Головна
 

Le Monde: Україна. Проблиски надії

Корреспондент.net, 11 жовтня 2007, 11:10
0
6

Зараз вважається гарним тоном говорити, що Україна нас розчарувала. Через три роки після помаранчевої революції, яка породила хвилю оптимізму, українці без особливої запопадливості голосували 30 вересня, пише Петро Смоляр на сторінках французької Le Monde

Їх можна зрозуміти: за останні півтора роки це - вже другі парламентські вибори. Спочатку з невеликою перевагою вигравали помаранчеві сили - Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) і Наша Україна - Народна самооборона ( НУ-НС) президента Віктора Ющенко, але в остаточному підсумку перемогла Партія регіонів Віктора Януковича.

У Києві відразу ж стартували непрості переговори у вигляді створення урядової коаліції. Непрості, тому що в генетичному коді української політичної системи закладена парламентська нестабільність, саме цим пояснюються часті заяви про необхідність внесення змін у конституцію. Непрості також і тому, що в українській політиці як і раніше існують три нейтралізуючі одна одну основні фігури, кожна з яких харчує амбіційні плани відносно  президентських виборів 2009 року: президент, Віктор Ющенко, його колишня спільниця Юлія Тимошенко і його прем’єр-міністр Віктор Янукович.

В останні місяці роздратування європейців у відношенні українського демократичного клану зростає; воно рівнозначно надіям, які породили, а потім розвіяли головні діючі особи помаранчевої революції, які гризли одне одного, як лідери польської Солідарності п'ятнадцять років тому. Не можна заперечувати, що час був втрачений, і багато можливостей теж. Боротьба між людськими "его" виявилася важливішою за великі задуми; революційна риторика, що ділила політичний клас на "своїх" і "чужих", не змогла згладити протиріччя в питаннях ідентичності й географії, між західною частиною країни, поверненою лицем до Євросоюзу й східної, яка дивиться на Росію.

І, проте , у цій короткій політичній кампанії - півтора місяці - крім сильного економічного росту (близько 8 відсотків з початку року), у загального розвитку українського суспільства спостерігаються й інші підбадьорюючі тенденції. У політичній області необхідно зазначити відсутність прямого втручання з боку росіян. Жахливий вторинний ефект, які набули подібні дії в листопаді 2004 року, остудив запал багатьох. Це не означає, що росіяни відмовилися від спроб тиснути, але вони тепер здійснюється за допомогою сировинного важеля, зокрема  газу. Ще до виборів Москва повідомила, що колір нового уряду- синій або помаранчевий- буде безпосередньо впливати  на ціни на енергоносії. Росіяни вважають, що українці повинні оплачувати свою свободу.

Другою підбадьорюючою ознакою є розвиток політичних партій. Ці утворення, які не мають ні реальної опори в особі корпусу активістів, ні ідеологічної платформи, перейняли західні методи дій і комунікацій. Партії вперше почали спробу говорити про конкретні проблеми громадян, хоча й обіцяли іноді казна-що. Кожен був змушений, наприклад, озвучити розмір виплат при народженні першої дитини. Ця політична стандартизація – в купі з її негативними наслідками, наприклад негативною рекламою - також свідчить про зміни й дозволяє передбачати перехід від революційного періоду до управлінського. Менше гасел, але більше реальних справ. Просування нового покоління керівників повинне цьому допомогти.

Навіть Партія регіонів спробувала модернізувати свій імідж. Вона вважається проросійською й представляє в основному інтереси промисловців і населення Східної України. Дуже важливий нюанс: цілі магнатів донбаського регіону не обов’язково збігаються з російськими інтересами. Уже більше двох років партія залучає американських радників, щоб відшліфувати свій імідж і виробити більше консенсуальні тези.

Незважаючи на політичні конвульсії, Україна рухається вперед. Її суверенітет стає більш міцним, Росія його відкрито не заперечує. Національна ідентичність зміцнюється, незважаючи на сильні регіональні розходження. Розчарування, яке відчуває переважна більшість українців, парадоксальним чином сприяє творенню долі нації, цій колективній пригоді: вони живуть разом, голосують разом, іноді відчувають, що їх усіх разом надурили. Досить схилитися над картою й подивитися, що стало з колишніми республіками СРСР, щоб порадіти шляху, який йде Україна. Якщо залишити осторонь  країни Балтії, які вступили в Євросоюз, що ми побачимо?

Білорусь є чимсь на кшталт гігантського колгоспу, яким по-диктаторськи управляє Олександр Лукашенко; країни Центральної Азії за сімома замками добувають природні копалини й не гребують політичних репресій; навіть Грузія, сестра України по революції, переживає неспокійний період: ріст напруженості в Абхазії й Південній Осетії, а також арешт основного опозиціонера Михайла Саакашвілі Іраклія Окруашвілі, якого випустили на свободу 8 жовтня. Україна поки ще не заслужила привітань з боку "демократичного журі", але західний світ стежить за нею з нетерпінням і не враховує пройдений шлях і масштаб проблем.

Звичайно, у розвитку України залишаються моменти, що вселяють занепокоєння: корупція; відсутність збалансованої й сучасної юридичної системи, не говорячи вже про незалежність суддів; неповороткість бюрократичного апарату. Головним з цих зол є змішання комерційних інтересів з державними. Романтичний характер помаранчевої революції не повинен нас вводити в оману. Більше половини депутатів Ради (парламенту) попереднього скликання були бізнесменами, які більш-менш   вдало приховують свою комерційну діяльність за підставними фігурами.

На одного Віктора Пінчука, президента великого металургійного підприємства й колишнього депутата, який вирішив залишити українську політики, скільки припадає олігархів, підприємців, які прагнуть до політичних постів, вважаючи їх продовженням своєї основної діяльності?

Єдиним позитивним вторинним ефектом, якщо можна так висловитися, цієї плутанини є розмаїтість політичних позицій цих олігархів. Три основні політичні полюси користуються підтримкою різних сил. Таким чином, зберігається якась форма плюралізму, про яку свідчать матеріали в ЗМІ, які належать цим промисловим магнатам. В Україні можна дихати свіжим повітрям, переміщатися безперешкодно й говорити вільно. Про сусідню Росію такого не скажеш.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах