Головна
 

UPІ. Нова проблема Європи: Україна-НАТО

4 лютого 2005, 11:05
0
6

"Майбутня стратегічна орієнтація України - зовсім не дрібне питання місцевого значення. Вона вплине на саму Україну, а також на Росію, Європейський союз і Організацію Північноатлантичного договору", - пише Робін Шеперд, Unіted Press Іnternatіonal, США.

У такому випадку не дивно, що існує така велика плутанина в питанні про те, що робити. Усі чотири гравці, нехай і в різному ступені, знаходяться в стані "стратегічного шоку". З обранням у грудні минулого року реформістського президента Віктора Ющенка в політичну повістку було вкинуте питання сейсмічної геополітичної важливості.

З усіх вищезгаданих гравців НАТО займає найбільш чітку позицію, у той час як у багатьох відносинах НАТО створює найбільш важку для вирішення проблему. Натовська політика "відкритих дверей" – яка передбачає теоретичну можливість членства в цій організації будь-якій країні, яка відповідає умовам прийому - залишається саме такою. Україна, у принципі, є потенційним кандидатом.

На практиці, однак, усе значно складніше. Російські націоналісти просто скаженіють при думці про те, що найбільша з 15 колишніх республік Радянського Союзу може цілком вийти зі сфери впливу Росії і пов’язати свою долю з Заходом. Кремль, який припустився грубого прорахунку, коли на торішніх виборах підтримав промосковського кандидата Віктора Януковича, навряд чи буде більше співчутливим Україні.

У самій Україні промосковські російськомовні громадяни на сході і півдні і прозахідні україномовні громадяни в центрі і на заході країни мають різко протилежні точки зору. Офіційні особи нової адміністрації в Києві усе голосніше агітують за вступ України до НАТО. Однак, вони дуже гостро усвідомлять ті внутрішні розбіжності, які їм доведеться подолати, щоб цього досягти.

ЄС, зі своєї сторони, просто виявився у сум"ятті - як і в питанні про те,  чи варто чи ні пропонувати Україні перспективу членства у своїх власних рядах. Однак, відомо, що дипломати з ключових центрів сили, таких, як Париж і Берлін, глибоко стурбовані можливістю підриву своїх відносин з Москвою. Навряд чи вони виявляться в авангарді зусиль, які мають на меті дати Україні місце за столом НАТО.

Коротше, складності величезні, і немає нікого, крім, хіба що, дурнів, хто був би готовий запропонувати упевнений прогноз того, що трапиться далі.

Однак, деякі історичні аналогії з Центральною і Східною Європою останнього десятиліття можуть, принаймні, дати нам деякі натяки на те, чого нам чекати від майбутнього.

Доля прибалтійських держав, які торік вступили й до НАТО, і до ЄС, може послужити моделлю для інтеграції, яку реформісти в Україні дуже хотіли б наслідувати. На конференції в Києві минулого місяця  колишній міністр закордонних справ Естонії Тоомас Ілвес сказав: "Тепер, коли НАТО наблизилась до російського кордону, ми перетнули червону риску". Прибалтійські держави теж входили до Радянського Союзу. Якщо Росія змогла проковтнути їхній вступ до НАТО, то чому б їй не примиритися зі вступом України?

Червона риска дійсно була перетнута, але скептиків можна простити за те, що вони вважають, що з Україною справа може стояти інакше. З одного боку, Україна була частиною сфери впливу Росії протягом  багатьох сторіч. Вона займає важливе місце в російській національній самосвідомості. Маленькі прибалтійські держави, навпаки, завжди були ворожі до правителів з Москви і були включені до Радянського Союзу тільки в умовах потрясінь другої світової війни і післявоєнного періоду. Існують також і інші проблеми, наприклад, Чорноморський флот Росії, який базується в Криму, на українській території. Це питання потрібно буде врегулювати до того, як НАТО зможе рішуче рушити вперед у питанні України.

Однак, найбільша надія йде від самого великого з гравців, яким, зрозуміло, є не Європа. Америка - єдина західна країна, яка володіє силою, яка здатна змусити Росію зняти свої заперечення. Більше того, Вашингтон, на відміну від Парижа або Берліна, у своїх відносинах з колишнім комуністичним світом довів, що здатен дивитися на проблеми не через призму Москви. У той час як у 1990-х роках західноєвропейські країни коливалися, не знаючи, як їм бути з Центральною і Східною Європою і побоюючись викликати невдоволення росіян, Америка забезпечила могутній стимул, щоб зробити ці країни частиною Заходу. Якщо президент Буш-молодший (George W. Bush) дійсно думає так, як каже, коли заявляє, що просування свободи є стрижнем його другого терміну президентства, тоді в українських реформістів, можливо, є підстави для оптимізму.

Останнім елементом головоломки є сама організація НАТО. Як нещодавно сказав мені на умовах анонімності один високопоставлений натовський чиновник, "українцям потрібно усвідомити, що НАТО сьогодні інша". У період "холодної війни" була одна НАТО, яка незмінно протидіяла загрозі, яка йшла від Москви. У 1990-х роках була інша НАТО, яка обережно трансформувалася і пропонувала оливкову гілку посткомуністичній Росії, яка більше не вважалася обов’язково ворожою західним інтересам. І ось тепер, ми маємо НАТО, яка у світі після 9 вересня 2001 року швидкими темпами трансформується в боєздатну силу для участі в глобальній війні з терором. Україні доведеться показати НАТО, який внесок вона зможе зробити в цей новий альянс. Членство - двосторонній процес.

Якщо звести разом усі ці нитки, деякі речі справді стають більш зрозумілими. Перше, це те, що НАТО не просто прийме до своїх лав Україну за допомогою осмосу. Для цього буде потрібна величезна політична воля з боку НАТО і її постійних членів, а також і з боку України, якщо тільки ми хочемо, щоб перспективи інтеграції були коли-небудь реалізовані на практиці.

Друге, це те, що обережні дипломатичні ініціативи щодо Москви доведеться сполучити також зі змінами в стратегічному мисленні стосовно ролі Росії в Європі. Роблячи все можливе для того, щоб не розпалити вразливість Москви, Україна і Захід повинні будуть чітко дати зрозуміти, що Росія не має ніякого права вето стосовно стратегічної орієнтації будь-якої європейської нації, включаючи й Україну.

Суть цієї проблеми в тому, що, якщо ми дійсно хочемо, щоб Україна вступила до НАТО, спочатку доведеться вирішити багато тих питань пострадянської епохи, які залишаються: Для чого потрібна НАТО? Яка в наші дні Росія? Наскільки європейським хоче стати ЄС? І де Україна реально здатна знайти своє місце посередині всього цього?

Ставки високі для всіх зацікавлених сторін.

Робін Шеперд є асоційованим дослідником Центру стратегічних і міжнародних досліджень

Оригінал публікації: Ukraine-Nato’s new Europe problem

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах