Головна
 

Газета.Ru: Модель не для складання. Як і чому Росія програє Україні

Газета.Ru, 21 січня 2005, 11:30
0
13

"Головний кошмар Кремля – не підступи Заходу в Україні, а швидкий розвиток конкурентноздатного українського капіталізму без сакральної "вертикалі влади", - пише доктор соціологічних наук, директор зі стратегій і аналітики ДК "Нікколо М" Михайло Афанасьєв у статті "Модель не для складання. Як і чому Росія програє Україні", опублікованій 19 січня в російському виданні "Газета.Ru".

Проблему становлення української нації в Росії звичайно зводять до геополітичного вибору, простіше кажучи – до питання: з нами або проти нас? Тому часто міркують про "дві або три України", виділяючи їх усі за тим самим геополітичним принципом. Такий погляд не те щоб фантастичний, але вже точно однобокий, в основі його, як і раніше, лежить свята впевненість: головне для нас – головне і для українців. Звідси виникають образливі політичні омани. Так, з московської точки зору, на кожних президентських виборах Україна вирішує відоме "доленосне" питання, а головними діючими особами українських виборів є проросійські й антиросійські сили. У дійсності ж на виборах українського президента вирішується питання: "хто в домі господар?"

Претенденти на роль господаря використовують геополітичні гасла у якості елемента виборчих технологій, а що стосується "московської партії", то її в загальноукраїнській політиці просто немає.

Помиляється той, хто уявляє Україну у вигляді "буриданового віслюка", який завмер між двома стогами – Росією і Європою. Українці багато працюють (у тому числі в Росії й у Європі) і пристосовуються, кожен на свій лад, до нових умов. Унаслідок у країні склався якийсь новий порядок соціального життя, у чомусь дуже схожий, а в чомусь такий, що відрізняється від російського. Саме внутрішні протиріччя національного розвитку визначили порядок денний останніх президентських виборів і сформували нову електоральну більшість. У цей час Москва навіщось знову вирішила переконати всіх, що Україна стоїть перед геополітичним Рубіконом. У підсумку Кремль програв. Не тому, що більшість українців налаштована проти Росії, а тому, що українські виборці вирішували зовсім інші питання, якими мало цікавляться кремлівські геополітики. Навряд чи нам варто ображатися на українців. Краще придивитися до їхнього пострадянського досвіду – він для нас є досить цікавим. Адже все пізнається в порівнянні.

Олігархія й економічний ріст

Розрив між населенням і політичним класом у кучмівській Україні впадав в око не тільки західним, але навіть і російським спостерігачам. Бурхлива, по-південному галаслива активність багатоликого українського "політикуму" рідко фокусувала увагу на насущних проблемах рядових виборців, оскільки була зациклена на розподілі сфер впливу між кланами. Ці знамениті клани – породження і суб’єкти української приватизації, фінансово-промислово-політичні групи. "Сімейна" група Віктора Пінчука ("Інтерпайп"), київська група Григорія Суркіса і Віктора Медведчука (Укркредитбанк), донецькі ФПГ Ріната Ахметова ("System Capіtal Management"), Сергія Тарути ("Індустріальний союз Донбасу"), Віктора Нусенкіса ("Енерго"), дніпропетровська група Ігоря Коломойського ("Приват"), харківська група Олександра Ярославського (Укрсиббанк) формували пропрезидентську більшість і підтримували одна з одною запеклу конкуренцію до останніх днів режиму Леоніда Кучми. Інші герої приватизації й олігархічного бізнесу, такі як Юлія Тимошенко (творець скандально знаменитих "Єдиних енергетичних систем України" і банку "Слов’янський"), Олександр Волков (колишній радник президента Кучми і патрон групи "Фінанси і кредит"), Петро Порошенко (глава групи "Укрпромінвест"), були змушені або зволіли перейти в опозицію і підтримали Віктора Ющенка.

Усі українські начальники і капіталісти займаються політикою, і ледь не кожен вважає себе лідером. Олігархи, які ворогують між собою, прем’єри і спікери, які змінюють один одного, впливові міністри і видні політики мають власні політичні об’єднання, а представлені у Верховній раді партії зблизька виявляються не дуже консолідованими коаліціями. Варто підкреслити, що і без очікуваної конституційної реформи український кабінет міністрів формується парламентською більшістю. Насправді пакет державних посад, що розподіляються за результатами тривалого політичного торгу, ще ширше – до нього поряд з міністерськими входять керівні посади в президентській адміністрації, національному банку, генеральній прокуратурі і навіть службі безпеки. Оскільки парламентська (пропрезидентська) більшість складається з груп, які ведуть жорстку конкуренцію, середня тривалість політичного життя урядових кабінетів у країні не перевищує двох років.

Влада в пострадянській Україні – це олігархія в точному, арістотелівському, смислі слова.

Навіть порівняно з єльцинською Росією українська олігархія виглядає більш послідовною і політично оформленою. У той час, як президент Путін приборкував російських олігархів і зміцнював свою державу, у братерській країні олігархія переживала справжній розквіт під захистом влади президента Кучми. Можна сказати сильніше – в Україні збулися кошмари, від яких В.Путін охоронив народ російський: вкрай слабка державна влада вже розділена і приватизована, олігархи сидять в уряді, у парламенті галасують і б’ються, замість політичної стабільності настає "помаранчева революція". Тут би, перехрестившись, і поставити крапку. Але є одна обставина, що заплутує щойно знайдену ясність. Цією обставиною є стрімке зростання української економіки.

Уже п’ять років Україна переживає економічний бум, упевнено випереджаючи за темпами росту всі країни СНД і ставши економікою Європи з найбільш стрімким розвитком.

У 2000-2003 роках ріст українського ВВП у середньому складав 7,3% на рік, реальний щорічний приріст інвестицій теж перевищував 7%. Інфляція вимірювалася однозначними цифрами, а обмінний курс гривні залишався стабільним; при цьому країна зберегла конкурентноздатність експорту. Ці успіхи дозволили відчутно підвищити доходи населення. З 2000 року спостерігаються значний прогрес у скороченні і погашенні заборгованості з виплати зарплат і пенсій, щорічний ріст рівня реальної заробітної плати. Головною галуззю української економіки, безумовно, є орієнтована на експорт металургія. Однак останнім часом значний ріст досягається за рахунок тих галузей, що орієнтовані на внутрішнє виробництво і ринок. Лідерами стали компанії будівельної індустрії, машинобудування, харчової промисловості і зв’язку; високі темпи росту демонструють також підприємства промислової і побутової хімії, залізничного транспорту. Стрімко нарощують свої активи банки і страхові компанії, що свідчить про готовність фінансового сектора вкладати додаткові інвестиції в розвиток бізнесу.

Західні спостерігачі заговорили про українське економічне чудо. А місцеві олігархи і близькі до них аналітики з гордістю підкреслюють, що український ріст відбувається за рахунок внутрішніх фінансових резервів, чим відрізняється від багатьох інших "економічних чудес" у Південно-Східній Азії, Латинській Америці або Східній Європі. У правлячих колах України вже порівнюють "наші ФПГ" з японськими промислово-фінансовими конгломератами: вони, мов, не тільки забезпечують економічний підйом, але й охороняють національний ринок від експансії іноземних транснаціональних корпорацій. Як і японці, українські олігархи диверсифікують свої капітали і створюють багатогалузеві корпорації, вважаючи їх більш захищеними від кон’юнктурних коливань і більш конкурентноздатними в глобальному економічному змаганні.

Набагато частіше великий український бізнес порівнює себе, звичайно, не з японським, а з російським побратимом. Ні про який комплекс "молодшого" при цьому і мови не йде.

От що пише, наприклад, видання "Деловая неделя": "Українські темпи економічного росту для Росії зараз просто недосяжні, і це пояснюється тим, що російський капітал зосереджений переважно у сировинних галузях. І в ці самі галузі йдуть здебільшого іноземні інвестори. У разі падіння цін на нафту наслідки для економіки Росії будуть набагато більш негативними, ніж наслідки від падіння цін на метали: російські олігархи, на яких "тиснуть" з одного боку Кремль, а з іншого боку – транснаціональні корпорації, більше думають про купівлю футбольних клубів в Англії, ніж про диверсифікованість капіталовкладень усередині країни".

Українцям є чим пишатися. Їхні темпи росту не згасають, а ростуть і все більш випереджають російські. Ріст українського ВВП у 2003 році склав 9,3%, а російського – лише 7,3%; у 2004 році наше відставання стало ще більш явним: ріст ВВП України прискорився до 11-12%, у той час як у Росії економічний ріст у другій половині року різко сповільнився і не перевищить 6,9% за рік. Виходить, не Росія, а Україна виконує поставлене В.Путіним завдання з подвоєння ВВП за десять років! Додамо, що українська економіка росте аж ніяк не за рахунок продажу нафти і газу, а російський економічний ріст застиг без усякого падіння нафтових цін, і навіть, навпаки, на їхньому максимумі. Тут є про що замислитися.

Вдалий експеримент зі слабкою державою

В українському економічному чуді є для нас якась загадка, особливо тривожна для нашого російського начальства. Те, що Україна, відокремившись, розвивається успішніше за нас, уже саме по собі є зухвалим. Але головний виклик полягає в тому, що обганяє нас країна з очевидно слабкою державною владою й обганяє саме тоді, коли ми зміцнили свою державу, тобто, на загальнопоширене російське переконання, зміцнили основу нашої конкурентноздатності.

Звичайно, сильну державу можна розуміти по-різному. У сенсі відчуження громадян від політики і слабкості публічних інститутів Росія й Україна виглядають однаково погано, в обох країнах надзвичайно поширені практики "відходу від держави" і заміщення державних правовідносин неформальними приватними "зв’язками". Але далі починаються істотні відмінності.

У Росії відчуження від держави компенсується ідеологією сильної верховної влади, що освячена традицією і популярна як у верхах, так і в низах суспільства.

Росіяни легко погодилися на встановлення нового кремлівського абсолютизму на обіцянку президента Путіна зміцнити державу і забезпечити громадянам безпеку. Циклічний економічний підйом і заходи для наведення порядку викликали ріст оптимізму в суспільстві. Однак "новий курс" процвітав лише в посиленні верховної влади, що стало самоціллю. Згортання політичної конкуренції, деградація публічних інститутів і бюрократичний тиск на бізнес не наблизили країну ні до нової якості управління з більш ефективною і менш корумпованою державою, ні до нової якості росту з диверсифікованою економікою, ні до нової якості суспільства з провідною роллю середнього класу.

В Україні не рідше, ніж у Росії, повторюють гасло сильної держави, але тут воно не знаходить настільки дружного відгуку в масовій свідомості.

Поняття "верховної влади" і "держави" для українців позбавлені чіткої історичної ідентичності й апріорно традиційної легітимності. Українська бюрократія розколота ідеологічно і культурно, так само як і все українське суспільство. Крім того, Дніпропетровськ, Харків і Донецьк були найбільшими індустріальними центрами в СРСР з дуже впливовими номенклатурними групами. Не дивно, що ці номенклатурні групи після відділення України не дуже рахувалися з центральною владою в Києві, а нові регіональні олігархії виявилися сильнішими за центральну новоукраїнську бюрократію.

Таким чином, в Україні не знайшлося сил на відтворення своєї вертикалі влади. З московської точки зору, така країна приречена на животіння. Але замість цього Україна розвивається швидше за Росію!

Публічні інститути в Україні не більш розвинуті, ніж у нас, тому доводиться припустити, що її конкурентною перевагою виявилося не що інше, як відсутність "вертикалі влади" у вигляді абсолютно домінуючого фактора національного розвитку.

Тут доречно згадати максиму Фернана Броделя: "капіталізм для свого розвитку має потребу в нейтралітеті, або слабкості, або навіть потуранні держави". Крім французької цитати, наведу три українські аргументи.

По-перше, український олігархічний капіталізм (не менш за російський, треба думати, "грабіжницький" і "бандитський") в умовах необмеженого розвитку забезпечив економічний ріст більш потужний, диверсифікований і орієнтований на внутрішній ринок, ніж той ріст, що забезпечує російський капіталізм, приручений державою. Особливо важливе і показове прискорення темпів росту малих і середніх підприємств, що, за даними Європейського банку реконструкції і розвитку, представлені в Україні в набагато більшій кількості, ніж в інших країнах СНД.

По-друге, не перебільшуючи впливу влади України на розвиток національної економіки, слід усе-таки відзначити такі державні заходи, як зниження податкового навантаження на виробників, полегшений порядок реєстрації й оподатковування для малого бізнесу, удосконалення нормативної бази в сфері банківського нагляду, формування правової й інституціональної бази для видачі державних актів на право власності на землю, прийняття законів про іпотеку й іпотечні цінні папери. Виходить, проводити реформи цілком можливо за фрагментованого парламенту, який не слухається президента, незважаючи на лобізм різних ФПГ і навіть часту зміну урядових кабінетів.

По-третє, слабкість української верховної влади не дозволила їй задушити політичну опозицію.

Унаслідок Україна має можливість пробувати і порівнювати різні політичні режими.

Олігархи, які поділяли владу при Кучмі, обвинувачують Віктора Ющенка в проведенні інтересів іноземних ТНК. Ющенко і його соратники використовують антиолігархічну риторику і по-американськи закликають будувати "народний капіталізм". Поживемо – побачимо. Олігархія в Україні цілком може пережити "помаранчеву революцію". Є шанси і на розвиток більш цивілізованих, відкритих, ефективних публічних інститутів. Але от що сьогодні виглядає найменш імовірним, так це встановлення в Україні бюрократичного абсолютизму в російському дусі.

Поразка Кремля на українському фронті полягає зовсім не в тому, що він "програв Україну", а в тому, що він програє порівняно з Україною.

Україна – це не Захід, не Польща і навіть не Прибалтика, це наша кров і братерські ревнощі; ми дивимося в Україну як у "своє інше". Головний кошмар Кремля – не підступи Заходу в Україні, а поступальний розвиток українського капіталізму – конкурентноздатного національного капіталізму без сакральної "вертикалі влади", на яку нанизане суспільство.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах