Головна
 

РВГП: Євро-атлантичне Причорномор’я

Корреспондент.net, 8 серпня 2007, 14:30
0
10

Чорноморський регіон – зона життєво важливих інтересів Європейського союзу. Якщо Захід сьогодні не змінить своє стримане ставлення до країн ЧР, то ризикує зустрітися з загрозою дестабілізації у регіоні на багато років наперед. ЄС повинен зважитися хай навіть на тривалу тяганину з Москвою за вплив у регіоні, незважаючи на погрози Кремля. Про це пише Рональд Асмус* у статті, опублікованій російським журналом Россия в глобальной политике.

Упроваджуючи в ужиток поняття «великий Чорноморський регіон», його автори, по суті, намагалися окреслити нові політичні і стратегічні рамки дебатів навколо західної стратегії щодо Туреччини, України та Закавказзя.

Прообразом подібних зусиль у певному значенні слугував досвід перетворення „Східної Європи” на „Центральну і Східну Європу” на початку 1990-х років - можна сказати, створення нового бренда для цього регіону.

Ініціатором ідеї виступив тоді федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль, що вважав уживання терміна „Східна Європа” стосовно таких країн, як Польща, Чеська Республіка або Угорщина, штучним винаходом часів холодної війни, тобто періоду протистояння Заходу і Сходу.

Це найменування, на його думку, насправді стосувалося Білорусії та України. Концепція ж „Центральної і Східної Європи” мала на увазі, що держави, які вона охоплювала, повинні возз’єднатися з Західною Європою.

<…>
Сьогодні ідея „великого Чорноморського регіону” знаходить усе більше прихильників, як і набуває усвідомлення того, що необхідною є більш послідовна та всеосяжна стратегія. Зростання інтересу зумовлений поєднанням трьох факторів.

Початково стимулом для дебатів на Заході навколо стратегічних планів зі створення „великого Чорноморського регіону” стали ініціативи тих європейців, в основному румунів і болгар, що самі населяють узбережжя Чорного моря. Вони дійшли усвідомлення того, що процес розширення ЄС і НАТО не повинен зупинитися на їхніх країнах, але по можливості охопити інші держави Причорномор’я.

Звичайно, між Центральною і Східною Європою, з одного боку, і 'великим Чорноморським регіоном' - з іншого було і залишається чимало розходжень. Однак головним аргументом на користь їхньої подібності все-таки є той факт, що можливість демократичної інтеґрації та колективної безпеки, яка відкривається завдяки більш тісним взаєминам і наступній інтеґрації з НАТО та Європейським союзом, сприятиме трансформації регіону, принесе туди мир і стабільність. Такі ж перетворення відбувалися в Західній Європі після Другої світової а також у Центральній та Східній Європі після закінченні холодної війни.

Переконливим аргументом на користь такого підходу стали 'революція троянд' і „помаранчева революція” відповідно в Грузії та Україні. Вперше в історії в цих країнах до влади прийшли уряди, віддані демократичним реформам та євро-атлантичній інтеґрації. Перспектива ліберально-демократичного розвитку Грузії впливає на все Закавказзя. Ще більш далекосяжні наслідки для Євразії і навіть для Росії означає демократичний прорив України.
Ще одним аргументом, що розбудив інтерес Заходу до цього регіону, слугувала ситуація на „великому Близькому Сході”. „Великий чорноморський регіон” є стрижнем між основною частин Європи та „великим Близьким Сходом”. Прив’язавши Причорномор’я до Заходу, ми гарантуємо його стабільність у рамках більш широкої стратегії зміцнення південного кордону євро-атлантичного співтовариства.

Власне, євро-атлантичний задум 1990-х полягав у тому, щоб, закріпивши за Заходом Центральну і Східну Європу, раз і назавжди створити пояс стабільності між 'розширеної' Європою і Росією. Нині ж обговорюється, наскільки Сполучені Штати і Європейський союз повинні і можуть прагнути того, щоб розширити такий пояс стабільності на 'великий Чорноморський регіон'.

Це стане певним чином доопрацюванням проекту стабілізації південного флангу євро-атлантичного співтовариства в умовах усе мінливішого і нестабільнішого 'великого Близького Сходу'.

Спочатку даний аргумент набув найбільшого резонансу у Сполучених Штатах, а не в основних європейських столицях. Проте зі зміною політики Європи щодо близькосхідних подій і зростанням занепокоєння у зв’язку з їхніми наслідками значення чорноморського фактора для стратегічного мислення майбутньої Європи тільки примножується.

Третя причина, що сприяла постановці проблеми 'великого Чорноморського регіону', - це, зрозуміло, енергетична безпека. Значення транзитного шляху через Причорномор’я в найближчі роки і десятиліття буде зростати з плином того, як Європа займеться диверсифікованістю постачань і спробами пом’якшити наслідки російської монополії на енергію. Росія, звичайно ж, залишиться головним постачальником. Але якщо Євросоюз зацікавлений у тому, щоб уникнути нездорової залежності, і якщо європейські споживачі можуть розраховувати на захист від монополізму, країнам - членам ЄС доведеться звернутися до 'великого Чорноморського регіону'.

Відкриття проекту Баку - Тбілісі - Джейхан улітку 2006 року продемонструвало здатність країн Заходу спільними зусиллями співробітничати з державами даного регіону, зміцнюючи енергетичну безпеку за допомогою використання всього різномаїття маршрутів.

Проте Захід не має у своєму розпорядженні довгострокову політичну або військово-політичну структуру, що гарантувала б безпеку даного регіону перед обличчям 'заморожених' конфліктів, а також у світлі загрози зростаючої нестабільності і тероризму як з Півдня і Близького Сходу, так і з Півночі - з Росії, особливо з Північного Кавказу.

У результаті взаємодії всіх перерахованих факторів тема 'великого Чорноморського регіону' набула якісно нового звучання. І питання тепер полягає не стільки у визнанні важливості цієї стратегії, скільки у її практичному втіленні.

ПЕРЕШКОДИ НА ШЛЯХУ НОВОЇ СТРАТЕГІЇ

На шляху втілення в життя послідовної і всеосяжної стратегії існує три головні перешкоди.

Перша перешкода - у самому Чорноморському регіоні, його недорозвиненості. Як регіон колишнього Радянського Союзу, Причорномор’я було відрізано від магістральних шляхів європейського розвитку впродовж більшої частини XX століття, тому розташовані там країни займають незначне місце на нашій 'ментальній карті' Європи.

Крім того, ці держави не мали можливості виробити почуття єдиної регіональної спільноти. Вони живуть в обстановці 'заморожених' конфліктів, що стримує розвиток внутрішньополітичних реформ, поглинає енергію і ресурси, що могли б бути спрямовані на більш продуктивні цілі. <…>

Інша відмінність - у політичних принципах організації. З огляду на все тільки Грузія й Україна можуть претендувати на статус перехідних демократій. Азербайджан дотепер був близьким і важливим союзником НАТО, надійним партнером у тім, що стосується енергетичної безпеки. Але досить ознайомитися зі звітами міжнародної правозахисної організації Freedom House і моніторингами стану демократії, проведеними іншими інститутами, і стане ясно, що це найменш вільна країна в Закавказзі.

Досягнення Вірменії на ниві демократії і свободи оцінюються вище, але вона має за спиною більш складний і суперечливий досвід, тому що намагається балансувати між тісним стратегічним співробітництвом з Москвою і бажанням не відстати від Грузії та Азербайджану в налагодженні відносин з НАТО і Євросоюзом.

З різних причин євро-атлантичний вибір України, Вірменії, Азербайджану і Грузії можна назвати марафоном з гирями на ногах. Зате в цих країнах є молоде покоління реформаторів, чиє бачення, рішучість і готовність орієнтуватися на Захід співпадають з аналогічними настроями в Центральній та Східній Європі.

Другою перешкодою є слабість Заходу і наше небажання прийняти держави цього регіону у своє коло. На жаль, їхня тяга до зближення і зміцнення зв’язків з Європою, особливо з Європейським союзом, не знаходить відгуку в Старому Світі, ставлення якого до них є двояким. <…>

Зрозуміло, немає підстав сумніватися в тому, що за своїми умонастроями грузини, вірмени та азербайджанці не позбавлені 'європейскості'. Вони чітко усвідомлюють себе європейцями. Сумніви властиві швидше нашій ментальності.

До історичної подвійності додається почуття потенційної небезпеки, що походить від цієї частини світу, острах бути втягнутими в геополітичні інтриги (нова версія 'великої гри'), у врегулювання конфліктів - 'заморожених' і не дуже, у складні чвари, не кажучи вже про міжусобиці на малознайомих територіях, навіть якщо вони знаходяться майже на порозі Європи. Одне лише припущення про те, що нашою метою має бути прийняття цих країн до Євросоюзу і НАТО, викликає скептицизм.

Третьою перешкодою є Росія. Поворот Москви назад до авторитаризму, супроводжуваний зміцненням енергетичної монополії, зробив її менш зручним співрозмовником. На Заході широко поширилася думка, що політичний діалог з Москвою в останнє десятиріччя не досягав своєї мети і, отже, взаємини слід переглянути.

Відсутність ясності і консенсусу з цього питання в Європейському союзі і Сполучених Штатах змушує виявляти стриманість і не дозволяє відповісти на запитання, у якому ключі обговорювати з Росією проблеми 'великого Чорноморського регіону'. Зрозуміло, виникають побоювання в тому, що прив’язка цього регіону до Заходу спровокує небажану конфронтацію з Москвою і значною напруженістю на роки вперед.

Одночасно посилюється і російська політика. В очах Кремля події, пов’язані з 'революцією троянд' і помаранчевою революцією', слугували сигналом для тих, хто розглядає розширення демократичної інтеґрації і колективної безпеки поблизу кордонів Російської Федерації як загрозу. Хоча політичні кроки Заходу навряд чи можна вважати антиросійськими за своєю мотивацією, багато хто в Москві розглядає їх у геополітичних поняттях 'гри з нульовою сумою'. Так чи інакше, у результаті Росія зосередила зусилля на відкиданні 'кольорових' революцій і пошуку додаткових засобів для домінування над країнами даного регіону.

Наша нездатність виробити курс щодо Москви залишається найбільшою політичною і психологічною перешкодою. У 1990-і роки політика розширення ЄС і НАТО на Центральну і Східну Європу була можлива тільки тому, що американці і європейці вірили: вони мають у своєму розпорядженні стратегію, яка дозволяє досягти мети при правильному поводженні з Москвою. З огляду на все, це справедливо і сьогодні, і завтра, коли справа дійде до 'великого Чорноморського регіону'.

Тяжко сказати, яке з перерахованих перешкод - слабкість регіону, наше двояке ставлення до нього, труднощі розширення чи заклопотаність у зв’язку з Росією - більше впливає на дебати. Вони взаємно доповнюють один одного і часом створюють щось на кшталт гордієвого вузла, що сковує політичну ініціативу Заходу.

БУДІВЕЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ НОВОЇ СТРАТЕГІЇ

Євро-атлантична стратегія у 'великому Чорноморському регіоні' могла б спиратися на вищенаведені аргументи про те, чому так важливо прив’язати даний регіон до Заходу, однак залишити відкритим питання про інституціональне вираження такого 'прив’язування'. У практичному відношенні варто уникати того, щоб подібна двозначність стала на шляху прогресу. Ясна перспектива майбутнього членства не уявляється сьогодні ймовірною, але двері Європейського союзу і тим більше НАТО слід тримати відчиненими.

Необхідна політична коаліція по обидва боки Атлантики. У 1990-і політика розширення на Центральну і Східну Європу мала у своїй основі взаєморозуміння, досягнуте між США і Німеччиною. Сьогодні в Берліні зростає інтерес до Причорномор’я, федеральний канцлер Ангела Меркель налаштована зміцнювати трансатлантичні зв’язки. При цьому Німеччина, звичайно, захоче гарантій того, що нова чорноморська політика не завдасть шкоди відносинам з Росією.

Німецька підтримка необхідна, але недостатня. Відсутньою ланкою в сьогоднішніх дебатах є основні європейські країни (наприклад, Великобританія, Франція), що могли б підняти на щит концепції та ідеї, що надходять зі Сполучених Штатів, і надати їм прийнятну для європейців форму. Багато країн Центральної і Східної Європи, швидше за все, будуть відкриті для такої стратегії, насамперед Болгарія та Румунія, налаштовані на узбережжі Чорного моря, а також Польща з її традиційними зв’язками в Причорномор’ї.

<…>
По-перше, необхідно заявити, що 'великий Чорноморський регіон' відіграє ключову стратегічну роль для євро-атлантичного співтовариства.

По-друге, підтримати законні прагнення країн регіону, особливо України та Грузії, приєднатися до НАТО відповідно до принципів ОБСЄ.

По-третє, підтвердити важливість Конвенції Монтре (обмежуючої прохід через протоки військових суден нечорноморських держав. - Ред.) і того факту, що євро-атлантична інтеґрація в регіоні не підірве цю угоду.

По-четверте, зобов'язатися докласти більше зусиль у справі вирішення 'заморожених' конфліктів, що значною мірою в інтересах Анкари.

Анкара, Брюссель і Вашингтон спільно працюватимуть над диверсифікацією постачань енергоресурсів і розвитком стратегії, що спирається на переваги географічного положення Туреччини. Нарешті, усі три столиці повинні виробити загальну позицію щодо Москви і продемонструвати: євро-атлантична стратегія ґрунтується на бажанні співробітничати там, де це можливо, але не дозволяти Росії накладати вето на західні ініціативи чи дії.

РОЛЬ НАТО

Існує кілька причин, з яких Північноатлантичному альянсові має належати домінуюча роль у регіональній стратегії.

Перше. Реально існуючі проблеми безпеки і конфлікти вимагають вирішення. Даний регіон є  хрестоматійним випадком 'теорії розширення' НАТО, відповідно до якої поширення 'парасольки безпеки' і заповнення вакууму сприяють демократичним зрушенням. Це було вірно для Центральної і Східної Європи і тим паче справедливо для Причорномор’я.

Друге. Сполучені Штати більше від усіх інших членів НАТО зацікавлені у виробленні чорноморської стратегії, Вашингтон користується і найбільшим впливом в альянсі. Якщо Німеччина і Туреччина також поповнять лави прихильників такої стратегії (поряд з Болгарією і Румунією), виникне критична маса країн, які бажають підсилити проникнення до регіону.

Третє. В останнє десятиріччя Євросоюз (і європейський проект загалом) значно розширив свої можливості. І усі - від Сполучених Штатів до країн розглянутого регіону - зацікавлені у міцнішій присутності і залученні Європейського союзу.

Однак історичний досвід підказує, що, наприклад, країни Вишеградської групи (Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина. - Ред.), як і країни Балтії, а також Болгарії та Румунії мали достатньо причин діяти за принципом 'спочатку НАТО' (NATO - first strategy). Але хибно було б розглядати Північноатлантичний альянс як панацею. Зокрема, з політичної точки зору, йому легше забезпечити перспективу членства цих країн та реалізацію стосовно них ключових програм допомоги. Але він може відповісти лише на частину викликів, перед обличчям яких стоїть Причорномор’я.

От чому такою істотною є роль ЄС, на який покладено основне завдання з перебудови та модернізації цих суспільств і держав. Правда, у стратегії 'спочатку НАТО' багато європейців може побачити альтернативу членству в Євросоюзі та спосіб послабити тиск із боку бажаючих туди вступити.

Оскільки будь-який натяк на додаткові зобов’язання щодо розширення провокує в Європі алергійну реакцію, залучення Європейського союзу до країн Чорноморського регіону можливе тільки в тому випадку, якщо тему членства вдасться обійти.<…>

У підсумку нашою метою могло б бути членство в НАТО тих країн, які виконають відповідні критерії, і тісніші відносини з ЄС у рамках Програми європейського сусідства плюс.

ВЗАЄМИНИ З РОСІЄЮ

Стратегія взаємин з Москвою стане ключовим компонентом будь-якої євроатлантичної політики в регіоні. Росія сама по собі є важливим актором Чорноморського регіону з власними законними інтересами. <…>

Найважливішою проблемою є те, що Росія як і раніше розглядає демократичні зрушення у 'великому Чорноморському регіоні' як ворожі її національним інтересам. Політика Заходу не повинна відходити від принципів інтеґрації та піддаватися геополітичній логіці 'з нульовою сумою'. Тому необхідно, щоб Захід, як і в 1990-і роки, вирішив для себе, які інтереси Росії в регіоні він вважає законними, а які ні, і що потрібно брати до уваги, а що не обов’язково. І у нас попереду нелегка робота, щоб переконати Москву у справедливості своєї точки зору.

Щоб підсилити переговорну позицію, варто домагатися ще більшої згуртованості Заходу. Москва по можливості намагатиметься стримати і розділити своїх візаві, залякуючи нас і країни регіону різноманітними 'наслідками', як вона це робила на початку й у середині 1990-х стосовно Центральної та Східної Європи. Росія сяде за стіл переговорів і почне реальний діалог про запобігання наслідків впровадження Заходу до регіону лише тоді, коли переконається у нашій рішучості рухатися далі, незважаючи ні на що.<…>

ВИКОРИСТОВУВАТИ НАЯВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

 Будь-яка стратегія Заходу щодо 'великого Чорноморського регіону', крім НАТО та Європейського союзу, повинна максимально ефективно використовувати існуючі регіональні структури. Головна з них - Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), ідею створення якої висунула на початку 1990-х років Туреччина (до ОЧЕС входять Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина, Україна та Чорногорія. - Ред.). Багато в чому вона схожа на ОБСЄ, хоча увагу в основному зосереджено на багатобічному регіональному економічному співробітництві.<...>

З якими б випробуваннями та труднощами не довелося зустрітися, наслідки бездіяльності на півшляху виявляться вищими. Якщо ми не проявимо активності сьогодні, хоча це можна зробити з мінімальними зусиллями, то ризикуємо зустрітися із загрозою дестабілізації на багато років наперед. Рано чи пізно нам усе одно доведеться втрутитися, але ціна буде вже значно вищою.

*Рональд Асмус – виконавчий директор Трансатлантичного центру Німецького фонду Маршалла (Брюссель), у минулому –співробітник адміністрації президента США Білла Клінтона.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах