Головна
 

Neue Zuercher Zeіtung: Донецьк мріє про вчорашній день

10 лютого 2005, 11:32
0
3

Про пошук самоідентичності у "вітрині соціалізму" пише журналіст швейцарського видання "Neue Zuercher Zeіtung" Томас Фезер у статті "Донецьк мріє про вчорашній день", опублікованій 9 лютого.

Бувши колись центром радянської важкої промисловості, місто Донецьк на Східній Україні, вражене тривалою економічною кризою, сильніше, ніж колись, тримається за давній міф "вітрини соціалізму". У його пошуках самоідентичності інша Україна і сусідня Росія відіграють лише другорядну роль.

Його поза - права рука в кишені спецівки, розчепірені пальці на вільній лівій - свідчать про те, що Федір Андрійович Сергєєв збирається виступити з промовою на робочій сходці. У цій позі у 1967 році до 50-річчя Жовтневої революції скульптори увічнили в Донецьку найбільш популярного активіста молодого Радянського Союзу - Артема, як сам себе називав цей народний трибун у чоботах, шахтар, який у 1905 році організував у Харкові повстання, а в 1917 році знову мобілізував робочі маси. Ставши пізніше головою центрального комітету профспілки гірників, ця ідеальна радянська людина, яка не лише виступала із запальними промовами, але й енергійно працювала під землею, у 1921 році у віці 38 років загинула через нещасний випадок.

Його бронзова статуя, висота якої разом із гранітним постаментом сягає 10,5 метрів, височить на одній з найбільших площ 1,2-мільйонного міста, столиці східноукраїнського Донецького басейну. Такі площі, пов’язані одна з одною широкими транспортними артеріями, створюють вигляд індустріального центра, що займає площу майже в 360 кв. км і фактично заново та з розмахом відбудований після Другої світової війни. Функціональну монотонність архітектури цього міста розбавляють численні парки.

Нехай цвітуть троянди

Розташоване на відстані близько 700 км від Києва, місто з його панельними будинками ніколи не входило до туристичних визначних пам’яток України; навіть у серйозних путівниках про його існування в кращому випадку згадується. Проте у Донецьку теж є турагентство, де захоплені зненацька співробітники можуть запропонувати іноземному гостю лише запилені проспекти початку 1980-х років. Літня визначна пам’ятка цього великого міста, як можна з них дізнатися, - це "мільйон трояндових кущів", за розведення і догляд за якими в кожному районі відповідав свій завод. Але оскільки збанкрутілі металургійні і вугільні підприємства зараз не мають на це ні грошей, ні персоналу, приватні підприємства під більш-менш м’яким тиском міської адміністрації беруть тепер це завдання на себе.

Жодне  велике місто в Україні не опиралося більш наполегливо дерадянізації, ніж Донецьк. Якщо жителі Західної України відразу після катастрофи Радянського Союзу скидали з постаментів пам’ятники Леніну, то бронзова статуя вождя революції в Донецьку, населення якого на 60% складається з російськомовних громадян, до цього часу стоїть на площі свого імені. Єдиний зв’язок з Україною – це інша площа, названа на честь національного поета Тараса Шевченка.

Донецьк зобов’язаний своїм народженням валлійському промисловцю Джону Юзу, який у 1869 році одержав від царя дозвіл добувати вугілля в малозаселеній сільськогосподарській місцевості і побудувати там перший металургійний комбінат. Юзівка, як було назване гірничорудне селище, стрімко росла. Раз у раз виникали нові селища, які вливалися до її складу, і в 1917 році поселення з його небрукованими вулицями і всюдисущими коровами, що виглядало ще дуже по-селянськи, одержало статус міста. Юзівка, перейменована в 1924 році в Сталіно, після революції стала відігравати в економіці ключову роль. Донбас – це не просто район, це район, без якого побудова соціалізму залишається лише побажанням, заявляв тоді Ленін.

Жодна область країни не зазнала за радянської влади такої швидкої і безцеремонної примусової колективізації; голод 1932/33 років найбільш жорстоко вразив саме Донбас. Майже вся регіональна еліта стала жертвою сталінських чисток, її представники цілеспрямовано замінялися російськими кадрами. Але для інших регіонів Радянського Союзу і Сходу Донбас здавався привабливим місцем, який притягав до себе переселенців. Перетворене після Другої світової війни на "вітрину соціалізму", місто Сталіно, яке у 1961 одержало нову назву через притоку Дон, перетворилося на багатонаціональне місто.

Якщо ще в 1950-ті роки приблизно 85% всіх інвестицій у важку промисловість припадало на Донбас, то з 1970-х інтерес Москви до Східної України став помітно спадати. Усі переключили увагу на Сибір і Казахстан, тому що там вугілля видобували відкритим способом, що було легше і дешевше.

Економічний занепад

З 1980-х років невдоволення жителів  умовами життя, що дедалі погіршувалися, усе частіше висловлювалося в стихійних і з кожним разом усе більш тривалих страйках гірників, причини яких були не політичними, а економічними. Після катастрофи Радянського Союзу хвиля страйків уже не припинялася. До них приєдналися навіть лікарі, медики, вчителі і залізничники.

Коли в 1991 році Україна стала незалежною, найбільш важкою спадщиною виявилися застарілі промислові структури, і розпочалася багаторічна фаза економічного занепаду. Четверте за розміром українське місто, населення якого в 1979 році перевищило один мільйон, утратило свою колишню привабливість, що доводить усе більша кількість пустих квартир. Масове безробіття, зубожіння населення і наркотики – от образ міського будня. У педантично чистому центрі це мало помітно, на сліди руйнування наштовхуєшся головним чином в шахтарських селищах на околицях, жителі яких уже здавна живуть без водопроводу і газу.

Тому не треба дивуватися, що багато жителів Донецька сумують за недавнім минулим. У той час як у Києва є історичні корені, і він зовні все більш походить на великі західні міста, жителі Донецька, якому трохи більше ста років, після катастрофи Радянського Союзу все більше відвертаються від іншої України й усе активніше намагаються відродити "радянську міфологію" Донбасу. Так, принаймні, вважає Керстін Мюллер, фахівець з України з Франкфурта. Це бажання самоідентифікації сягає не України і Росії, а, переважно, самого Донбасу. Вищі чини міської адміністрації, які тим часом узяли під контроль економіку, політичні процеси і майже всі громадські організації, уже десяток років активно сприяють цій тенденції, набувши тим самим симпатії населення.

З моменту заснування міста його жителі, як вважає Керстін Мюллер, завжди знали єдину структуру влади, що складається з промислової еліти і політичних функціонерів. Вона відповідала також за діяльність усіх суспільних установ. Тепер ця монополія виявилася основною перешкодою в справі модернізації регіону. У жодному  місті України не мешкає стільки олігархів, як у Донецьку, і їхній вплив на національну політику, який постійно зростає, протягом останніх двох років вже став впадати в очі. Колишній губернатор, прем’єр-міністр і кандидат у президенти Віктор Янукович теж належить до "донецького клану".

Іноді напружений пошук можливостей самоідентифікації регіону приводить до гротескних результатів. У Донецьку існує фонд із назвою "Золотий скіф". Офіційним напрямком його діяльності є "сприяння росту популярності Донбасу".

Оригінал статті "Donezk traeumt von gestern" доступний на сайті "Neue Zuercher Zeіtung".

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах