації-без-вестернізації".

Недостатня виразність східноєвропейської цивілізаційної свідомості є наслідком не тільки стратегічної поразки СРСР у "холодній війні", у результаті чого західноєвропейські інститути (ЄС, НАТО) виявилися поки безальтернативними, але й існування могутньої традиції европоцентризма, яка передбачала, що основними генераторами новацій, "еталонами" загальносвітового розвитку є Франція, Англія і Німеччина, у меншому ступені - Італія, Іспанія, Швейцарія.

При цьому варто пам'ятати, що цивілізаційні кордони Східної Європи проходять зовсім не по Уралу, а збігаються зі східними кордонами Росії (так само, як і частиною західноєвропейською цивілізація є США і Канада). Звичайно, східноєвропейська цивілізаційна ідентичність Сибіру і Далекого Сходу виражена слабкіше, ніж у Центральній Росії (що, до речі, дає підставу говорити про ці регіони як про "лімісе" - хитливу окраїну цивілізаційної платформи), але її підтримка забезпечується домінуванням слов'янського православних і "постправославного" населення.

Ідеї євразійства теж не повинні вводити в оману. Євразії як особливої цивілізації в строгому розумінні немає. Євразія як цивілізація - це метафора, перебільшення засновників євразійства. Однак є євразійство як особлива геополітична ідентичність, що цілком може бути затребувана саме будівельниками "Європи-II".

Повноцінна інтеграція Росії й України в структури західноєвропейського співтовариства фактично означала б прийняття їх до складу т.зв. "Золотого мільярда". Однак це не видається можливим як з  цивілізаційних міркувань (для Заходу весь східнохристиянський світ - заблудшие "схизматики", що в черговий раз підтвердив візит папи Римського в Київ і Львів), так і з причин етнокультурних (романо-германці й англосакси ніколи не розглядали слов'ян у якості "рівних"), а також із причин майбутньої кризи вичерпання природних ресурсів і викликаного ним загострення конкурентної боротьби.

Не викликає ніякого сумніву той факт, що у випадку прийняття в ЄС України вона остаточно перестане бути суб'єктом якої-небудь зовнішньополітичної активності, не говорячи вже про зовнішньоекономічний, - це буде рівнозначно знищенню більшої частини українського економічного потенціалу, що не відповідає стандартам Євросоюзу; навряд чи більш радісні перспективи очікують і українську культуру. Прийняття ж у Європейський Союз Росії не виглядає реальним ні за яких умов, скільки б його керівники або керівники Росії не переконували в зворотному.

Таким чином, євроінтеграційну ідеологему й у Росії, і на Україні слід радикальним чином переосмислити на основі східнохристиянської цивілізаційної ідентичності:

По-перше, необхідно усвідомити критерії "європейськості": "Європа" - це не тільки західноєвропейські країни, але і східнохристиянська Східна Європа - спадкоємиця візантійської Ойкумени ("Візантійської Співдружності Націй"). І Росія, і Україна повинні включитися в активну ідеологічну й інформаційну боротьбу за "Європу" - по просуванню цивілізаційного проекту "Європа-II".

По-друге, необхідне подолання європоцентризму, що розуміється як невідворотність вестернізації. Також необхідно відмовитися від універсалістського розуміння цінностей, вироблених у контексті романо-германского протестантско-католицького світу: і для Росії, і для України інтерес являє не копіювання і навіть не адаптація західноєвропейського розуміння соціально-політичного життя і відповідних інститутів, а вироблення на основі східнохристиянських цивілізаційноутворюючих цінностей власних критеріїв політичного і суспільного пристрою (у т.ч. моделі "правової держави", "цивільного суспільства", "прав людини" і т.д.).

По-третє, слід позиціонувати себе в якості подвійного (Київ - Москва) центра східноєвропейської Ойкумени (крім України і Росії сюди також відносять: Вірменію, Білорусію, Болгарію, Грецію, Грузію, Кіпр, Македонію, Молдавію, Румунію, Сербію, Чорногорію). З огляду на історичні особливості, стійкі традиції двосторонніх відносин і політичних реалій поточного моменту Москва і Київ можуть інформаційно впливати і залучати в проект різні країни.

По-четверте, правильно усвідомлений інтегруючий цивілізаційний "знаменник" має розглядатися як основа для геоекономічного і геостратегічного співробітництва, а в майбутньому - навіть для вибудовування пріоритетних зовнішньоекономічних і оборонних блоків. "Європа-II" може стати подобою "держави-системи" - єдино актуального і суб'єктного на сьогоднішній день у геополітичному і геоекономічному відношенні утворення, якими є ЄС, США, Китай, у минулому - СРСР.

По-п'яте, концепція "національних інтересів", що нею держави керуються у своїй внутрішній і зовнішній політиці, і в Росії, і на Україні має бути підкорегована відповідно до "інтересів цивілізації", що може передбачати велику погодженість зовнішньополітичної активності і навіть певні самообмеження.

Тільки реалізація проекту "Європи-II" як повновагої Співдружності східноєвропейських народів на основі загальної цивілізаційної ідентичності в перспективі може стати важливим чинником загальноєвропейської стабільності, заставою того, що і Росія, і Україна в надскладних умовах глобальної конкурентної боротьби збережуть власні державності, національні культури, геополітичну і макроекономічну субъектность. Причому йдеться зовсім не про самоізоляцію, про будівництво нових "берлінських стін", ліній демаркації і т.д. Навпаки, необхідна найтісніша інтеграція в загальноєвропейському контексті. Однак вона повинна не підмінювати, як це часто трапляється, а відновлювати зміст загальносвітового розвитку людства.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах