Головна
 

Yтро.ru: Л.Кучма як міжнародний алерген

7 червня 2002, 17:21
0
5

“Спорадичними змінами своєї зовнішньополітичної орієнтації Леонід Кучма, схоже, вкрай дістав усіх - і Москву, і Брюссель з Вашингтоном”, - пише автор російського інтернет-видання “Yтро.ru” Сергій Едуардов.

 Минулого травня ці кидання досягли апогею: 18 числа на зустрічі в Сочі український президент знову запевняв свого російського колегу в бажанні України ввійти до Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС), а через п'ять днів на засіданні Ради національної безпеки й оборони України під головуванням Леоніда Даниловича приймається рішення про вступ країни до НАТО. Про таке рішення оголосив секретар РНБО Євген Марчук, який назвав навіть конкретний термін подання до Брюсселя офіційної заявки: 9 липня - у п'яту річницю підписання Хартії про особливе партнерство Україна - НАТО. Однак уже наступного дня  Кучма майже спростував цю заяву.

Фактично вийшло дзеркальне відбиття ситуації в березні. Тоді, нагадаємо, під час зустрічі з президентами Росії і Молдавії в Одесі Кучма не просто декларував готовність України приєднатися до ЄврАзЕС, але говорив про це як про справу майже вирішену. Однак міністр закордонних справ Анатолій Зленко і держсекретар МЗС Олександр Чалий, власне кажучи, дезавуювали заяву глави держави, роз'яснивши, що Україна не може одночасно інтегруватися в євроатлантичні і євразійські структури. Тепер же український президент скорегував відвертість свого підлеглого. Виступаючи 24 травня в Херсоні, Кучма завірив, що Україна зовсім не збирається вступати до НАТО вже зараз. І взагалі нічого принципово нового на засіданні РНБО не приймалося - був усього лише підтверджений стратегічний курс на євроатлантичну інтеграцію, причому не всупереч, а паралельно і разом з Росією. При цьому інтеграція України в НАТО нерозривно пов'язана з інтеграцією в Європейський союз ("одне без другого неможливе") і триватиме досить довго. Після рішення РНБО від 23 травня, сказав президент, деякі ЗМІ повідомили, що Україна  ледве чи не подала заявку до НАТО. "Це не відповідає дійсності, - переконував Леонід Данилович, - це довгий процес".

Можливо, не останню роль у прийнятті РНБО України згаданого рішення відіграло сильне бажання в жодному разі не відстати від Росії. Про це відверто говорять у західних столицях, де реакція на українську ініціативу була кисло-стриманою, про це говорять у Москві, про це говорять і в самому Києві. Власне, для чого далеко ходити - не хто інший, як автор "сенсаційної" заяви Євген Марчук незадовго до цього розповів в інтерв'ю газеті "День": "Нам треба "боятися" того, щоб Росія раніше за нас не стала де-факто членом НАТО". І все-таки  пояснювати нові реверанси на адресу альянсу однією лише приниженою гордістю малоросів означало б сильно спрощувати реальну картину.

За своїми геополітичними, економічними, етнокультурними особливостями Україна об'єктивно не може належати ні антиросійському, ні антизахідному табору. Однак замість чесної, відкритої і цивілізованої зовнішньої політики, яка орієнтується на ці реалії, праляча еліта вирішила відмежувати свій внутрішній мафіозний бізнес яскраво розфарбованим парканом з гаслами вічної російсько-української дружби з одного боку - і прихильності демократії і ринковій економіці з іншого. Та при цьому ще робити ґешефт на російсько-американських протиріччях. Кучма якось поскаржився, що "Україна перетворилася в поле для футбольного змагання між Росією й Америкою, між Росією і Заходом". Чи не правильніше буде, однак, сказати, що саме політика нинішнього українського президента звела одну з найбільших європейських держав до принизливої ролі площадки для чужих змагань?

У прагненні догодити всім - і від усіх одержувати пряники задурно - Київ своїми "різновекторними" заявами довів партнерів на Заході і Сході до крайнього ступеня роздратування. Леонідові Даниловичу вже ніхто не вірить. Зламати ж споконвічну парадигму свого зовнішньополітичного курсу Кучма не в змозі. Тому виявлення відданості вимушено стають усе конкретнішими (поза зв'язком з реальними інтересами і можливостями країни), а качання маятника української зовнішньої політики здобувають резонансний характер.

Одним з найбільш розповсюджених коментарів у російській пресі з приводу заяви Марчука було щось подібне до подиху полегшення: нарешті в Росії розв'язані руки - вона може скористатися цією заявою, щоб відмовитися від завзятої (і, додамо, тупоголової) підтримки Кучми і по-новому вибудовувати свою політику в українському напрямку, включаючи контакти з антикучмівською опозицією. Скажімо,  чи варто виряджати в антиросійський одяг Віктора Ющенка? Він, звичайно, прозахідний політик і "ставленик Вашингтона", але і Володимир Путін - теж "прозахідний". Багато в чому від розуму і такту Москви залежить, щоб діячі типу Ющенка зробили Україну (всупереч пасьянсам Збігнева Бжезинського й інших західних стратегів позавчорашнього дня) не декларативним "стратегічним", але цивілізованим партнером Росії.  Чи багато нам користі від таких нібито проросійських правителів, як Леонід Данилович?

Вашингтон, зі свого боку, давно поставив на нинішньому українському президенті хрест. Інтегруватися з кучмівською Україною Захід не бажає. Тому  реакцію західних столиць на ініціативу Києва зі вступом до НАТО можна описати приблизно так: як би послати, але більш ввічливо - щоб не дуже українців скривдити. У тому накаті, що йде на Кучму із Заходу, тепер важко розібрати, де утилітарне прагнення натиснути (причому вже навіть не для того, щоб змусити до зміни зовнішньої і внутрішньої політики, а для того, щоб змусити взагалі звільнити святе місце), а де не пов'язане з конкретними політичними цілями шире обурення порядками, які існують під рукою президента. Список претензій великий: це і відсутність видимих економічних реформ, і корупція, і обмеження демократичних свобод (включаючи адміністративний тиск на пресу), і "справа Гонгадзе", і постачання зброї "країнам-ізгоям" (любовна прихильність до Росії, яка час від часу демонструється українським лідером, якщо і є в цьому списку, то аж ніяк не на першому місці).  Чи варто говорити, який резонанс у Сполучених Штатах - за нинішньої їхньої одержимості ідеєю рятування планети від "осі зла" - викликала чергова порція компромату від колишнього майора служби державної охорони України Миколи Мельниченка про таємні постачання до Іраку українських комплексів радіотехнічної розвідки "Кольчуга" (ці комплекси дозволяють виявляти і знищувати американські літаки-невидимки "Стелс" за випромінюванням їхніх власних радарів і бортового устаткування). Мельниченко представив суду Сан-Франциско фрагмент запису, за його твердженням, розмови Кучми на тему таких постачань з директором "Укрспецекспорту" Малевим, який недавно загинув у дивній автокатастрофі.

Коли 15 травня "невиїзному" Кучмі вдалося-таки на один день виїхати до Брюсселя на зустріч з головою Єврокомісії Романо Проді, він ледве не зіштовхнувся з Мельниченком (який "зненацька" опинився в бельгійській столиці) ніс до носа. І поки український президент казав про "європейський вибір України", колишній майор розповідав журналістам про "злочини режиму Кучми". Тому заявка в НАТО - це, ймовірно, ще і спроба зупинити лавину викриттів: мов, не бийте мене - я свій, буржуїнський! Спроба, яка не зробила, однак, бажаного ефекту ні по той, ні по цей бік океану.

Офіційний Вашингтон має на Кучму стійку алергію. Здається, що і Москві, який Леонід Данилович нашіптує: "Так я ж за Радянську владу, а НАТО - це так, жарти!", давно пора не прикриватися соромливо хусточкою, а чхати на подібні висловлення на всю силу "імперської" носоглотки.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах