Головна
 

Русский журнал: Чому в України немає зовнішньої політики?

15 січня 2002, 17:58
0
2

Питання - чи має Україна свою зовнішню політику, аж ніяк не риторичне і зовсім не тотожне питанню про наявність державного суверенітету, національної армії, міністерства закордонних справ і членства в міжнародних організаціях , пише Андрій Н.Окара в “Руccком журнале”. Зрозуміло, що з усіма цими формальностями все більш-менш нормально. Проблема в тому, чи є Україна реальним суб'єктом міжнародної політики, і якщо так, то, умовно кажучи, у якості кого: гравця, м'яча чи воріт?

Поки в України немає стратегії міжнародної політики - є тільки комбінація, що складається із ситуативних зовнішньополітичних переваг. І причина тому - у ставці національної еліти, зробленої не на самодостатнє і суб'єктне позиціонування України, а на збиткове-мінімалістське, що почалося з відмовлення від ядерної зброї.

У Києві вважали, що антагонізм між США і Росією, Європою і Росією протриває вічно
Основний розрахунок робився нинішнім режимом на гру на стратегічних протиріччях між Росією і Заходом - це була споконвічно програшна позиція, що прикривається концепцією-евфемізмом "багатовекторності". У Києві вважали, що антагонізм між США і Росією, Європою і Росією протриває вічно. У геополітичному відношенні це, звичайно, справедливий здогад. Але оперативна стратегія набагато гнучкіша - радикальні зрушення в міжнародному балансі сил, що рушили за подіями 11 вересня 2001 року, виявилися не на користь України. "Великі" гравці поступово втрачають до неї інтерес. Причому, це не той випадок, коли це сприймається як позитивне і можна буде спокійно відсидітися у своєму "болоті", оскільки домагання "великих" можуть стати все брутальнішими і цинічнішими.

Концепція "Зіткнення цивілізацій" Самуеля Хантінгтона відносила Україну (принаймні, велику її частину) до невідповідної стосовно "дійсного Заходу" "слов'яно-православної" цивілізації. Не випадково республіканець Джордж Буш-старший ще в 1991 році скептично ставився до можливого здобуття Україною незалежності.

Кінцева мета подібних заходів - перетворення України в "санітарний кордон" навколо європейської частини Росії
З іншого боку, член Демократичної партії США Збігнев Бжезинський розглядав Україну як наріжний камінь розчленовування радянського геополітичного простору. Звідси його увага до української проблеми й ініціативи щодо надання Україні режиму максимального сприяння. Але кінцева мета подібних заходів - не інтеграція України в "Золотий мільярд", як багатьом здавалося, а перетворення її в "санітарний кордон" навколо європейської частини Росії.

З цих передумов випливала і дилема реальних політичних і економічних стратегій стосовно України: чи вкладати в неї, як у бездонну бочку, величезні ресурси і кошти в обмін на стратегічну лояльність і можливість використання в антиросійських геополітичних комбінаціях, чи відмовитися від інвестицій, які не виправдують себе, та іншої діяльної участі в її долі, погодившись з ослабленням свого впливу в регіоні і навіть з можливим посиленням позицій Росії.

Якщо врахувати, що один з нинішніх архітекторів американської політики в Східній Європі Кондоліза Райс, яка формально є членом Республіканської партії, синтезує у своєму підході погляди Бжезінського і Хантінгтона, та й до того ж добре орієнтується в східноєвропейській регіональній проблематиці, можна очікувати, що американська стратегія буде поєднувати в собі обидві тенденції: максимум впливу при мінімумі підтримки і вкладень.

 

США з тією самою завзятістю розглядатимуть Україну як "таран", "санітарний кордон" навколо Росії, запроваджуючи при цьому проти неї різноманітні економічні і навіть політичні санкції. "Янки" не відмовляться від ідеї поставити в Києві "свого" президента, але будуть усіляко перешкоджати українському просуванню на ринках озброєнь, космічної техніки і т.д.

Якщо з відносинами по лінії Україна - Захід усе більш-менш зрозуміло, то відносини по лінії Україна - Росія менш виразні, меншою мірою піддаються раціоналізації через амбівалентність взаємосприйняття. Образ Росії у свідомості українців не менш хиткий, ніж образ України у свідомості росіян, хоча українці мають значно більший доступ до інформаційного поля Росії (і, до речі, значно більший інтерес до російської проблематики), ніж росіяни - до українського.

Для більшості українців концепт Москви як Третього Рима видається вульгарним обґрунтуванням лиховісного великоросійського експансіонізму
Усі "оператори" (особливо з російської сторони), що намагаються монополізувати канали трансляції смислів та інформаційних потоків між Росією й Україною і стати "мостом дружби", незважаючи щирість намірів, яка демонструється, не розуміють, як мінімум, двох речей. По-перше, реальних політичних процесів, законів масової свідомості і принципів функціонування інформаційного поля: росіяни - в Україні, українці - у Росії. По-друге, відсутнє розуміння тих складних метафізичних конструкцій, тих універсальних сверхідей, що лежать в основі і Росії, і України як історичних утворень. Замість розуміння національних міфів і проникнення в сферу національного несвідомого - контрпродуктивні стереотипи. Наприклад, для більшості українців, що вважають себе носіями національного міфу, концепт Москви як Третього Рима видається вульгарним обґрунтуванням лиховісного великоросійського експансіонізму, а не есхатологічним пророцтвом про "катехону" - фундаментальну для геополітики категорії. Аналогічно, у російський міф найчастіше вписується тільки уявлення про "Украину-як -Малоросію" - регіон "великої Росії", а образ "самодостатньої" України вже розуміється як підступ ворогів, зовнішніх і внутрішніх.

Нинішні "оператори" російсько-українського співробітництва мислять, як правило, у методології позитивізму, заперечуючи наявність метафізичного аспекту в соціальній реальності, тому не можуть запропонувати нічого концептуально нового. Усі чи майже всі тексти (можливо, за поодинокими винятками), що з'явилися за останній рік на тему російсько-українських відносин у російських і українських ЗМІ: про подолання відчуженості, про російську мову в Україні, про економічне співробітництво і т.д. - банальні і нецікаві, часто маніпулятивні й орієнтовані на "промивання мозку".

З'їзд вихідців з України, який відбувся у грудні 2001 року в Москві, показав, що дружба в стилі "пиво і сосиски" (точніше, "сало і горілка") веде скоріше не до пошуку компромісів і основи для масштабної взаємодії, а навпаки - схожа на інформаційне прикриття експансії однієї країни в економічний, політичний і інформаційний простір іншої. Важко подібну політику вважати продуктивною.

Економічна й інформаційна глобалізація веде до кардинальної зміни усіх без винятку звичних інститутів соціального існування, насамперед - до переосмислення функцій, ролі і статусу держави. Сам інститут "національної держави" все меншою мірою може розглядатися як суб'єкт міжнародної політики, поступаючись місцем "державам-системам", ТНК, цивілізаційним блокам держав, військово-політичним союзам. У зв'язку з цим вкрай необхідне переосмислення тих принципів, на яких ґрунтується зовнішня політика України. Для історії, для міжнародної політики мають значення тільки активні гравці. Концепція "багатовекторності", стратегічна невизначеність, гра на чужих протиріччях у нинішніх умовах ведуть на смітник історії.

Безумно нудотні і великою мірою порожні (через спрощення змістів) розмови про "рух у Європу", про "європейський вибір", про можливість вступу України в ЄС і НАТО, про можливі в майбутньому структури безпеки ЄС як про єдиний каркас системи безпеки в європейській частині Євразії - останнім часом для більшої частини українського політичного і військового естеблішменту перетворилися в мантри, у магічні заклинання, що робить проблематичною можливість відродження української зовнішної політики в найближчому майбутньому. Для подібного відродження поки немає ніяких передумов, насамперед - людських і ідеологічних.

Характерно, що за останні десять років незалежності в Україні не з'явився свій Примаков
Характерно, що за останні десять років незалежності в Україні не з'явився свій Примаков. А різниця між Козиревим і Тарасюком тільки в тому, що, як вважають багато хто з аналітиків, перший своїми активними діями у свій час сприяв знищенню геополітичної суб’ектності Росії, а другий діяв пасивно - не виключено, що в нього навіть думка в голові не промайнула про можливість хоча б мінімальної геополітичної суб’ектності України. Крім того, подібне "хатоскраївське" ставлення до зовнішньополітичної проблематики перетворило велику частину сучасного українського естеблішменту в геополітично безвідповідальних егоїстів-"багатовекторщиків".

В основі політичного дискурсу лежить насамперед антропологія чи, інакше кажучи, "людський фактор" (у смислі якості "людського матеріалу"). Зовнішньополітична стратегія - це, насамперед , проекція "колективної душі" політичної еліти. У народів, що мають духовно слабку еліту, відсутня також і скільки-небудь виразна зовнішня політика.

У найближчий час в Україні малоймовірна поява на політичному небосхилі хоча б одного політика, який мислить геополітично, незважаючи на те, що в сферу інтересів і публічної риторики деяких представників політичного істеблішменту проникають геополітичні і геоекономічні мотиви. Правда, надія почути що-небудь виразне, розумне, не кажучи вже про оригінальне, на ці теми поки вкрай невисока. Прогнозований склад майбутньої Верховної Ради навряд чи вплине на зміну зовнішньополітичного балансу України.

Шлях до зовнішньої політики починається насамперед не з кількості ядерних боєголовок і системи ПВО, а з духу. З вольових і моральних якостей політичної еліти. Навіть, якщо вона про це не здогадується.

 

 

 

 

Статті, розташовані в рубриці "Світ про нас", передруковуються з інших джерел без купюр і змін.

Кореспондент.net не завжди поділяє точку зору автора даних публікацій.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах