Головна
 

МК: Напівпрезидентська- безпарламентська республіка

1 серпня 2006, 09:05
0
9

2 серпня - формально оголошений термін, коли Віктор Ющенко зобов’язаний визначитися з кандидатурою прем’єра. Але для великого українського глухого кута це навіть не термін, пише Ігор Рябов, "Московський комсомолець", РФ.

Крайніх дат в Україні в останні  спекотні місяці було вже чимало, а питання про владу можна було вирішити і раніше. Дніпровська ж пісня затяглася, тому що головний свій вибір, на яку частину світу  вона буде оглядатися в найближчому майбутньому, Україна так і не зробила. Іронія в тому, що ніхто Україні цей вибір не нав’язував. Але без нього тепер, схоже, і з кризи не вийти.

У центрі переговорів між "Нашою Україною" і Партією регіонів - два принципових питання державної політики: вступ до НАТО і надаання російській мові статусу офіційного. Після сварок, бійок, зрадництв  сторони, які сперечаються, (за винятком Юлії) зненацька підійшли до найголовнішого - до визначення вектора державного розвитку.

Форму правління на Україні можна зараз визначити як напівпрезидентська- безпарламентська республіка . Сам факт того, що настільки серйозна проблема вирішується в момент найглибшої кризи влади, говорить про драматичність моменту.

 Віктор Ющенко готовий піти назустріч Віктору Януковичу і вирішити долю прем’єрства на його користь. Але долю всієї української держави він хотів би вирішувати сам. У цьому, якщо коротенько, суть розбіжностей між опонентами-переговорниками. Шансів на просвітлення вкрай мало. Почасти через нерішучість президента (або, що те ж саме, через його впертість), через безвихідність ситуації, у яку загнала себе українська політичні еліта.

Ключова помилка "помаранчевої" влади в тому, що вона фактично виставила долю української держави на торги. Сам цей вибір - з ким бути нинішній Україні, зі Сходом або Заходом, - явно надуманий. І виник він - з тією же гостротою, що і в епоху феодальної роздробленості, - лише недавно.

Перед сучасною Україною ніколи не стояла проблема настільки радикального самовизначення: з Росією вона або з Заходом. І при Кравчуку, і при Кучмі в основі розвитку була самостійність - до речі, що уже тоді дратувало Москву і багато в чому за рахунок цього зміцнювалася. Ще років сім тому я чув від одного дипломата зі Смоленської площі визнання: "Україна сьогодні - головна зовнішньополітична проблема Росії".

Республіка занурилася в політичну кризу тільки тоді, коли тендітний склад інгредієнтів її незалежності було порушено. Але причина безладь - зовсім не "рука Москви". "Рука" обпеклася на Майдані і лікується відчуженістю. Причина все-таки - у післяреволюційному запамороченні від успіхів "помаранчевих" і їх розрахунок на підтримку з боку авторів "помаранчевих технологій". Революційні технології можуть привести групу еліти до влади, але вони не вирішують хворобливих проблем країни. Це справа - на совісті тих, що прийшли.

Дотепер влада в Україні ніколи не прагнула вилікувати головний нарив -  принижені права російськомовної більшості. Саме більшості, оскільки навіть багато українців воліють говорити і думати на російській. Для держави, яка прагне до національної ідентичності, такий перекіс, як, до речі, і в прибалтійських країнах, був природнім . Але тільки в перші роки незалежності. Потім українська влада намагалися замовчувати про проблему, очікуючи, що рана сама собою затягнеться.

Тепер же відторгнення російської мови й інтересів російськомовного населення оголошено Києвом вектором розвитку, і така політика реально загрожує цілісності країни. Незважаючи на торжество демократії в самих ліберальних проявах. Незважаючи на інвестиційну привабливість республіки.

Політизація російськомовного населення в східних регіонах України і Криму - наслідок сліпоти Києва. Коли Віктор Ющенко говорить про "демократію" і "вільний вибір", доводячи необхідність вступу України до  НАТО, для значної частини країни це недемократичний і невільний вибір. Як зауважує один з головних опонентів Ющенко Тарас Чорновіл , "президент повинний зрозуміти одне: сьогодні його політична сила представляє 13 відсотків виборців".

Коли влада і населення відразу декількох великих міст - Харкова, Донецька, Запорожжя і т.д. - не визнають радикально прозахідного вектора розвитку країни (а як мінімум Одеса і Севастополь узагалі не вважають себе Україною), привозити в країну американські війська "для навчань" (правда, з бойовим боєкомплектом) - просто самогубство.

Якщо переговори про вектор державного розвитку проваляться, східним областям буде простіше вийти зі складу України й утворити Східно-Українську республіку (яку вже засновано як проект), чим переконати прозахідно налаштовану еліту в необхідності скорегувати свої установки.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах