Головна
 

Wprost: Ми, Галіція

8 листопада 2006, 15:13
0
7

Вуличною бійкою закінчився хід ветеранів УПА центром Києва з нагоди 64-ї річниці створення Української повстанської армії. Вигуки "Слава героям!" змішувалися з лайками, пише Гжегож Слюбовський Wprost, Польща.

У Києві урочисті заходи за участю ветеранів УПА завжди закінчуються подібним чином. Зокрема, тому, що вони збирають приблизно однакову кількість прихильників і противників. Набагато спокійніше в провінції. У Харкові або Донецьку ніхто не відзначає річниці створення УПА. Зате ветерани Червоної Армії 9 травня урочисто відзначають День Перемоги. На заході, у Львові, до Червоної Армії ставляться як до окупаційних військ, а про діда, що служив в УПА, можна з гордістю розповідати в найкращому товаристві. Ні в чому так чітко не виявляється сьогоднішній розкол України, як у суперечці про ролі УПА.

Тільки у Львові

- Наша інтерпретація історії - це проекція того, що ми хочемо мати в майбутньому, - говорить в інтерв’ю Wprost львівський політолог Тарас Возняк. - Як би шокуюче це не звучало для поляка, історія УПА займає у свідомості жителів Львова важливе місце. Для більшості львів’ян це армія, що боролася за волю України з усіма, хто загрожував цій волі: з німцями, поляками, а, насамперед, з "совітами".- Ненормально, що люди, які боролися за вільну Україну, усе ще позбавлені прав ветеранів, - вважає Андрій Павлишин, заступник головного редактора "Львівської Газети". Немає сумнівів у тому, що УПА повинна бути визнана національно-визвольним рухом. Лише після цього можна проводити історичні розслідування того, де солдати УПА співпрацювали з німцями, а де відбувалися злочини. Так думає більшість жителів Галичини. Парадоксальним чином ця свідомість робить Галичину найнерадянськішим місцем на пострадянському просторі.

Щоб простежити різницю між східною і західною Україною, досить порівняти львівську вулицю з київською. У Львові усі говорять українською мовою, почути російську мову складно. Молоді львів’яни російської не знають, так само, як їхні ровесники з Литви, Латвії або Естонії. За цим відчуттям окремішності йде почуття приналежності до західної цивілізації. - На сході теж говорять, що вони частина Європи, але не хочуть належати до НАТО і ЄС; це повне непорозуміння, - вважає Аскольд Єрьомін, заступник головного редактора газети "Високий Замок". Жителі Західної України вважають, що на них покладено місію стосовно жителів східної частини країни. - Наш обов’язок - [зробити так,] щоб усі жителі України були настільки ж українськими, як жителі Львова, - говорить Wprost мер Львова Андрій Садовий. У приватних бесідах львів’яни називають своїх співвітчизників зі сходу homo sovieticus. Як визнає Тарас Возняк, розходження в сприйнятті дійсності часом такі великі, що з’являються сумніви в тім, що галичани й інша Україна - це один народ.

Другий Пємонт

Якщо не вважати років радянської окупації, то Галичина ніколи не була частиною російської імперії. Спочатку населення Русі користувалося волею, що давалася Першою Річчю Посполитою. У ліберальній австро-угорській монархії розцвіла українська культура і мова. Українська самосвідомість народжувалася також через конфлікт з Польщею. Це трагічно виявилося під час польсько-української війни за Львів. Епоха Другої Речі Посполитої була для львівських українців часом обманутих сподівань. Як підкреслює Андрій Павлишин, у Львові так і не було створено український університет, хоча цю вимогу було накладено на Польщу Версальським договором.

Легко знайти людей старшого покоління, що розкажуть, як у Другій Речі Посполитій вони не могли підвищити соціальний статус через свою національність. А львівські поляки пам’ятають український тероризм УНА-УНСО в 30-ті роки. Радянський період приніс повне знищення української культури. Однак навіть тоді Галичина вижила. Мій московський знайомий Дмитро розповідав, як під час служби в радянській армії у Львові ніхто не хотів говорити з ним російською. Якщо для більшості жителів східної України розпад СРСР був трагедією всього життя, то для галичан він став закінченням окупації. Але збутися мріям про повне звільнення від Росії було нелегко. - Лише під час "помаранчевої революції" у Києві стало здаватися, що Галичина стане другим П’ємонтом, - говорить Андрій Павлишин.

Прищеплювання галицької національної свідомості всій країні виявилося важкою справою. - Досвід "помаранчевої революції" показав, що це неможливо, - стверджує Віталій Портников з української редакції Радіо "Свобода". На його думку, істотну роль грає тут економічний аспект. Галичина - один з найбідніших регіонів України, і такій бідній провінції складно займати в країні домінуючу позицію. Економічний потенціал самого лише Донецька більший, ніж у всієї Галичини. На думку Портникова, важливо також те, що незнання мови стала індикатором "українськості". - Київська вулиця, що говорить російською, часто виявляється більш зрілою, ніж молодь із Західної України, - стверджує Портников.

Зразок для наслідування

Однак сьогодні саме Галичина - це та частина України, жителі якої висловлюються за приналежність до західного світу. Львівська інтелігенція відчуває, що в цьому прагненні в неї є союзник - Польща. "Для нас Польща - зразок для наслідування, дивлячись на Захід, ми бачимо Польщу", - говорить Аскольд Єрьомін. Сьогодні у Львові ставлення до Польщі безсумнівно краще, ніж кілька років назад. Однак це не означає, що в польсько-галицьких відносинах панує ідилія, зовсім навпаки.

Польські дипломати ремствують на те, що місцева влада, ведучи історичну політику, фальсифікує історію. У ході святкувань з нагоди 750-ї річниці Львова не було ні одного польського акценту. - Багато років Львів належав різним країнам, і не можна врахувати всі, пояснює Wprost мер Львова Андрій Садовий, якого вважають другом Польщі. Для львівських поляків це ляпас. Найбільше поділяє історія. Галицькі українці роблять усі гріхи "молодого націоналізму": ідеалізують своє минуле, не зауважують злочинів, зроблених бойовиками УПА. Один польський дипломат розповідав про скандал, що розгорівся під час відкриття пам’ятної дошки в Гуті Пеняцькій, де есесівці з дивізії "Галичина" і загін УПА по-звірячому знищили все польське населення. - Коли я сказав кілька слів правди, мене звинуватили в націоналізмі і загрожували наслідками, - розповідав він Wprost.

Чимало й інших проблем. Католицька церква бореться за повернення костьолу св. Марії Магдалини у Львові. Ще в радянські часи в ньому було влаштовано концертний зал. Міська влада погодилися лише на те, щоб у ньому відбувалася літургія за латинським обрядом. Найбільший авторитет для львівських католиків, кардинал Маріан Яворський, вважає, що це вже прогрес. - Релігійне життя відновлюється, але це вимагає терпіння, - говорить він. Однак польські дипломати звинувачують владу Львова в цілеспрямованих діях. У зв’язку з цим меру міста було надіслано лист. У відповідь влада переслала лист львівських інтелектуалів, що стверджують, що концерти в костьолі мають величезне значення для культури.

Польські дипломати з теплотою згадують про поїздки на схід України, де все "вирішується без проблем". - Польсько-індонезійські зв’язки теж чудові, - відповідає з іронією Тарас Возняк. Адже найбільші сварки бувають всередині родини. Жителі східної України - здебільшого нащадки росіян, що приїхали на будівництво Донбасу. З поляками їх не поєднує ні спільна історія, ні спільні інтереси. Мова, ментальність і економіка зв’язують їх з Росією. У чомусь праві російські журналісти, що говорять про "російське місто Харків". Тим часом, Галичина намагається створити власну ідентичність, спрямовуючи погляд на Захід. А коли зі Львова дивишся на захід, бачиш Польщу.

Переклад:ИноСМИ.Ru

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах