Головна
 

Yтро.ru: Львівський дурень

7 травня 2002, 11:43
0
0

"Кілька років тому відомий український дисидент, згодом міністр культури Іван Дзюба запропонував наукове дослідження "національного дебіла". Ініціатива метра залишилася нереалізованою, але ось нова тема для роздумів: "львівський дурень", пише автор російського інтернет-видання Yтро.ru Валерій Сердюченко.

Львівський дурень - це той, хто сидить сьогодні на допомозі по безробіттю, сидить на шиї у сільських родичів, а по суботах і неділях ходить до пам'ятника Шевченка, де купка збанкрутілих інтелігентів закликає до священного походу на Київ, Москву і сусідні лотки з російською літературою. Сусіди і знайомі нашого персонажа вже давно побачили, хто є хто в сьогоднішній Україні, і подалися на заробітки до Європи, а то й до тієї самої Росії, але не він: він продовжує витріщатися в "народну" газету "За вільну Україну" і слухати радіоточку (кінескоп давно згорів), звідки його з ранку до вечора вітають із блискучим вибором - ще недавно він був рабом кріпосного режиму, а зараз будує таку прекрасну, таку національно свідому й європейськи орієнтовану державу з прекрасним президентом на чолі.

З певного часу на площах Львова з'явилося вуличне телебачення. Воно стало запрошувати до мікрофонів кожного, хто бажає висловитися.

- О, а тут ми бачимо представника старшого покоління, - схопили за рукав нашого Петра. - Скажіть, шановний, ви дійсно вважаєте, що кожний має право мати право? Кажіть, не соромтеся, якщо не ви, то хто ж, ну, "чи вже час, чи ще ні", висловлюйтеся, вдарте своєю думкою в проблему двопалатного парламенту!

Петро відкрив рота і сказав усе правильно і чітко, навіть самому сподобалося. Але йдучи, почув, як диктор забубонів у мобільний, причому на чистій російській: "Студія? Норму по патріотах виконали. Починати про екологію?".

За радянських часів таким Петрам жилося добре. Вони працювали на своїх ЛАЗах і "Біофізприладах", одержували по 200-300 ре і раз на рік їздили на моря до заводських пансіонатів. Раптово все змінилося. Львів був проголошений українським П'ємонтом, а Петрам і Миколам сказали шикуватися в колони і співати пісні січових стрільців. На сході України нічого подібного б не сталося, оскільки вона не мала особливих претензій до радянської влади. Але тут, на Львівщині, кожен третій був репресованим чи походив з родини репресованих. За що? Саме за свою "українськість". Що таке українськість? Цього не висловиш в евклідовому слові, вона сидить у твоїх кров'яних кульках, керує кожним твоїм життєвим рухом. Як би ти не хотів її позбутися, нічого не вийде, і тому кожен, хто доторкнеться до неї проникливим перстом, викликає в тебе рефлекторний відгук любові і довіри. Саме тому патріотичний заклик міг знайти відгук лише в Львові.

Але далі - не хочеться і згадувати. Честолюбні пастирі залишили свою череду і подалися до Києва, де частково розпорошилися, частково спилися, а переважно були перекуплені. А розбуджені Петри й Миколи опинилися у полоні політичних пройдисвітів типу невдалого редактора, потім скотопромисловця пана Базіва, нині українського дипломата від правлячої київської куліси. І вже зовсім інші персти стали торкатися української душі галичанина і водити його плутаними доріжками, у кінці яких незмінно виникав офіс "Trade Mark Ukraіna" чи яка-небудь інша хитромудра контора на чолі з паном Рабиновичем, чи Лазаренком, чи m-r Gnatіuk з діаспори.

Але адже всі вони так гарно говорили про незалежність України!..

Вони вже відучили львівського дурня від російської мови, а іншій іноземній мові, зверни увагу, читачу, не навчили. Тому що дурень повинен залишатися дурнем. Він повинен читати народний часопис "ЗВУ" і махати прапорами біля російського консульства.

Думаєте, мова йде про маргиналів, пролетарів? Нічого подібного. Серед обдурених опинилися люди з вищою освітою, літератори, кафедральні доценти. Саме на них ставило світове олігархічне співтовариство, а коли вони витягли на своєму горбі його хитрий ґешефт, їм було сказано "thank"s" і скорочено з їхніх інституцій разом із самими цими інституціями. Шкода їх? Автору цього не дуже. Інтелігенція на те й інтелігенція, щоб розраховувати і сумніватися, передбачати й уточнювати. А львівська інтелігенція полізла у воду, не знаючи броду. Сивоволосі меценати поводилися як діти. Їм чомусь здалося, що гранти, візи, інтерв'ю в закордонних виданнях є свідченням визнання "українського питання" в усьому світі. Мріялося про якісь українські Нью-Васюки, про національно орієнтовану медицину, біологію, навіть кібернетику українською мовою! Сам академік Юхновський! створив науковий бюджет! виходячи з якого Галичина стане прикарпатською Швейцарією, а кожен галичанин читатиме "Історію України-Руси" Грушевського, йдучи за плугом. Усе це транслювалося в голови простих галичан, роблячи в цих головах непередбачену смуту. А справжні замовники цього затьмарення свідомості рахували відсотки і дивіденди, обіцяні їм світовим дядьком Семом.

Коли заводи і фабрики зупинилися, величезне місто перетворилося на суцільний базар, а романтичним дурням з вищою патріотичною освітою перестали платити зарплату, проблема була закрита. І от вони ходять зараз усі разом, спокушені і покинуті, навколо пам'ятника Шевченка (імпортованого, між іншим, з South Amerіca), а той мовчки дивиться на ці обдурені юрби і повторює про себе:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую збудять

Ох, неоднаково мені.

...Але не так усе безнадійно в сьогоднішньому галицькому королівстві. І та частина галичан, яка прийнялася копати, місити, стругати, пиляти, будувати, вносити добрива, вирощувати, відвойовувати в постперебудовного хаосу фізичну нішу життя, викликає в автора цих рядків глибоку повагу, оскільки це справжні "нові галичани", які не на мітингах, а на селянських полях і дачних ділянках обстоюють свою людську гідність. Ця масова робінзонада, вихід мільйонів з вічно п'яного корабля української державності становить, на наше глибоке переконання, головну подію новітньої галицької історії. Неприємно, звичайно, на рубежі третього тисячоріччя опинитися у становищі синів Авраама і черід його; з іншого боку, є певна педагогічна користь у цьому добровільно-вимушеному поверненні від "zoon polіtіcon" до "zoon naturae". Улюбленого співвітчизника не гріх іноді вдарити об землю так, щоб струснувся і прийшов у норму весь його життєвий склад. Тому що хто сказав, що людина народжена для щастя, як птах для польоту? Ніхто йому цього не обіцяв, це неправда. Сказано інше: "У поті чола твого будеш їсти хліб свій, допоки не повернешся в землю, з якої взятий". Це саме для тих, хто ще вчора був ситий, п'яний, літав на курорти літаками Аерофлоту, а у вільний час викрикував на знаменитій львівській Клумбі: "Геть з москалями!".

Джерелом існування для галицької більшості стали сьогодні, власне кажучи, натуральне господарство і наполеглива фізична праця. Поговоріть з кожним з цієї армії "нових аграріїв" на яку-небудь піднесено-патріотичну тему - а краще не говоріть. Йому нема коли. Він уже зрозумів, що всі ці патріотичні заклики місцевого панства приведуть тільки до того, що Галичина знову перетвориться на глухий прикарпатський кут. Залишіть вашого співрозмовника в спокої. Він перестав бути дурнем. Він пристосувався до нових порядків і працює як проклятий. Пройде певний час, і зголоднілі рятівники України з'являться на порозі його садиби з проханням виміняти свої маніфести й універсали на відро картоплі.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах