Головна
 

КоммерсантЪ: За що ми не любимо Україну

25 січня 2006, 13:19
0
4

"У Росії з’явилася нова новорічна забава. В останні тижні року ми кидаємося в атаку на Україну: то створюємо ажіотаж навколо невідомого мису Тузла, то намагаємося нав’язати сусідам фальсифіковані результати виборів і щиро дивуємося їхньому невдоволенню, то відразу майже вп’ятеро підвищуємо їм ціни на газ", - ідеться у статті професора російської історії Оксфордського університету Андрія Зоріна, яку публікує російський "КоммерсантЪ".

Після Нового року, проте, щоразу доводиться здавати назад. Регулярність цих "набігів" і широка підтримка, яку вони отримують у громадській думці, не дозволяють пояснити все це лише чиєюсь некомпетентністю або зиском. Причини лежать глибше.

Схоже, до населення Росії і до її політичної еліти починає нарешті доходити, що українська державність – необоротна реальність. Цей болісний процес викликає характерні комплекси – відторгнення, інфантильну образу. Одна з причин цих реакцій – те, що імперський синдром укорінено у самому розумінні історії, яке вже двісті років необмежено панує в нашій національній свідомості.

Країна нова – історія стара

Коли Петро І перевертав свою державу догори дригом, він був переконаний, що створює зовсім нову державу. Однак уже до кінця XVІІІ сторіччя його наступники відчули необхідність підкріпити свою легітимність стародавністю походження і почали створювати міф про єдиний ланцюг історичної наступності, що об’єднує Київську Русь, Московське царство і петербурзьку імперію. "История государства Российского" Карамзіна надала історичним домаганням Романових канонічної форми. Чверть тисячоріччя історії від падіння Києва до протистояння на Угрі були при цьому ампутовані як час татарської і польсько-литовської окупації. Приблизно так само деякі сучасні ідеологи намагаються вчинити з радянським періодом.

Проте після жовтня 1917 року більшовики самі спробували розпочати "нову еру" з чистого аркуша. Однак незабаром Сталін поновив у правах традиційну історичну міфологію, розмістивши СРСР на тій самій магістралі російської історії – від Київської Русі до Країни Рад. Щодо батьків-засновників Російської Федерації, то вони навіть не намагалися оголошувати себе творцями нової держави, воліючи відігравати роль спадкоємців князів, царів, імператорів і генеральних секретарів одночасно. Унаслідок сьогодні російські громадяни переконані, що є прямими і єдиними носіями тисячолітньої традиції, потужним стовбуром, з усіх боків оточеним відсохлим гілляччям.

Спадкове право

"Держав російських" було багато, у кожної з них була своя історія, і жодна прямо не продовжувала іншу. "Російськими державами" були і Великий Новгород, і Золота Орда, і Велике князівство Литовське, котре інакше називали Литовською Руссю, і це ще далеко не все. Москва була історичною наступницею Києва не більшою і не меншою мірою, ніж Вільна або Казань.

Сяк-так можна казати про наступність Російської імперії стосовно  Московського царства – тут була хоча б видимість династичної і церковної єдності. Між імперією Романових і СРСР взагалі неможливо вгледіти ніякого зв’язку. Держава, яка змінила столицю, символіку, кордони, панівну релігію, політичний устрій і назву, - це інша держава.

Зрозуміло, якщо нам до душі які-небудь державні утворення минулого, ми маємо право проголошувати себе їх наступниками. На різних етапах історії різні російські держави зводили свою генеалогію до Давнього Рима, Візантії, класичної Греції, німецьких племен і навіть, як ми пам’ятаємо за радянськими підручниками, держави Урарту.

Нічого поганого в цьому немає. Але корисно усвідомлювати те, що в наших сусідів є такі самі спадкові права. У Росії сьогодні люблять згадувати етимологічне значення слова "Україна" й іронізувати з приводу прийменника, що вживається при ньому. Але питання, хто перебуває в краю, а хто в центрі Русі, вирішується винятково залежно від того, звідки дивишся. Приблизно за рік до "помаранчевої революції" київський таксист, палкий шанувальник Ющенка, сказав мені, що вважає себе більшим росіянином, ніж ті, хто живе на Уралі.

Вантаж зарозумілості

На жаль, усе це не абстрактні міркування. У свідомості сучасного росіянина Україна все чіткіше займає колись відведене Польщі місце невірного брата, який проміняв слов’янське первородство на західну юшку. До чого привела така модель у відносинах Росії і Польщі, загальновідомо. Минуле не майорат, що відходить по праву первородства єдиному законному спадкоємцю, а символічний ресурс, користуватися яким може кожен, хто має таку потребу. Монополізувати його неможливо, а подібні спроби можуть виявитися згубними.

На щастя для держав і народів є й інші зразки. Сьогоднішня Норвегія була провінцією спочатку Данії, а потім Швеції і здобула незалежність лише на початку ХХ століття. Сьогодні відносини всіх трьох країн прості і безхмарні, а їх географічна, культурна і лінгвістична спільність закріплена безліччю інститутів, які успішно працюють. При тому, що Норвегія, на відміну від сусідів, відмовилася вступити до ЄС, а Швеція не ввійшла до НАТО. Та й Росії імперське минуле не заважає будувати цілком адекватні відносини з Фінляндією.

Дивлячись на історію національної державності як на ланцюг прямого наступництва, що з’єднує міфічне минуле із сьогоднішнім днем, ми майже неминуче перебільшуємо власне призначення. Цією історичною зарозумілістю були охоплені і Московське царство, яке бачило себе Третім Римом, і, можливо, трохи меншою мірою Російська імперія, і в гіперболічних масштабах – Радянський Союз. Ціна подібних амбіцій кожного разу була великою.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах