Головна
 

Open Democracy: Україна проти Росії – що стоїть за енергетичною кризою

Корреспондент.net, 23 січня 2006, 16:11
0
2

"Гострий газовий конфлікт між Росією та Україною виявив величезну відмінність між двома цими державами. Європейський Союз має взяти це до уваги", – пише Олександр Мотиль у матеріалі, опублікованому в британському виданні "Open Democracy".

2006 рік для України розпочався драматично. 4 січня Київ і Москва підписали угоду, яка покрала край газовій суперечці, що ставала дедалі гострішою, і зробила можливим поновлення постачання російського газу в Україну і Європу. Менш ніж через тиждень, 10 січня, Верховна Рада (український парламент) проголосувала за відставку уряду прем’єр-міністра Юрія Єханурова під приводом того, що він погодився на невигідні умови під час підписання цієї газової угоди. У свою чергу, президент Віктор Ющенко назвав голосування в парламенті неконституційним і заявив, що цей уряд працюватиме до парламентських виборів 26 березня.

Газовий вибух

Конфлікт щодо постачання російського газу в Україну назрівав протягом усього 2005 року. Улітку 2004 року Росія погодилася на незвичайно низьку ціну на газ – 50 доларів за тисячу кубометрів – аби допомогти на президентських виборах в Україні Віктору Януковичу. Але українські виборці віддали перевагу представнику демократичної опозиції Віктору Ющенку, а наступні спроби режиму сфальсифікувати результати виборів призвели до "помаранчевої революції", унаслідок якої до влади прийшов Віктор Ющенко та на той час його союзниця Юлія Тимошенко.

Хоча вибори програв Янукович, найбільше втратив президент Росії Володимир Путін. Демократія почала завойовувати визначену ним самим сферу впливу Росії, здавалося, що Україна "втрачена", крім того, Росія зобов’язалася постачати в Україну газ за сміховинно низькою ціною, яку вона надає тільки своїм васалам, таким як Білорусь. Нічого дивного, що контрольована державою російська газова монополія "Газпром" почала вимагати збільшення ціни. Також нічого дивного в тому, що новий "помаранчевий" український уряд влаштовувала чинна угода, тому він наполягав на збереженні умов договору 2004 року.

У середині грудня 2005 року ніяких перспектив досягнення нової угоди не спостерігалося, тому "Газпром" підвищив ставки. Він заявив, що якщо українці не погодяться на збільшення ціни вп’ятеро, 1 січня "Газпром" припинить постачання газу в Україну. Ющенко не погодився на це, кажучи, що єдиним справедливим шляхом, який не завдасть економічних збитків, буде поступове збільшення ціни протягом кількох років. "Газпром" проігнорував ці доводи й зменшив постачання газу в день Нового року, як і обіцяв. Це мало наслідком зменшення постачання газу також і до Європи, і викликало численні протести. Після цього "Газпром" поспішно поновив постачання в попередньому обсязі. Невдовзі по тому Київ і Москва оголосили про досягнення угоди, за якою ціна на газ подвоїлася, а також збільшувалися українські транзитні тарифи.

Спочатку цю угоду вітали як велике досягнення. Здавалося, що вона зафіксує ціну на російський газ та українські транзитні тарифи на наступні п’ять років, але швидко з’ясувалося, що ця угода містить дуже багато дірок.

По-перше, єдиним постачальником газу за цією угодою стає "РосУкрЕнерго", контрольована Росією компанія із сумнівною репутацією. Оскільки не існує економічно обґрунтованих причин для залучення її до угоди, важко уникнути висновку, що єдина роль "РосУкрЕнерго" полягає в збагаченні корумпованих російських олігархів. Навіть гірше, очевидно, що статус монопольного постачальника газу, отриманий "РосУкрЕнерго", робить Україну заручницею кримінальних схем.

Нарешті, те, що спочатку подавалося як домовленість на п’ять років, виявилося угодою на постачання в Україну газу за ціною 95 доларів за тисячу кубометрів протягом шістьох місяців. Це не тільки обіцяє поновлення українсько-російської газової суперечки в червні 2006 року, але й надало опонентам уряду в Україні підстави для критики. "Як можна було погоджуватися на фіксовану ціну на газ на шість місяців, одночасно визначивши плату за транзит на п’ять років?" – запитують вони. Цілком природно, український уряд стверджує, що ця угода є найкращою, що її можна було досягти.

Відставка уряду

Ця газова угода стала безпосереднім приводом для голосування в Раді відставки уряду Єханурова. Але є очевидним, що за цим стоять також інші причини. 26 березня мають відбутися парламентські вибори, тому всі політичні партії намагаються здобути перевагу над суперниками. Газова суперечка не є корисною для жодної з них. Ющенка можна справедливо критикувати за те, що він погодився на сумнівні умови. Тимошенко можна звинувачувати в тому, що вона не змогла передбачити кризу до вересня 2005 року, коли її було звільнено. Заяви Януковича про відповідність інтересам України міцного союзу з Росією виглядають наївними, оскільки газова суперечка наочно продемонструвала, що Росія ставиться до України недружньо. Звільнення Єханурова виявилося зручним і для Тимошенко, і для Януковича, адже це дозволяє їм спробувати покласти всю відповідальність на Ющенка та відвернути увагу від власних помилок.

Ще більше ускладнює ситуацію те, що голосування за відставку уряду в Раді стало можливим завдяки змінам до конституції, які набули чинності тільки 1 січня. Відповідно до цих змін українська президентська система влади стає змішаною президентсько-парламентською. Якщо раніше президент мав виключне право призначати прем’єр-міністра та міністрів уряду, за новою редакцією конституції прем’єр-міністра та більшу частину міністрів призначає парламентська більшість, а президент призначає інших міністрів. Зменшення повноважень президента було результатом угоди, досягнутої під час "помаранчевої революції", вона була тою ціною, яку мав заплатити Ющенко за те, що старий режим погодився тихо піти.

Проблема полягає в тому, що нова редакція конституції дає цьому складу Ради право звільнити уряд, але ані парламент, ані президент не мають повноважень призначити новий уряд. Деякі українські аналітики попереджали про можливу небезпеку запровадження змін до конституції за три місяці до обрання парламенту з конституційним правом призначати прем’єр-міністра. Повноваження Ради в цей перехідний період не є виразно визначеними, що може призвести до конфліктів із президентом, чиї повноваження також не є чітко визначеними.

Хоча експерти в Україні ніби погоджуються з тим, що Рада перевищила свої повноваження під час голосування за відставку Єханурова (звичайно, Ющенко та його прихильники  поділяють таку точку зору), насправді ніхто не знає цього напевно. Навіть гірше, конституційний суд – єдиний орган влади, рішення якого могло би бути остаточним – не має кворуму, а тому не може прийняти такого рішення.

Скоріше за все, протиріччя між Радою й президентом продовжуватимуться до виборів у березні. Так само вірогідно, що уряд Єханурова й надалі продовжить працювати - або як повноцінний уряд, або як тимчасовий. Майже напевно можна стверджувати, що ніяких значних політичних рішень за цей час не прийматиметься, і це означає, що вступ України до Світової організації торгівлі може бути затриманим. З іншого боку, імовірність прийняття сміливих політичних ініціатив перед виборами є незначною в будь-якому випадку.

Що стосується стану української демократії, ці новини є кращими, ніж це здається на перший погляд. Хоча суперечки між політиками можуть не сприяти демократичним реформам, врешті решт, ці суперечки і є проявом демократії. Прихильники демократії в Україні можуть втішатися тим, що в цьому Україна дуже нагадує Польщу й Угорщину, двох своїх центральноєвропейських сусідів , де політичні суперечки й конфлікти постійно заважають ефективному управлінню. Ще важливішим є те, що всі політичні гравці в Україні дотримуються демократичних правил гри, хоча перші три місяці 2006 року є періодом конституційної невизначеності.

Вибори в березні

Сьогодні існує три головних політичних гравці зі своїми виборчими блоками: "Наша Україна" Ющенка, Блок Юлії Тимошенко й "Партія регіонів" Януковича. Хоча зараз в опитуваннях громадської думки лідирує Янукович, маючи приблизно 30%, імовірно, що всі три  політичні сили отримують на виборах приблизно однакову кількість місць у парламенті - трохи більше або менше 25%. Унаслідок наступний уряд майже напевно має бути сформований коаліцією будь-яких двох із цих сил.

З точки зору програмних положень, Тимошенко і Ющенко залишаються найближчими, оскільки вони поділяють приблизно однакові погляди на демократію та ринкову економіку, а також підтримують прозахідну зовнішню політику. Міжособистісні протиріччя й нестримна критика через газову суперечку досі заважали їхньому об’єднанню, але в політиці політичні інтереси, звичайно, перемагають особистісні, тому такий союз є найімовірнішим. Він також має найбільші шанси виявитися тривким.

Але інші два варіанти теж є можливими. У вересні 2004 Ющенко підписав із Януковичем перемир’я, аби заручитися підтримкою його партії під час голосування за Єханурова, наступника Юлії Тимошенко на посаді прем’єр-міністра. Хоча партія Януковича голосувала за відставку уряду 10 січня, що спонукало Ющенка скасувати їхню попередню угоду, коаліція Ющенка-Януковича все ще залишається можливою. Так само можливою є коаліція між Тимошенко та Януковичем. Вони приєдналися до комуністів під час голосування за відставку уряду Єханурова, і це може бути ознакою того, що вони матимуть бажання співпрацювати й після виборів.

Незалежно від того, хто сформує уряд у березні, цілком імовірно, що він працюватиме недовго, а після його відставки незабаром відбудуться нові вибори. Якщо це трапиться, в Україні може настати період нестабільних коаліційних урядів, які швидко змінюються, і частих виборів. Це не є доброю новиною, але це й не обов’язково погана новина. Повторні вибори й можливість брати участь в урядовій коаліції може сприяти оздоровленню партії Януковича, змусивши її реально й назавжди сприйняти демократичні правила гри.

Висновки

У найближчі місяці заплутана внутрішньополітична ситуація в Україні проясниться, але не слід забувати, що найзначніші довготермінові наслідки для України, Росії та Європи матиме не внутрішня політика України, а поведінка Росії в газовому конфлікті.

Хоча "Газпром" наочно продемонстрував залежність української економіки від російського газу, це не є новиною. Значно важливішим є те, що ціни на газ продовжуватимуть зростати, як це випливає з дій "Газпрому" й непрозорих положень угоди від 4 січня.

На перший погляд, ця новина є жахливою для України. Дійсно, безперервне зростання цін на газ призведе в найближчій перспективі до зменшення зростання ВВП, збільшення безробіття та рівня інфляції. Але середньотермінові наслідки для України (можливо, і для Ющенка) будуть виключно позитивними. Україна марно витрачає величезні обсяги енергоресурсів, і головною причиною цього є низькі ціни на газ. Низькі ціни також сприяють корупції. Тому не є дивним, що найбільше протестують проти зростання цін на газ корумповані олігархи з російськомовних промислових регіонів Східної України. Оскільки Росія та "Газпром" наполягають на збільшенні цін, Ющенко може заявити, що він нічого не може зробити в цій ситуації, з чим українським олігархам доведеться погодитися й почати інвестувати в нові енергозберігальні технології.

Поведінка Росії на переговорах розвіяла ілюзії стосовно її ставлення до України. Жодна дружня країна, або країна-партнер не погрожуватиме сусідові п’ятиразовим збільшенням ціни в розпал зими. Іронія полягає в тому, що не тільки Росія зашкодила своєму найближчому союзникові в Україні, Януковичу, який упродовж конфлікту переважно ніяково відмовчувався, але вона також сприяла консолідації національної ідентичності українців у її "помаранчевої" версії.

На цей час український електорат приблизно поділяється на три частини:

- "помаранчева" половина підтримує демократію, ринкову економіку та зближення із Заходом; поведінка Росії переконала цих виборців у правильності своїх поглядів;

- чверть виборців, яка складається з етнічних росіян, налаштована проти демократії та ринкової економіки, ці виборці думають, що незалежна демократична Україна є (і завжди була) поганою ідеєю; вони так саме вважають, що поведінка Росії підтверджує їхні погляди;

- інша чверть складається з російськомовних етнічних українців, котрі переважно (але не завжди) голосують як етнічні росіяни; ця група тепер розколеться, значна частина цих виборців може вирішити, що настав час виявити свою незгоду з політикою Москви та приєднатися до "помаранчевої" частини електорату.

Тоді як для України газове протистояння має свій позитив, для Росії та росіян воно не несе нічого доброго. Газовий конфлікт продемонстрував, що російські еліти вважають свою країну великою державою, яка має право на встановлення своєї гегемонії в регіоні із застосуванням найбрутальніших методів Realpolitik (прагматичної політики, що основується на досягненні конкретних цілей), характерних для 19 століття. Російський міністр оборони Сергій Іванов відверто підтвердив це у своїй недавній статті під назвою "Росія має бути сильною" (Wall Street Journal від 11 січня 2006).

У цьому світлі газове протистояння відбувається не стільки через ціни на газ, скільки через намагання Росії домінувати в регіоні. Дійсно, Україна виявилася не єдиною жертвою московської політики. "Газпром" також припинив постачання газу до Молдови й підвищив ціну для Грузії. Вочевидь, енергетичні ресурси стають політичною зброєю в руках російського президента, який нещодавно жалкував за розпадом Радянського Союзу, назвавши його найбільшою трагедією 20 століття – а не дві світові війни, сталінізм або голокост, наприклад.

Обмін демократії на газ

Ситуація продовжує погіршуватися. Росія не тільки здійснює свою політику в регіоні, не рахуючись з інтересами інших країн, вона також стала авторитарною державою, а її еліти послідовно поширюють серед населення ультранаціоналістичні настрої. Путін крок за кроком зруйнував хисткі демократичні інститути, які він отримав від Бориса Єльцина, змусив замовчати засоби масової інформації, наклав суворі обмеження на діяльність неурядових організацій і громадянського суспільства, а також поширив контроль держави на значну частину російської економіки.

Газова угода від 4 січня свідчить про те, що консорціум Путін-"Газпром"-"РосУкрЕнерго" успішно змусив Україну прийняти свої умови. Фактично ця угода продемонструвала, що Росією керує диктатор у змові з "великим газом" та олігархами, а російська демократія є мертвою. На жаль, більшість росіян підтримують політику Путіна, і це є ще одним приводом для занепокоєння.

Газове протистояння поставило перед Європою декілька незручних проблем. Якщо "помаранчева революція" наприкінці 2004 року продемонструвала, що Україна поділяє демократичні цінності й хоче приєднатися до країн Заходу, газові протиріччя на початку 2006 засвідчили, що Україна є самостійною країною й залишатиметься нею надалі.

Газове протистояння також довело, що проблеми України – а особливо її проблеми у відносинах із Росією – є також проблемами Європи. Оскільки Україна нікуди не зникне, у Європи немає іншого вибору, крім як активніше залучатися до вирішення українських проблем, як внутрішніх, так і, особливо, зовнішніх. Багато європейських аналітиків дотримуються думки, що Європейський Союз має нарешті визнати, що йому необхідно розробити довготермінову політику щодо України, яка відповідатиме європейським цінностям й українським прагненням.

Це не повинно означати запрошення України до вступу в Європейський Союз, але Європа повинна ясно й недвозначно сказати Україні, що коли вона задовольнятиме всім вимогам щодо членства, її заявка на вступ вітатиметься. Така заява нічого не вимагатиме від ЄС, одночасно вона надасть українській громадськості сигнал про те, що за умов продовження демократичних реформ Україна може розраховувати на інтеграцію в Європу, хоча це може відбутися в дуже віддаленому майбутньому.

Не менш важливим є наступне: газове протистояння засвідчило, що Європа не може більше робити вигляд, що Росія є дружньо налаштованою державою, або що російський президент є "бездоганним демократом", як колишній канцлер Німеччини Герхард Шрьодер назвав Путіна в розпал "помаранчевої" революції. Поведінка Росії під час газової кризи наочно продемонструвала, що російські еліти не є зацікавленими в інтеграції до Європи, не дотримуються європейських правил гри та не поділяють європейських цінностей.

Жодна сучасна європейська держава не погрожувала б сусідній країні припиненням постачання життєво необхідних природних ресурсів, навіть якщо мала б на це право за умовами договору. Тепер європейцям необхідно визначитися з тим, як їм збалансувати відданість правам людини, демократії та владі закону зі своєю залежністю від російського газу й бажанням мати з Москвою дружні відносини.

Європейська політика щодо України – країни, яку Європейський Союз волів не помічати, поки "помаранчева революція" зробила це неможливим – буде лакмусовим папірцем для здатності Європи збалансувати ці протилежні пріоритети. Зараз має бути зрозумілим, що Росія є авторитарною державою у своїй внутрішній політиці та проводить гегемоністську зовнішню політику. Так саме має бути зрозумілим, що внутрішня політика України є демократичною, а її зовнішня політика - прозахідною. Критики вторгнення Сполучених Штатів в Ірак запитували, чи варто сплачувати за нафту кров’ю. Спостерігачі європейської політики можуть запитувати, а чи варто сплачувати за газ демократією.

Олександр Мотиль є професором політології і заступником директора Центру глобальних змін та управління Університету Рутґерс, Нью-Джерсі.

Переклад Сергія Пантюхіна.

Оригінал публікації можна прочитати тут.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах