Головна
 

РЖ: Україна рухається до НАТО. Контекст і наслідки

31 травня 2002, 18:31
0
3

"У минулий четвер, 23 травня, з горезвісною українською "багатовекторністю" було покінчено: Рада національної безпеки й оборони України під головуванням президента Леоніда Кучми прийняла рішення про початок процесу зі вступі країни в НАТО", - пише автор російського "Русского журнала" Андрій Окара.

Секретар РНБОУ Євген Марчук повідомив, що незабаром  буде подано відповідну офіційну заявку - можливо, навіть 9 липня, під час святкування (саме святкування!) у Києві п'ятої річниці підписання Хартії про особливе партнерство України з НАТО, де очікуються посли країн-учасниць і Генеральний секретар альянсу Джордж Робертсон.

Уперше за десятиліття існування незалежної України зовнішньополітична воля правлячої еліти була висловлена настільки чітко і на такому високому рівні - до 23 травня більшість декларацій і розмов про зовнішньополітичну ідентичність країни обмежувалася невиразними евфемізмами начебто "європейської" чи "євроатлантичної" інтеграції, "багатовекторності" і т.д., висловлюватися радикальніше не міг собі дозволити навіть колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк. Новий евфемізм звучить так: "приєднання до системи європейської безпеки".

Російський та український інформаційні простори за останній тиждень буквально перенасичені "білим шумом", загальний зміст якого приблизно такий: НАТО - це найефективніший  механізм безпеки в Європі, альтернативи якому немає і бути не може, це політичний клуб цивілізованих держав. Недарма ж, мов, сама Росія туди так активно прагне - чому Україна повинна відставати? Зрозуміло, пронатовська пропаганда, що ведеться з використанням прийомів нейро-лінгвістичного програмування, не згадує про бомбардування Югославії, про боєголовки зі збідненим ураном.

Контекст

Варто звернути увагу на контекст того, що сталося.

По-перше, "зелене світло" було надане рівно за тиждень до заяви Кучми-Марчука: "архітектор" Нового світового порядку Збігнев Бжезинський заявив про бажаність вступу в альянс України і про небажаність вступу в нього Росії. "Україна стане членом НАТО, оскільки прагне до того. Росія ж вибере особливий статус, що потішить її амбіції", - підкреслив він в інтерв'ю одній польській радіостанції. (Як відомо, Бжезинський вважається головним добровільним лобістом України в США, оскільки саме їй приділяється ключове місце в його концепції "декомпозиції" Росії).

По-друге, українська заява була зроблена під час перельоту Джорджа Буша з Берліна до Москви, на піку чергових декларацій про російсько-американську "вічну дружбу". Однак співробітництво за моделлю "Росія плюс НАТО" є складною зовнішньополітичною грою, має тактичний характер і зовсім не передбачає доступу для структур альянсу до бюджету країни, її військових секретів і всьому такому іншому. А у випадку України мова йде не про тактичний хід (Київ поки не виявляв здібностей до складних зовнішньополітичних комбінацій), а про цивілізаційний і геополітичний вибір, зроблений головними керівниками країни, - наскільки відомо, за рішення проголосували всі (!) члени Ради безпеки. Немає сумніву в тому (і подібна впевненість підтверджується відразу з кількох джерел), що українське рішення про інтеграцію до альянсу стало несподіванкою для Кремля. Проте, українські "стратеги" прорахувалися у своїй "євроатлантичній" завзятості: замість бурхливого захоплення західних еліт і нейтральної реакції з Москви все вийшло точно навпаки: скромне схвалення американського посла в Україні Карлоса Паскуаля, стримана відмовка держсекретаря Коліна Пауелла, і найбурхливіша реакція в середовищі російської політеліти.

По-третє, заяву щодо НАТО варто розглядати з урахуванням результатів недавньої зустрічі Кучми і Путіна в Сочі, де мова йшла не тільки про інтеграцію України в ЕврАзЕС. І, за нашими даними, які підтверджуються з джерела в АП РФ, між цією заявою і переговорами про постачання газу і проблематикою його транспортування до Європи територією України є прямий причинно-наслідковий зв'язок. Найближчим часом  предметом "торгу" з Москвою може стати питання про подання  чи неподання Україною заявки на вступ до НАТО.

По-четверте, "фактор Ющенка", тиск якого останнім часом, незважаючи на обрання спікером знов-таки пронатовськи орієнтованого Володимира Литвина, помітно зріс: так, український президент уже згоден на кандидатуру "чоловіка американської дружини" як  майбутнього прем'єр-міністра, а там недалеко і до схеми "Єльцин-Путін" у виконанні дуету Кучма-Ющенко чи тріо Кучма-Литвин-Ющенко.

По-п'яте, не варто забувати, що подібні "інтеграційні" рішення української влади провокуються також антиєвразійською й антиконтинентальною політикою (або відсутністю взагалі якої б то не було певної політики), яка демонструється останнім часом  Росією на пострадянському просторі.

По-шосте, проблемність ситуації підсилюється завдяки непрогнозованій логіці розвитку російської зовнішньої політики. Лояльність до Росії, яка демонструється з боку НАТО, підписання Римської декларації про утворення "двадцятки" - це, зрозуміло, небезкорисливий крок з боку альянсу. Це, насамперед, бажання заручитися підтримкою чи хоча б нейтралітетом Москви напередодні майбутньої агресії Заходу проти Іраку, а пізніше, не виключено, проти Ірану. Під шум розмов про "євроінтеграцію" Росію витісняють з Центральної Азії і з Кавказу. Але найбільші негативні наслідки може мати охолодження чи навіть радикальне погіршення відносин з Китаєм. Можливо, якби  російські стратеги прораховували всі можливі ризики і негативні наслідки зміни зовнішньополітичного позиціонування Росії, взаємодія з НАТО здійснювалася б в інших формах і з іншою риторикою, що не відштовхує потенційних азіатських союзників. Як уявляється, найбільш ефективним способом координації геополітичних і геостратегічних інтересів Росії й України могло б стати узгодження зусиль (нехай навіть "номінальне", тобто  розраховане, насамперед,  на психологічний ефект) на векторі НАТО-Євразія. Наприклад, Росія, зацікавлена в тому, щоб Україна виявилася "по цей", а не "по той" бік кордону НАТО, могла б лобіювати конфігурацію "двадцятки" за формулою "19 + 2", тобто  "(Росія + Україна) - НАТО".

НАТО по суті

Проте, геополітика і міжнародні відносини ніколи не відносилися до сфери інтересів української еліти, звідси убогість у судженнях і тотальне нерозуміння суті процесів, що відбуваються, звідси та сама малодушність геополітичного "Rіmland"у" чи, інакше кажучи, "хати з краю".

Що таке НАТО на даному етапі? Механізм колективної безпеки? Військовий блок на основі англосаксонської і романо-германської культурно-цивілізаційної ідентичності? Клуб високорозвинених, багатих і "цивілізованих" країн? Загін спеціального призначення "Золотого мільярда"? Трансатлантична зовнішньополітична "оболонка" США? Квінтесенція геополітики "Великого Моря", спрямованої проти геополітики "Великої Суші"?

Як уявляється, усі ці визначення описують той чи інший аспект сутності НАТО. Але скільки б керівники альянсу не говорили про боротьбу зі "світовим тероризмом", нікуди не поділась і, мабуть, не подінеться його антиєвразійська й антиросійська спрямованість.

Взагалі ж у зв'язку з прийняттям до НАТО нових членів спостерігається тенденція до внутрішнього розшарування блоку: по-перше, США, по-друге, Великобританія, по-третє, західноєвропейські романо-германські країни, по-четверте, "країни Лімітрофа" - Польща, Чехія, Угорщина і далі на Схід. (Участь в альянсі православної Греції до цього часу  є проблемою як для самої Греції, так і для НАТО). Нові члени НАТО стануть постачальниками "гарматного м'яса" і незабаром  дозволять альянсу обережніше ставитися до військової сили держав "Золотого мільярда" - не виключено, воєнні операції будуть вестися переважно руками представників східноєвропейських армій.

Найбільш прогнозований сценарій "євроатлантичної інтеграції" України може виглядати приблизно у такий спосіб: НАТО одержить від України все те, що будь-яка країна добровільно віддає при вступі в альянс, - військові секрети, можливість впливати  на структуру і чисельність армії, на внутрішню політику в цілому, транзити, військові бази, полігони і т.д. (тобто мова йде про часткове обмеження суверенітету), але при цьому нічого чи майже нічого не одержить натомість (не вважаючи відносно невеликих подачок у межах спільних навчань типу "Сі бриз" чи "Козацький степ"). Значна частина української еліти на всерйоз вважає, що Україна може стати частиною "Золотого мільярда". Складно зрозуміти, звідки така впевненість. (Втім, багато українських політиків уже давно "інтегрувалися" до НАТО в тому сенсі, що майбутнє їхніх дітей і капіталів пов'язане саме з країнами-членами НАТО.)

Наслідки

Воістину доленосне рішення про інтеграцію України в НАТО просто не може залишитися без наслідків. Звичайно ж, НАТО в цілому чи його окремі члени нічого не відчують. Навряд чи їх відчує на собі українська армія - міністр оборони України Володимир Шкідченко навіть заявив, що мова про перехід на військові стандарти НАТО не йде. Трохи більше відчують зміну геополітичного клімату прості люди: очікується радикальне посилення екстенсивного казенного "втовкмачення" - проатлантичної масової пропаганди в ЗМІ.

Але от хто реально зможе відчути наслідки прийнятого рішення, так це самі особи, його що прийняли. Воно розв'язує руки Росії як фактору українського політичного процесу і знімає з неї велику частину моральних зобов'язань перед нинішнім режимом. У Росії як би саме собою малося на увазі, що Кучма, незважаючи на імідж "невиїзного", підтримується офіційною і діловою Москвою як гарант інтересів російського бізнесу в Україні і гарант невступу країни до НАТО. У колах московської політичної і бізнес-еліти обговорювалося питання про можливість і доцільність його третього президентського терміну, і, що дивно, прихильників подібного сценарію був не так уже й мало.

Крім того, російські політики наче із ввічливості до нинішнього українського президента жорстко обмежували свої контакти з українською опозицією. Тепер у Москві багато хто згадає, що з українських політиків першого ряду багато встигли свого часу зробити заяви про необхідність вступу України в НАТО.

23 травня стало "моментом істини" так само і для секретаря РНБОУ. Незважаючи на те, що Євген Марчук був відомий як людина без чітких принципів у геополітиці (минулої осені він, наприклад, зробив заяву про можливий вступ України в Договір про колективну безпеку, потім відмовлявся від нього і т.д.), деякі дуже впливові суб'єкти політичної й економічної активності з пропискою в Москві придивлялися до нього як до можливого кандидата на роль "українського Путіна". У минулий четвер він істотно полегшив життя цим людям, які марно міркують над майже гамлетівським питанням: "Хто може перемогти Віктора Ющенка в другому турі?".

Проте, не виключено, справжнє гамлетівське питання "To be, or not to be" може незабаром постати перед усією системою українського внутрішньополітичного устрою.

 

 

 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах