Головна
 

Известия: Україна прогинає минуле під себе

Корреспондент.net, 28 листопада 2007, 10:05
0
3

Змінити хід історії наразі не вдавалося нікому, а от спробувати "прогнути" її під себе намагалися багато політиків. Коли в країні безладдя — найкращий час придумати "вікові образи", "поневолювачів" та інших нечестивих зовнішніх ворогів, пише російське видання Известия

А поки народ усе це обговорюватиме, влада одержить чергову відстрочку. От і в Києві зараз демонструють історичний "серіал", який задуманий як істинно народний і глибинно-патріотичний.

Приватизація історії

Позиція Москви в цій суперечці абсолютно чесна. Зокрема, російсько-українські відносини на всьому шляху їхнього розвитку, незважаючи на наш спільний культурний і мовний простір, часом складалися неоднозначно. Існує в них чимало "білих плям" (зрештою, в історії яких країн їх немає?). На те й історики, щоб у цьому розбиратися.

Однак українське керівництво вирішило, що минуле повинне попрацювати на нинішню владу і потрібно негайно відшукати в цілій низці подій антиросійський підтекст. На тлі чергового паралічу політичного життя в країні це дозволить зміцнити державну незалежність України і сприятиме становленню самоідентифікації української нації. Суперечки на дану тему в буквальному сенсі захлиснули українське суспільство. Сперечаються усі — і праві, і ліві, Схід і Захід країни. Усе це грозить Україні загостренням громадського протистояння, посиленням федералістських тенденцій, однак тут влада діє за принципом: що не з’їм, то понадкушую.

Сучасна українська історіографія створює новий образ Русі, Росії та російського народу. Виявляється, у період після Переяславскої Ради 1654 року Москва нещадно гнітила й експлуатувала Україну, позбавила її державної самостійності, що привело до "втрати" українцями національної ідентичності. З маніакальною наполегливістю деякі українські історики, у тому числі з державних інститутів, заперечують усіляке відношення росіян до спадщини Київської Русі, а Росія зображується як джерело "зла, азіатського підступництва й імперської політики".

Голодомор — трагедія для всіх

Які ж історичні звинувачення висуває Київ?

Насамперед це тема голоду в СРСР 1932—1933 років — так званого "голодомору". Саме цей вираз запозичений в американського українознавця Джеймса Мейса. За версією української влади, "голодомор" — винятково "національна трагедія українців і акт геноциду українського народу". Багаторазові спроби російської сторони переконати українських партнерів, що трагедію не можна "приватизувати", не приймаються. Але є ж і міжнародна точка зору. Це питання докладно роз’яснено в багатьох документах, у тому числі в Спільній заяві делегацій ряду держав-членів ООН, у тому числі й України, на 58-ій сесії Генассамблеї цієї організації в 2003 році. Там записано, що жертвами жорстоких дій і політики тоталітарного сталінського режиму стали мільйони українців, росіян, казахів і представників інших національностей колишнього СРСР.

У Києва помітну алергію викликала резолюція Генеральної конференції ЮНЕСКО від 1 листопада поточного року, у якій відсутня формула "геноцид українського народу". Українські офіційні особи, здивовані таким рішенням, заявили: типу, політичні і юридичні оцінки історичних подій не входять у компетенцію ЮНЕСКО. Подібну ж дискусію посланці Києва сподіваються організувати в ООН і в ОБСЄ.

Позиція Росії відома: жертвами трагічних подій тих років були мільйони громадян багатьох національностей, і, отже, говорити про знищення тільки одних українських громадян за етнічною ознакою було б несправедливо. Голод став наслідком політики загальної колективізації і "розкуркулювання" села, перед нею усі були рівні.

Голод 1932—1933 років — страшна трагедія радянського періоду

Голод 1932—1933 років у південних областях Росії та в Україні став однією з найстрашніших гуманітарних катастроф радянського періоду. Чіткої статистики про жертви немає. За даними українських істориків, ними стали від півтора до трьох з половиною мільйонів осіб. Практично немає досліджень про жертви, що замовчувалися радянською владою, голоду в Поволжі й інших областях Росії. У 2006 році Віктор Ющенко видав указ про визнання голодомору "геноцидом" українського народу, однак ні ЮНЕСКО, ні більшість країн не погодилися з таким трактуванням трагедії, яка торкнулася не тільки українців, але і сотень тисяч росіян і представників інших національностей.

Посіпаки нацистів у фаворі

Інший проект Києва — реабілітація, у тому числі в законодавчій формі, Організації українських націоналістів — Української повстанської армії (ОУН-УПА). Бандформування УПА брали участь у каральних акціях нацистів і складали основу німецьких зондер-команд на окупованій Україні. На їхній совісті сотні тисяч страчених громадян СРСР — українців, росіян, євреїв, представників інших національностей.

Але спроби Москви обговорити тему УПА з українським керівництвом закінчуються, як правило, черговою кампанією з героізації українських колабораціоністів. Причому таку позицію глави української держави. За вказівкою президента Ющенка капітанові військ СС Роману Шухевичу присвоюється звання Героя України, відкриваються пам'ятники ватажкам УПА, видаються укази і розпорядження по проведенню ювілейних урочистостей у її честь. Не забуті і лідери українських націоналістів — Степан Бандера, Степан(Семен) Петлюра та інші. Щоб забезпечити "послідовність" узятого курсу, українські "краєзнавці"-дослідники вже кинулися переписувати воєнну і післявоєнну історію України, брати під сумнів місію Червоної Армії зі звільнення України від німецько-фашистських загарбників, доводити, що Радянський Союз і фашистська Німеччина — за сутністю і духом те саме. Заради Ющенка можна і підсумки Другої світової війни переглянути – чи не так?

Це ображає ветеранів, їхніх дітей і онуків. Це жахливо стосовно пам'яті мільйонів радянських громадян, що загинули на території України в роки Великої Вітчизняної.

А як можна спокійно реагувати на відкриття в Києві музею радянської окупації? Хто "окупував" Україну в радянський час? Ті, хто стояв при влади в СРСР? Але там були й українці, і грузини, і вірмени, і представники інших народів. Росіяни, ветерани в Росії і в Україні обурені до глибини душі. Спільна трагедія повинна зближувати народи. Як і спільна перемога. Але треба бути великим політиком, щоб це розуміти. Або дуже дрібним, щоб спробувати на цьому "наварити".

Фашистські колабораціоністи — герої України

У 1920-х роках на заході України з'явилася Українська військова організація (УВО), що оголосила своєю метою боротьбу за незалежність України від Польщі революційними засобами. У 1929 році УВО об'єдналася з іншими націоналістичними групами в Організацію українських націоналістів (ОУН). Під час Великої Вітчизняної війни одночасно з окупацією Західної України фашистами там була створена так звана Українська повстанська армія (УПА), бойовики якої разом з частинами СС організовували страти євреїв і радянських партизанів. ОУН-УПА продовжувала влаштовувати диверсії і теракти проти Радянської влади в Україні аж до 1956 року. У Криму встановлений пам'ятник жертвам ОУН-УПА. У 2006 році Ющенко ухвалив визнати ОУН-УПА борцями за незалежність України.

Війна з полеглими

При цьому ревізія, якою захопилися сьогодні українські "краєзнавці", проводиться вибірково. Їм ніколи подивитися, як створювалася Україна в її сучасних кордонах, хто будував Дніпрогес, споруджував заводи і шахти в Україні, відновлював Київ, нарешті, боровся з наслідками Чорнобильської трагедії, домігся прийому України в ООН і перетворив її в одну з найбільших індустріально-аграрних республік СРСР. А етнічних українців у колишньому радянському керівництві було просто "без ліку". А хто звільняв Україну і віддав за неї свої життя? Більшість полеглих у боях були росіянами. На території України нараховується близько 10 тисяч поховань, у яких спочивають сотні тисяч радянських воїнів. На жаль, є покидьки, готові воювати з мертвими героями. Прикладів є досить.

Це меморіальні комплекси в Івано-Франківську, Дрогобичі, у Львові. Перманентно опоганюється могила легендарного розвідника Ніколая Кузнєцова на військовому кладовищі "Холм Слави" у Львові, що викликає занепокоєння його родичів і земляків у Росії. І знову — глухе мовчання української влади, яка, незважаючи на кількаразові протести МЗС Росії, досі не спромоглася засудити ці злочинні дії.

Дивує поява в Україні практики з демонтажу пам'ятників і символів радянської епохи російської історії. Однак у цьому випадку, як заявляють розсудливі українські політики, у Києві треба буде знести більшість будівель, включаючи будинок Верховної ради України і Кабінету міністрів. Ввійшло в моду перейменування вулиць, названих на честь великих російських письменників і поетів. Так, вулиця Лєрмонтова у Львові одним розчерком пера перетворилася у вулицю терориста Джохара Дудаєва. Нависла загроза над вулицею Тургенєва. У центрі Києва вулиця, що веде в Києво-Печерську лавру — святиню православ'я, тепер названа ім'ям Івана Мазепи, відданого Церквою вічній анафемі.

Зрада під Полтавою: перезавантаження

Особливий випадок — викладання історії в українській школі. Дітей у ній, власне кажучи, учать ненавидіти Росію. Цим занепокоєні і в самій Україні, про що докладно написав у своєму листі Віктору Ющенку відомий український історик, академік Петро Толочко, якого підтримали 120 найвизначніших діячів науки і мистецтва України. Українських школярів продовжують напихати такими перекрученими уявленнями про Росію та історію російсько-українських відносин, що часом просто волосся стає дибки. У цих псевдопідручниках інакше їх не назвеш, знаходяться навіть обґрунтування можливих територіальних претензій України до Росії, а землі Слобідської України, передані у свій час Українській РСР, оголошено "споконвічно українськими".

У 2009 році виповнюється 300 років Полтавскій битві, у якій на стороні російських військ боролися й українці. Але в Росії та в Україні готуються відзначити подію окремо. Звернення російської сторони зустріти цей ювілей спільно українці відхиляють. Причина зрозуміла як божий день: у Києві вважають "образливим" святкувати цю дату з росіянами, оскільки після Полтавської битви Україна, типу, втратила свою незалежність.

Водночас у Києві виявили готовність співпрацювати в плануванні заходів, присвячених 300-річчю Полтавської битви, зі Швецією. Створюється враження, що українська сторона готується до святкування, причому з великою помпою, 300-річчя українсько-шведського союзу і звеличування згаданого Івана Мазепи. Йому, зрадникові, приписується ореол "видатного державного діяча, борця за самостійність, захисника українських земель".

Звичайно, у Росії знають, що ставлення в українських політичних колах до 300-річчя Полтавської битви неоднозначне. Але чи це є приводом відгороджуватися один від одного? Адже ми могли б об'єднати зусилля наших країн і інших держав, задіяних у цьому конфлікті, щоб дати реальну оцінку подіям тих далеких років.

Напрошується тривожний висновок: дискусія навколо проблематики "відродження історичної пам'яті", яка набирає обороти в Україні супроводжується, на жаль, свідомим нагнітанням русофобських настроїв в українському суспільстві. Цей курс не приймають здорові політичні сили в Україні, які цілком резонно вважають, що країна в результаті подібних кампаній встала на шлях внутрішньополітичного розділення і загострення відносин з Росією. З такими оцінками важко не погодитися. Але вихід усе-таки є. Він — у спокійній і виваженій дослідницькій роботі учених двох країн, а не в перекручуванні фактів загального історичного минулого, щоб догодити тимчасовій кон'юнктурі.

Після Полтави Мазепа втік до шведів

Полтавська битва — вирішальний епізод Великої Північної війни — відбулася 27 червня (8 липня за новим стилем) 1709 року. Бій відбувався між росіянами і шведською армією. Головною метою ватажка шведів короля Карла XII була Москва. Так що повів він свою армію на майбутню столицю з півдня, через Україну. До того моменту, коли шведи підійшли до Полтави, Карл був поранений і втратив третину армії. Бій він програв. Перемога військ Петра I привела до перелому в Північній війні. Після цього король разом з гетьманом Мазепою втік у турецьку фортецю Бендери. Ще за два роки до Полтавської битви Мазепа уклав договір з Карлом і королем польським Станіславом про те, що допоможе їм відвоювати Україну в Росії. У нагороду за це Мазепа хотів отримати титул князя і права на Вітебськ і Полоцьк. Пізніше на його бік перейшли ще біля трьох тисяч запорізьких козаків. Російські історики традиційно бачать у Мазепі зрадника, їхні українські колеги — патріота.

Довідка "Известия"

Слобідська Україна — історична область у Росії XVII-XVIII стст. на території сучасної Харківської і частин Донецької, Луганської, Сумської, Воронезької, Білгородської і Курської областей. З другої половини XVI ст. заселялася українськими козаками і селянами, що втікали від гніта польських магнатів з території України, що знаходилася в складі Речі Посполитої. У 1765 р. тут була утворена Слобідсько-Українська губернія, у 1835-му перейменована в Харківську губернію.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах