Головна
 

The Wall Street Journal: Окраїнний розкол

8 серпня 2006, 12:23
0
7

Минуло п’ятнадцять років з моменту раптової появи України на карті, а країна все ще продовжує боротьбу за своє місце в цьому світі, пише Марко фон Хаген, The Wall Street Journal, США.

"Помаранчева революція" 2004 року не змогла вирішити цю проблему. Не вирішили її і парламентські вибори, що відбулися цієї весни. Минулого тижня, після чотирьох місяців політичного паралічу на сцену в ролі прем’єр-міністра раптово повернувся проросійський політик Віктор Янукович, чиї спроби фальсифікації президентських виборів у 2004 році викликали початок "помаранчевого повстання".

Країна була і залишається розколотою за багатьма ознаками - територіальними, віковими, мовними і культурними, але аж ніяк не за національними, як помилково думають деякі. Можливо, найсерйозніші розбіжності існують між тими українцями, що вважають, що їхнє майбутнє пов’язане з Росією, а економіка повинна контролюватися державою і її олігархами, і тими, хто думає, що країна повинна зближатися з Заходом. У першої групи є впливові союзники в Росії, що хочуть знову зблизити дві слов’янські держави. Саме вона складає виборчу базу Януковича. Друга група вважає, що цілком суверенна Україна має жити в союзі з Європою, і тому вона продовжує підтримувати "помаранчевих" революціонерів типу президента Віктора Ющенко і колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.

Слов’янофіли і західники

Головне поле битви це історія. Прихильники реінтеграції вважають, що росіянам, українцям і білорусам самою долею призначено жити в єдиній слов’янській православній державі. Такі погляди на минуле беруть свій початок в імперській Росії. Відповідно до цієї точки зору, древня Київська Русь 10-13-го століть була батьківщиною російської цивілізації, а Москва є її правомочною спадкоємицею. Протягом минулого століття комуністичні ідеологи Москви і Києва трансформували дані аргументи в гасло "великої дружби народів". У цій дружбі росіяни були "старшими братами" всіх інших народів, насамперед, українців і білорусів.

Як слов’янофіли, так і західники в Україні (і нечисленні західники в Білорусії) прагнуть використовувати історію у своїх політичних цілях, причому останні хочуть побудувати демократичні, суверенні національні держави і зблизитися із сучасною Європою. Вони намагаються підкреслювати своє загальне минуле з Польщею і Литвою, що нині є членами елітних європейських клубів, водночас представляючи росіян як завойовників і незаконних окупантів. Щоб процвітати в реалізації свого проекту, західникам потрібно роз’єднати історію України й історію Росії і заявити про окреме існування української нації навіть у часи правління Москви.

"Націоналізація" минулого активно просувалася на зорі двадцятого століття. Засновник сучасної української історії Михайло Грушевський став і засновником сучасної української держави, коли в 1917 році він був обраний главою Центральної Ради, або парламенту України. Незабаром більшовики покінчили з цим короткочасним експериментом самоврядування. На першій хвилі сталінських репресій Грушевського заарештували і відправили в Москву, де він помер у 1934 році за таємних обставин. Такому захиснику української незалежності або навіть автономії було не місце на цьому світі. Сталін поховав проект "ренаціоналізації". Залишки його ідей збереглися в українській діаспорі за рубежем. Там вони і залишалися до розвалу Російської Імперії в 1991 році. У тому ж році незалежна українська держава відродилася з новою силою.

Сьогодні ім"ям Грушевського названо один з центральних київських бульварів, на якому знаходиться український парламент і головний урядовий будинок. Перед будинком Будинку Вчителя, де в 1917 році базувався уряд Ради, і напроти Національної Академії Наук стоїть пам’ятник Грушевському. Такі ж почесті віддані й іншій помітній фігурі з українського минулого: київським князям Володимиру і Ярославу, козацьким гетьманам Богдану Хмельницькому й Івану Мазепі, поету Тарасу Шевченку і гетьману 20-го століття Павлу Скоропадському. Все це - відкрита спроба по-новому викласти історію минулого України.

Багато українців, які сьогодні завзято займаються своєю заплутаною історією мають спокусу заявити, що їхня нація завжди була такою - такою, що має споконвічні і незмінні риси. Ця думка, що проглядалася в роботах Грушевського, спочатку з’явилася в іншого українського інтелектуала 19-го століття Миколи Костомарова. Цією ідеєю починається спроба пояснити, як Україні вдалося пройти через світові війни, окупації, терор, депортації, голод, ядерне зараження й інші нещастя, зберігши при цьому свою національну чистоту.

***

Як і російські імперіалісти, що спотворювали українське минуле у своїх власних політичних цілях, так і нові націоналісти страждають тією самою недугою. Головною перешкодою на шляху їхньої впевненості в "споконвічній" українській теорії є історичні факти. Абсолютно неможливо було зберегти "генетичну чистоту" (яка є рідкістю в будь-якому місці) на такій великій і різнобарвній території. Її окупували численні загарбники, що змішувалися з місцевим населенням. Через територію сучасної України пройшли, залишивши при цьому свої генетичні риси, монголо-татари, поляки, росіяни, кримські татари, німці, австрійці, угорці, румуни і багато інших. Додайте до цього жорстоку історію колективної біографії мільйонів євреїв, які тут жили під час правління поляків, австрійців і росіян, а також тих, хто тікав в Україну від російського кріпосного права. Важко навіть уявити собі, яким може бути цей справді споконвічний українець. Принижувати національну самосвідомість до рівня біології - це образа для мільйонів українців.

На протязі всієї історії Україна як територія і як ідея перебувала на кордонах потужних євразійських імперій і держав. Її "окраїнна" риса визначила виникнення такого важливого суспільного явища, як козацтво. У 17-му столітті козаки створили власну державу, що відрізнялася як від московського самодержавства на північному сході, так і від польсько-литовської конституційної монархії, що приходила в занепад. Греко-католицька, або уніатська, церква теж могла зародитися винятково на окраїні. Не випадково сама назва України схоже зі словом "окраїна". Після Брестської унії 1569 року уніати стали дотримувати візантійських церковних обрядів, але як свого духовного лідера визнають римського католицького папу. Релігійні громади грецької католицької церкви часто піддавалися гонінням з боку як римської католицької церкви (головним чином, поляків), так і з боку православної (в основному російської) церкви. Але в 20-му столітті уніатська церква виступила в ролі прихильника об’єднання християнських церков і примирення східного і західного християнства.

Що дуже важливо, окраїнні землі завжди були багатоконфесійними і багатонаціональними. Історія українського народу тісно пов’язана з історією Польщі, Росії, Ізраїлю й інших держав. Звичайно, така розмаїтість сприяла виникненню кровопролитних міжетнічних конфліктів, головним чином, у минулому столітті. Але ця ж розмаїтість змушувала інтелектуалів починати спроби вирішення проблем нетерпимості і нерівності. Деякі з них дійшли висновку, що рішенням проблеми є етнічна чистота і насильство. До цієї групи відносився український націоналіст Дмитро Донцов і його єврейський однодумець з Одеси Володимир Жаботинський, що став одним з наставників сучасного Ізраїлю. Однак основний напрямок інтелектуального життя в Україні частіше віддавав перевагу різноманіттю і намагався виробити моделі мирного і продуктивного співіснування і навіть співробітництва.

Діти імперій

Щоб розглянути аргумент про те, що Україна мало чим відрізняється від Росії, варто поїхати в Москву і Київ. Відмінності, що найбільш яскраво проявилися в останні 15 років, є не просто відображенням специфіки "національних характерів". Порівняєте відносно плюралістичну релігійну ситуацію в Україні з гегемонією влади православної церкви в Росії. Що стосується політики, Україна із самого початку своєї незалежності обрала парламентську систему, що забезпечило зародження потужної опозиції. У Росії все було не так. Як зазначав нібито прокремлівський президент Леонід Кучма, з ганьбою відправлений у відставку в 2004 році, Україна це не Росія. Але вона також і не Польща, і не Білорусія.

Багато із сьогоднішніх протиріч в Україні є спадщиною окупацій країн-суперниць, що визначило виникнення чітко окреслених регіонів країни. Західна Україна (сьогоднішня Галичина і Буковина) історично пов’язані з Польщею, Литвою й Австро-Угорщиною, у той час як південь і схід країни, що є батьківщиною козацтва, століттями належав російській, радянській, а також оттоманській імперіям.

Сьогоднішня Україна знову опинилась на окраїні, на кордоні Євросоюзу і НАТО, що відкрили свої двері для її вступу, і Росії з її союзниками по колишній радянській імперії, що використовують притягальну політику нафтогазового пряника (а часом і батога). Президент Ющенко намагається поставити Україну на європейські рейки. Новий уряд Януковича може захотіти розгорнути країну назад, назустріч Москві. Ні тому, ні іншому не вдасться зробити це з легкістю. Історія України, що кидає свою тінь на сьогодення і майбутнє країни, не дає можливості чітко спрямувати країну на схід або на захід. Вона виявляється десь посередині.

Марко фон Хаген є деканом історичного факультету Колумбійського університету, що спеціалізується на російських і східноєвропейських дослідженнях.

Переклад: ИноСМИ.Ru

Оригінал публікації: Borderland Split

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах